Вітаємо у армії майбутнього!

1939 рік . Німеччина. Місто Кельн

Навколо пахло цигарками. Сіре небо нагнічувало усіх. Біля призовного пункту юрбились хлопці, весело гомоніли із передчуттям «швидкої нищівної перемоги для Нової Німеччини».

- Слава Німеччині! Слава Гітлеру! Досі терпіти знущання минулої Війни! Уперед! Урааааа!!! - Закричав один із юнаків.

Звідусіль було чути позитивні гасла та патріотичні пісні.

Александер мовчки стояв у натовпі, не розуміючи масової істерії щодо звитяг та бажання знищення ворога. Йому не до кінця було зрозуміло хто саме цей ворог? І що поганого той примарний ворог зробив Німеччині, його сім'ї та особисто йому. Заплющуючи очі, він почав шукати причини: чому це все почалось, хто винен, кому це потрібно, чому усі радіють, чому усі впевнені у цій перемозі, і навіщо потрібно воювати саме йому? Жодної відповіді... Лише питання. І від цього ставало гірше.

Від тривоги його почало нудити. Лиш зараз він згадав, що нічого не їв, лише напився кави.

Вперше за багато років Александер відчув себе самотнім.

- Агов, дурню! Чого забув тут?! - Це був Лютер Евальд, давній друг Александера. Високий інтелектуальний брюнет.

- Якого біса, Евальд?! - Відповів Александер та пригнув на того з обіймами.

- Хо-хооооо! Та вгамуйся вже! Ахахахаха! Такого ж біса, як і ти. Воювати йду. Але ми не такі вельможі, як ти. Не офіцери. Ахахахахах!!!

- Облиш, дурню. Облиш... Ти підеш до мене. Я буду твоїм безпосереднім командиром. Залишишся живим.

Александер радів. Жива душа, живе тіло, друг! Поруч з ним.

- Нічого не хочеш запитати, офіцер? - Жартома запитав Евальд.

- Що?

- Дурню. Якщо так само будеш слідкувати за нашими життя у бою, то кепський ти командир. Ахахах!

- Та про що ти?!

Евальд махнув рукою у бік, де стояло ще четверо хлопців. Усі друзі Александера. Йому перехопило подих. Хотілося волати та плакати від неосяжного щастя.

- Кляті чорти! - Все, що він зміг витиснути з грудей. - Ідіоти! - Почав усіх цілувати та обіймати. - Сучі сини, як же я вас всіх люблю!

Вони реготали, тішились та обіймались.

Фітус, Фолькард, Дітріх та Вінцент. Усі такі різні, але в усіх палало життя.

- Усі медалі собі хотів забрати? - Ліниво промимрив Фітус. - І без нас? Хех! Ні, друзяко. Я теж щось принесу з цієї війни додому. Хех!

Їх було шестеро... В усіх них палало життя...