Початок. Частина 1

Німеччина була розколота на дві частини: Федеративну Республіку Німеччини (ФРН) - Західна Німеччина, яка була під контролем США, Великої Британії та Франції та Німецьку Демократичну Республіку (НДР) - Східна Німеччина під контролем СРСР. Одна країна, одне минуле, але таке різне сьогодення. Навіть і у двадцять першому столітті, після об'єднання двох частин в одну єдину країну у 1990 році різниця у менталітеті відчутна.

1961 рік. Федеративна Республіка Німеччина - Західна Німеччина. Місто Кельн.

Студенти Кельнського університету факультета історії уважно слухали кожне слово свого лектора, який вже двадцять п'ять років мав беззаперечний авторитет серед усіх колег. Він закохував у свої лекції жвавими дискусіями, гумором та постійним діалогом з аудиторією. Нудне читання під запис у зошит викладач ненавидів та вважав це знущанням і над наукою, і над самими студентами.

- Андерс! Андерс Дрекслер! Ви з нами? - Звернувся викладач до студента на задніх рядах аудиторії. - Зазвичай Ви завжди приймаєте участь у всіх дискусіях. А сьогодні Ви не промовляли навіть і двох літер. Я засмучений, Андерс. Щось трапилось?

Усі обернулись, щоб подивитись на Андерса.

- Ні, професоре. Втома. Вибачте мене. Дозвольте... Дозвольте запитати, - несміливо попросив студент.

- Прошу. Я обожнюю твої питання! Прошу!

- От ми з Вами кожного разу розмовляємо про Війну та про її наслідки. У багатьох з присутніх батьки воювали, у багатьох батьки не повернулись... Та чому тут ми кажемо, що ми самі жертви Гітлерівської системи, коли у НДР їм кажуть постійно, що це лише їх вина, що вони все життя повинні спокутувати все скоєне? Та хіба правда не знаходиться десь посередині, професор?

- На це складно відповісти одразу та однозначно, мій любий...

- Але професор! - Перебив його Андерс. - Чому радянські студенти не ламають собі голови такими питаннями? Чому їм одразу та чітко зрозуміло, що це на них напали, що вони перемогли? Чому неможливо усе поділити на "чорне та біле"? Хіба так не стало б усе та усім зрозумілим?

- Якщо б все було тако просто, то не існувало б ні наук, ні універитетів.

- Розумію.

- Вашої вини в тому немає, Андерс. І моєї також немає. Я не приймав участі у бойових діях.

- Та хіба лише у самих бойових діях питання... Як можна було допустити, щоб стільки людей свято закохались у цю аморальну партію?! Та ще й пишались нею! Це соромно.

- Ти чудово знаєш, що...

- Так, знаю, - знову перебив професора Андерс. - Та чому б нам не відчути трішки більше провини?

- А я от нічого такого не відчуваю та не хочу! - Обізвалась одна із студенток. - Так, накоєно безліч помилок. Це беззаперечна правда. Але мені за що відчувати вину? Мій батько повернувся зі фронту без ока та двох пальців на правій нозі. Він постійно на мене кричить, мов я нетерпляча, мов їх покоління було іншим. І я чудово знаю, що то Війна його зробила агресивним та знервованим. Але моєї вини нема! Я просто хочу жити! І що в тому гріховного? Облиш, Андерс. Війна вже давно скінчилась. Давай залишимо все у минулому.

Аудиторія загула, всі почали говорити про своїх батьків та їх поранення.

-Тиша! Я прошу тиші!

Пролунав дзвінок. Лекція добігла кінця.

- Дякую усім за увагу та за плідну розмову. Ви найкращі, як завжди! Андерс, підійди до мене.

Хлопець сховав свій зошит до ранця та підійшов.

- Тебе щось турбує? Не бійся. Мені можна казати. Ти знаєш, що мені можна довіряти.

- Знаю. Але все добре.

- Чесно?

- Присягаюсь, - Андерс посміхнувся.

- Тоді відпочинь, мій любий.

Дорогою додому Андерс увесь час думав про війну. Він не міг себе назвати пацифістом, але все своє життя хотів зрозуміти, чому людство постійно воює.