Втрачати назавжди

Втрачати назавжди

Втрачати назавжди

Втомлений хірург вийшов з операційної.
— Олеже Григоровичу, до вас зі столиці, — злякано прошепотіла, йдучи йому назустріч, медсестра.
В ординаторській на нього чекав темноволосий високий чоловік 40–45 років: невеликі карі очі дивилися, вивчаючи співрозмовника, кирпатий ніс нагадував дзьоб хижого птаха, надаючи його обличчю войовничого виразу.
— Здрастуйте — усміхнувся Олег, подаючи гостеві руку.
— Розмовляйте державною мовою,- у голосі інспектора відчувався металевий відтінок, красиві губи гидливо скривилися.
— Знаєш, якщо я говорю російською, це не означає, що не люблю Україну, — розлютився лікар, — Приїхали перевіряти — перевіряйте.
Розмови не вийшло — у двері постукали.
— Олеже Григоровичу, поранених привезли.
Не відпочивши ні хвилини, лікар поспішав на допомогу, гість вийшов слідом. У коридорі стояв важкий запах крові та поту, у приймальні на ношах на носилках лежав непритомний поранений. Інший сидів, притулившись до стіни, із заплющеними очима, дбайливо тримав перев’язану руку. Здавалося, що притискає до грудей туго загорнуте немовля.
Сутеніло. Раптом десь вибухнув снаряд, оглушивши всіх. Віталій з несподіванки здригнувся, озирнувся — ніхто не помітив?
Побачив, що ні, усі займалися оглядом поранених. Шум ні на хвилину не змовкав, вибух змінився автоматною чергою. Перевірник майже фізично відчув страх, якого ніколи не відчував. У голові промайнуло: «Ось так накриє — і поминай, як звали».
Гість відчув, що він зайвий, заважає, його всі обходять. Запитав Олега, який оглядав пораненого:
— Олеже Григоровичу, що допомогти?
— Допоможіть Сергію, він у процедурному кабінеті. Таню, покажи, — попросив лікар.
— Коридором прямо, треті двері, — підказала дівчина, перев’язуючи голову хворого.
Постріли стали виразнішими, ближчими, здавалося, стріляють зовсім поруч. Але ніхто не біг, не ховався — рятували того, чиє життя висіло на волосині. Гість відчинив двері й побачив високого, коротко обстриженого юнака. Примружені сині очі зосереджені, здавалося, що він щось вирішував. Хлопець запитально подивився на нього.
— Сергію? — запитав Віталій.
— Так, а що?
— Тоді я у твоєму розпорядженні, командуй.
— Куля кістку не зачепила,— повідомив медбрат про пораненого, поки той мив руки.
— Що тут у нас? — оглядаючи рану, запитав гість.
Давно він не практикував, але не хотів упасти в бруд обличчям. На якусь мить задумався, а потім руки згадали, і далі працювали разом. Справа пішла швидше, потім міняли пораненим пов’язки. Сергій працював за звичкою швидко, Віталій похвалив:
— Ти молодець, де вчився?
— У медичному університеті, на другому курсі, коли почалася війна. Тоді здавалося, випадковість, ось-ось усе припинитися, а зараз і не вірю, що цьому жаху прийде кінець.
— Усе минає, — втішив гість.
— Знаєте, що найстрашніше в житті?
— Напевно, смерть?
— Ні, помер, і все — ні думок, ні почуттів. У житті дуже страшно втрачати назавжди, кого любиш.
Розмова ставала цікавою.
— В Олега Григоровича син чотирнадцяти років український прапор захищав — загинув. У Тані снайпер нареченого вбив. Це кажуть, що воюють воєнні, а гинуть мирні люди, дітей скільки покалічених до нас привозили… Я навіть не стільки смерті боюся — не вмію жити, втративши. Спочатку мати на початку війни від серцевого нападу. Потім Дашу вбили: обстріляли автобус. Щось застигло крижаною грудкою всередині — ні глитнути, ні виплюнути, тільки роботою рятуюся. Втрачати назавжди, — повторив він, опустивши голову.
Виникла пауза.
— Давайте я вам вечерю організую, делікатесів не обіцяю, зате ситно.
Через пів години в ординаторській стояв смачний запах смаженої картоплі, на столі з’явилися солоні огірки, помідори. Пізніше чергова принесла чайник.
— Ви вечеряйте, а мені працювати треба, — сказав Сергій і пішов.
Віталій тільки зараз відчув, як сильно голодний, і звичка не вечеряти після шостої тут була ні до чого. У шпиталі раділи кожній дрібниці, не пов’язаній із війною, смачно поїсти й поспілкуватися — стало цінністю в колективі. Трохи згодом це зрозуміє гість. Зараз же, поївши, запивши гарячим чаєм, Віталій приліг на диван.
Стрілянина не припинилася — він хоч не здригався, як уперше, але заснути не міг. У голові пульсував страх, якесь занепокоєння, йому стало соромно й подумалося: «Ну, навіщо я в чужий монастир зі своїм статутом? Недобре вийшло, образив людину. Завтра перепрошуватиму».
Віталій все-таки заснув, прокинувся від скрипу дверей. Олег дбайливо вкрив його пледом і вимкнув світло. Вдалині ще гриміло, але тихіше. Заснути більше не міг, вставати не хотілося. Прокручуючи все, що сталося з ним, налаштовував себе на об’єктивність. Зараз, поставивши себе на місце Олега й Сергія, зрозумів, що не зможе жити в сильній напрузі, щохвилини ризикуючи загинути й не втрачаючи почуття самоконтролю, рятуючи інших.
Ранок. Віталій вийшов у коридор. Сергій, привітавшись, одразу попередив:
— Олег Григорович спить — усю ніч оперував, втомився.
— Звісно, нехай відпочиває. Як наш поранений?
— Житиме, — засміявся медбрат. — Ми надаємо необхідну допомогу, а потім у тил до фахівців. Вони в нас довго не затримуються, та й лінія фронту надто близько.
— Сергію, а на твою думку, чого бракує?
— Олег Григорович список написав, і до старшої треба підійти, у неї все чітко… Як ви думаєте, скоро війна закінчиться?
Віталій задумався, знизавши плечима, сказав:
— Бійню починають нерозумні політики, а страждають прості люди.
Закінчити не встиг, увійшов Олег, привітав їх, потиснувши руки:
— Ну, що, чайку? За столом обговоримо план на день.
— Олеже Григоровичу, вибачте мені, ви маєте рацію. Говоримо російською, українською — зараз на війні ви більше робите для України, а мова не головне. Ми розуміємо одне одного, це важливо.
— І ви мене вибачте, розлютився, дається взнаки втома.
— Нумо, на ти,- запропонував Віталій.
— Чому ні? Тільки за, — відповів Олег. — Як тебе по батюшці?
— Іванович.
— Віталію Івановичу, усе знайдеш у мене в кабінеті й у старшої медсестри.
День пролетів дуже швидко, ввечері в ординаторській накрили стіл. Вечеряти гостю одному не хотілося, чекав на колегу. Завтра вранці їхати, хотілося пригостити колегу коньяком, який Віталій припас із нагоди. Олег пізно закінчив роботу, зайшовши, побачив накритий стіл, сторопів:
— Очманіти, а що таке святкуємо?
— Хочу добру людину пригостити.
— Пригощай, дуже зголоднів.
Коли гість розкорковував коньяк, Григорович рішуче відмовився від спиртного, налив у чашку чай і споруджуючи великий бутерброд із сиру та ковбаси. Поївши, із задоволенням розтягнувся на дивані.
— Ти не ображайся, взагалі не п’ю. Давно, бувши молодим, колобродив — пробував і косячок, і коньячок. Але одного разу зі мною сталася історія, яка змінила моє недолуге життя. Гуляли в одного приятеля на дачі, надрався (до безпамʼятства). Прокинувся: гуркоче наді мною, притиснувся до землі, лежу — не дихаю. Поїзд пройшов, зрозумів, що лежу між рейками. Як туди потрапив — не пам’ятаю, живим залишився дивом. Стало дуже страшно, побіг, а потім об щось зачепився, впав. Не боляче, але так себе шкода стало! Уявив, як би знайшли мене, мертвого, брудного, батькам якої б біди накоїв. Напевно, з пів години плакав про своє нікчемне життя. Відтоді — ні грама, іноді шампанське, не більше келиха.
— Ну, тоді я теж не буду, — закоркував коньяк Іванович. — Одному нецікаво.
— Що в столиці кажуть, коли війна скінчиться?
— Уже не вірять, що скоро. Якщо росіян не зупинити, вони підуть далі, — бурчав Віталій.
— От ти, Івановичу, поясни, що є важливіше за мир. До війни я був найщасливішим зі смертних: розумниця дружина, омріяні діти, батьки літні, але ще бадьорі, здорові, затишний дім, цікава робота, а зараз усе це втрачено назавжди. Те відчуття легкості, щастя, захищеності — усе в минулому. Найстрашніше покарання в долі — пережити своїх дітей. Одного теплого літнього ранку я ніс найважчу ношу свого життя — мертвого сина.
Сльози котилися в лікаря з очей, Григорович не соромився, а потім, закусивши губу до крові, щоб не розридатися, вів далі:
— Кажуть, час лікує, ні, він притупляє біль втрати, боліти буде завжди, до останнього подиху. Сім’я тулиться в маленькому флігелі під Одесою. Не знаю, чи повернемося в дім, де прожили багато років? Що зараз зможу дати своїм синам, доньці? Зі спустошеною втратою сина душею, розлукою з коханою, дорогими моєму серцю дітьми, батьками? Чи зможу я, чи вистачить сил?
Він раптом замовк, потім видихнув із болем:
— Втрачати назавжди.
Зчепивши пальці від хвилювання, продовжував:
— Коли прощався з дружиною, обіцяв, що земля горітиме під ногами вбивці нашого сина. А зараз не знаю, чи хочу його смерті? Скільки пройшло через мої руки поранених, заплющував очі покійним. Розумію, мого Діму не повернеш. Нехай хоч чиясь мати не плаче, а обійме живого сина, навіть якщо він убив.
Помовчали. Іванович промовив:
— Ти знаєш, мені розповідати нічого. Одружився ще студентом, сина майже не бачив, коли він пішов до школи — розійшлися. Закохався, дружина на дванадцять років молодша. Її дочка, яку народила в сімнадцять років, живе в бабусі, спільних дітей немає, навряд чи народяться. Є жінка для сім’ї, а інша — для супроводу. Усі захоплюються її вродою, розумом, фігурою. З першою дружиною розійшовся, розлюбив, а зараз боюся залишитися зовсім один. Когось шукати — не в моїх правилах, так і живемо в одній квартирі, у різних кімнатах. Коли буваємо в гостях, показати її не соромно — усе при ній. Уже другу добу тут, жодного разу не зателефонувала.
Сам ріс без батька, батьки розійшлися. Жив то в бабусі, то в тітки в селі — у матері інша сім’я і діти. Напевно, мене не навчили бути справжнім батьком, чоловіком. Навчався на лікаря, зараз працюю при штабі АТО. Ти, Сергію, ви справжні, на вас тримається Україна! Про мене нецікаво, не можу дати ладу своєму життю, хоча війна не зруйнувала його. Начебто все є: квартира, машина, посада — немає головного — для кого. Якщо чесно, не зміг би, як ви, — цілодобово. Ти — молоток, усе витримаєш, зможеш, усе в тебе вийде. Війна закінчиться, повернешся до дружини, дітей, які пишатимуться своїм батьком.
— Ти прямо мене в герої записав, я навіть почервонів.
— Я думаю, саме так.
— Дякую, сподіваюся на краще, — на душі в Олега стало спокійно, добре, відчув, що відверто говорив із дорогою та близькою людиною.
— Будеш у столиці — обов’язково зателефонуй, зустрінемося, дуже хочу з тобою зв’язок не втрачати, у мене такого друга немає, — зізнався Іванович.
— Будемо зідзвонюватися, а коли закінчиться війна, ласкаво просимо до нас, будеш бажаним гостем, — підвів межу Григорович.
Наступного дня вони попрощалися. На Олега чекали воєнні будні, а на Віталія — столиця, зі звітом про виконану роботу. Його досвідчене око відзначило, у яких складних умовах рятують життя воєнні медики. Що далі відвозив поїзд від фронту, то більше він бачив різницю між сходом і заходом країни, між війною і миром:
«Боже, які ми щасливі й навіть не знаємо про це. Нікого, нічого не втрачаємо, а всі незадоволені, усе не так. Люди гарячому чаю радіти не розучилися, зайвій годині  поспати. Живуть кожен своїм горем, не кричать, як їх обділили, — думав він. — Тепер точно знаю, що в нашій країні найнещасніші ані бомжі, ані пенсіонери, ані хворі, а ті, хто втратили назавжди своїх дітей, батьків, коханих, дім — усе, що дороге серцю і душі. Для цього потрібні роки, щоб люди хоча б навчилися жити зі своїм горем. Навіщо потрібна війна? Чому за кращим життям ідуть до уряду, а не питає кожен із себе? Що я зробив, щоб моя країна стала великою, багатою, сильною»?
Віталій із жахом згадував наслідки помаранчевої революції та майдану.
«Бруд, сміття, спустошення, погроми, економічна криза. Робітники, відірвані від верстатів, студенти — від навчання, українці — від свого звичного життя. Невже люди не розуміли, що все це вартує грошей? Привести столицю до ладу, налагодити виробництво. А ті, хто вів натовп на майдан, наражаючи на небезпеку, їм не соромно, що обдурили народ? Гарант, який втік в іншу країну, кинув своїх виборців? Росія, скористалася розбіжністю в країні, ввела свої війська. Замість європейського життя йде війна, яка невідомо коли закінчиться, злидні, а не процвітання України. Простіше звинувачувати у своїх проблемах президента, депутатів, олігархів. Можна жити гідно без воєн, революцій, майданів. Кожен громадянин на своєму місці: де живе, працює, наводить чистоту, лад. Стежить, тільки, за собою, що сказав — зробив, подумав, дбайливо ставиться до природи».
 За вікном миготіли сміттєзвалища, поросла бур’яном земля. «Хтось же перетворює країну із житниці на пустелю? От і зібралися б як один розгребти завали в економіці, ремонтувати дороги, піднімати сільське господарство. Уряд закони ухвалював би, люди хоча б за собою сміття прибирали», — з тугою думав Іванович.
Колеса відстукували дорожню нескінченну мелодію, Віталій задрімав, снився йому засніжений шпиталь. Біля стіни стоїть каталка, він не бачив, хто лежить на ній, обличчя вкрите простирадлом. Раптом кров прилила до голови, йому стало страшно, там лежав його син. Чому? Як? Йому здавалося, що серце його розірветься на частини. Він намагався підняти його, і десь поруч голос Олега: «Найважча ноша». І прокинувся. Кожною клітинкою свого тіла відчув страх, у душі похололо. Віталій вийшов із купе, намацав телефон і набрав сина. Коли почув заспаний, незадоволений, рідний голос, Віталій невимовно зрадів.
— Тату, тобі що, робити нічого? Ніч.
Родіон, який уперше в житті почув теплий і турботливий голос батька, здивувався.
— Синку, у тебе все гаразд? Що ти робиш?
Ніколи він не цікавився його життям. Вони проговорили про такі прості речі пів години й не помітили, як вони пролетіли. Тієї ночі народилася міцна чоловіча дружба між батьком і сином. Але попрощаємося з Віталієм, він уже під’їжджає до столиці й перебуває в цілковитій безпеці, далеко від фронту, і з ним нічого не трапиться.
Ми знову повертаємося до Олега, у його напружені воєнні будні. Вночі бойовики обстріляли цивільних, у шпиталь привезли поранених, які потрапили під роздачу. З ними прибув обпечений хлопець років 25–30 років. У внутрішній кишені лежали його документи, солдат із росії. Рани загноїлися, праву ногу врятувати не вдалося.
«Шкода хлопця, молодий, а каліка», — лікар не думав «свій — чужий», душу переповнювало християнське милосердя, властиве добрим людям.
Увечері, проходячи коридором, почув, що хворий марив:
— Я не хотів убивати, хлопчисько сам упав, прапор, це все прапор проклятий.
Олег зрозумів, що рятував життя злочинцеві. Згадав, що, їдучи на фронт, обіцяв Галі:
— Земля горітиме під ногами вбивці нашого сина. — І ось це сталося, але він не відчував задоволення чи радості. Йому стало страшно, а раптом його слова накликали біду на хлопця? Підійшовши до хворого, намагався роздивитися ближче. Несподівано чоловік розплющив запалені очі й осмислено подивився на нього. У них Олег побачив муку, хворий прошепотів:
— Командире, я не хотів убивати, хлопчисько сам. Навіщо я тут, чужий? Удома померти хочу.
— Ну, що ти придумав — завтра відправимо тебе в опіковий центр, там тебе залатають, — намагався жартувати Олег.
— Душу мені хто заштопає? — прохрипів поранений.
Григорович бачив, що сили покидають хворого. Потім хлопець затих, до тями більше не приходив, марив, кликав матір, вранці Олег сам заплющив йому очі. Мабуть, почуття провини солдата з’їдало зсередини, і хлопець не зміг із цим жити. Зазвичай лікар ніколи не телефонував родичам покійних. Але це був той випадок, коли він не міг залишитися осторонь. У телефонному довіднику побачив «мама», з хвилюванням натиснув виклик, а коли почув стривожений жіночий голос, говорити не зміг, знову відчув біль втрати, дав відбій. Вирішив попросити Сергія повідомити про смерть найманця.
«Нехай хоч пів години буде живою для матері. Нещасна ще встигне оплакати й страждати гірким почуттям втрати, яке обпалює душу, роздирає на клаптики серце, підриває пам’ять, — подумав Олег. — Чому все страшно влаштовано, що заради своїх інтересів політики можуть грати життями та долями мільйонів людей?»
Його думки перервав дзвінок, почув голос Гриші. З хлопчика син перетворився на юнака, високого і стрункого, з волошковими, як у Галі, очима, темним густим волоссям. Після смерті брата рання зморшка з’явилася на лобі, але вона не псувала обличчя, роблячи його мужнішим, підрослим. В обличчі назавжди застигла невисловлена печаль.
— Привіт, тату, телефоную тобі повідомити, що визначився з професією — буду лікарем.
— Молодець, синку, гарна справа — лікувати людей.
— Знаєш, мамі телефонувала класна, я на золоту медаль школу закінчую. Але вона не моя  — Дмитра, він у нас завжди перший. Правда?
— Так, синку, але й ти розумник, я тобою пишаюся. Яким ти хотів бути лікарем?
— Воєнним.
— На той час, як ти закінчиш університет, війна закінчиться.
— Тоді, як ти, травматологом.
Вони ще довго говорили про школу, сім’ю.
Після розмови Олег пішов до себе в кабінет, присів на диван, який тривалий час був йому за ліжко. Пам’ять дбайливо по крупицях зберігала все про його дітей. Ось він у пологовому будинку намагається розрізнити близнюків. Великий ліловий візок, він везе своїх первістків гуляти. Після роботи, коли б не прийшов, завжди підходив і довго милувався синами. Згадував яскраве сонце й синє небо першого вересня, коли він вів їх до школи. Хлопці хвилювалися, їхні почуття передалися і йому. Сини слухали гімн країни та з трепетом дивилися на жовто-блакитний прапор.
Діма запитав:
— Тату, а наша Батьківщина найбільша?
Це був час «самий — пре самий» для хлопчаків.
— Що ж тоді я йому відповів? — задумався батько. Нарешті згадав: «Україна — найкраща країна світу, бо вона наша Батьківщина».
Олег знову прокручував минуле. Коли закінчував школу, модно було вступати в інститути юридичні, економічні. А батько, дружньо поплескавши по плечу, сказав:
— Потрібна справа синку — лікувати людей, хорошого лікаря народ прогодує.
Григорович ніколи не пошкодував, що обрав медичний. Себе в іншій професії не уявляв. У лікарні зустрів Галю, найкращих друзів, усе і всіх, чим дорожив у цьому житті.
Але залишімо Олега й дізнаємося, як воюють близнюки. Пам’ятаєте, ми з ними розлучилися, коли вони сідали в потяг, який віз їх на схід, де вирувала війна. В армії вони не служили, але в інституті військовий вишкіл викладали. Тоді мало хто вірив, що всі ці тактики й маневри колись стануть у пригоді. Усе це теорія, а як буде насправді — ніхто не знав. Близнюки, боячись здатися зеленими, нікого не питали. Хоч частина і значилася транспортною, машин на передовій не багато, щоб не стати легкою мішенню противника. Дуже важко Савелію прийняти, що потрібно ховатися, пригинатися, він роздратовано бурчав:
— По своїй землі повзаємо.
Мишко його урезонив:
— Зате живі, ми, знаєш, як нашим потрібні не каліками, не в труні. Я думаю, чесно будемо воювати, а життям ризикувати ні до чого.
Зазвичай удень бойовики ховалися по щілинах, як таргани, а вночі виповзали, щоб завдати шкоди. У мирному житті близнюки жили своїми сім’ями. Хоч вони не розлучалися, але не перебували разом двадцять чотири години на добу. Війна так їх зблизила, що вони стали єдиним цілим. Коли прощалися на вокзалі, Нюра просила Мишка:
— Побережи Саву, він швидкий на розправу, щоб не ризикував.
Він пам’ятав прохання невістки й всіляко оберігав брата, піклуючись про нього. Важка праця солдата: знаєш, що, стріляючи, ти несеш смерть, а якщо судилося, то можеш загинути сам. Бійці це розуміли, сценарій війни непередбачуваний. Якщо спочатку думали, що все скоро закінчиться, то потім надія зникла. Ніхто не знав, чи буде живий? Але мрія перемогти зігрівала кожного. У хвилину затишшя, блага, дарованого небесами, кожен згадував дім, рідних, повернутися до них і не розлучатися мріяли бійці. Про смерть боялися думати, але вона підстерігала навкруги. Осколок снаряда, міни, куля снайпера несли страшні звістки, незрозумілі людській свідомості. Усе, кінець — його немає, тебе немає. Втрачати назавжди на війні — буденність, але звикнути до цього неможливо.
Вечоріло. Сонце сідало, освітлюючи хмари якимось немислимим кривавим кольором. Щось зловісне й насторожуюче ширяло в повітрі.
Задзвонив телефон, товариш по службі Володя відійшов убік. За хвилину все навколо гуркотіло, здійнялися клуби пилу, Володимир упав як підкошений. Брати підбігли до пораненого, він тримався за живіт. Здавалося, опусти солдат руки, то нутрощі випадуть через велику рвану рану. Кров цівкою сочилася з його долоні. Михайло спокійно перев’язав нещасного, той знепритомнів. Сава насилу тримався, його нудило. Коли Володю відвезли в шпиталь, Савелій, засипаючи землею кров, побачив блокнот. У ньому на першій сторінці великими почерком написаний вірш, який вразив його своєю щирістю і безвихіддю.
Не стріляйте, мені боляче!
Хто дав такий наказ?
Чому під прицілом
Мій улюблений Донбас?
Серце рветься на частини —
Нас розділили.
А в Луганську, Донецьку
Україну вбили.
Чому політикам важливо
Ділити нас на ваших і наших?
Хіба від цього жити цікавіше?
Кому від цього красивіше?
Усі завмерли в очікуванні —
І Луганськ, і Донбас.
Як хочеться миру!
Я благаю вас:
Не стріляйте, досить,
Не потрібно більше смертей,
Нехай живими обіймуть
Мами своїх дітей.
— Ти знав, що він пише вірші? — запитав Сава.
— Ні, хлопець більше мовчав. Непримітний солдат, а подивися, що в серці в нього творилося. Треба буде блокнот у шпиталь передати.
— А якщо він помре?
— Ні, така людина повинна жити.
Далі брати читати посоромилися: дуже особисті вірші. Портрет юної дівчини й пейзажі їхнього нелегкого фронтового життя.
— Він ще й малює гарно, — вимовив із жалем Савелій. Вони помовчали, а в їхніх душах вірші, такі зрозумілі й потрібні всім, залишилися. Блокнот передали командиру, той обіцяв повернути господареві.
Взимку вечір настає раптово, вдень хоч якось зігрівалися, вночі холод пробирав до кісток. Ані теплий одяг, ані бліндаж, який протоплювали хлопці, не могли розтопити того страху, який застиг усередині кожного солдата. Не за те, що будеш убитим чи калікою, а за свою Батьківщину — захоплену і зганьблену, осміяну і принижену тим, що не мешканці країни сміють вирішувати свою долю, а бандити, які з воєнною підтримкою сусідньої держави, встановлюють свої порядки.
Ніч здається нескінченною, вибухи чергуються з автоматною чергою, від піднятого пилу й пожеж важко дихати. Близнюки трималися завжди разом, Мишко помітив, як від будівлі відокремилися фігури. Старший Микола крикнув:
— У кільце хочуть узяти.
Зав’язався бій, оточити не дали. Вранці, побачивши трупи, Микола бурчав:
— Ось уже смерть потрудилася: їй свої, чужі — однаково, косить — не жаліє. А вдома мамки сльози ллють за своїми синками.
Усі слухали бурчання старшого солдата, мовчки, усвідомлюючи, що самі залишилися живі.
«Чи надовго?» — ставив запитання кожен, розуміючи, війна не щадить нікого.
Навесні пригріло сонце, одразу зазеленіла трава. Знову зажевріла надія: раптом мир? Але дива не сталося, дні ставали теплішими й довшими, а бійні нема кінця і краю. Земля, яка звикла працювати, оживала. Від неї йшов той чарівний для кожного селянина запах, що кличе: «ори, сій, саджай».
— Як справи вдома? — запитав Мишко.
— Війна, там стріляють, хоч сім’ї в безпеці. Дім, звісно, розграбували, але аби всі живі залишилися, — відгукнувся Сава.
— Мені сад шкода, хоча б дерева не вирубали. Згадую наше життя, як чудово жили. Наче не зі мною це було. Розумію, що так уже не буде ніколи. Думаю: де, коли, у чому ми проґавили? Чому Донбас став ареною війни? — сумно запитав Михайло.
— Це не про нас. Що ми? Працювали, про селище дбали, дітей ростили. Зараз ми за Дмитра мстимося, хтось — за батька, за сина, кінця і краю цьому не бачити. Від нас мало що залежить, але своєї землі ми не віддамо, — відповів Сава.
— Як ти думаєш, ми повернемося додому? — запитав Мишко.
— Звичайно. Ти сумніваєшся? — сказав упевнено брат.
— Я боюся про це думати, — зізнався Михайло.
— Пам’ятаєш, як ми мріяли з тобою завести лебедів на річці, побудувати інкубатор, розводити павичів, страусів? — згадував Савелій.
— Це мрії. Хоча б залишитися живими, — зітхнув Міша.
— Ми на зло ворогам будемо жвавіші за всіх живих, здоровіші за здорових, веселіші за веселих, — засміявся Сава своєму жарту.
Війна змінила близнюків: вони почали виглядати старшими, обидва стали ширшими в плечах. Від вітру і спеки обличчя і руки стали шорсткими, коротко стрижене волосся посивіло, ще відпустили бороди — такі собі партизани.
Одного разу перед світанком задрімав Савелій. Раптом чує: мама здалеку кричить:
— Біжи!
Він цей рідний, дорогий серцю голос не сплутає ніколи ні з ким. Бачити її солдат не бачив, здавалося, не спав зовсім. Сава піднявся, узяв брата за плече, сказав:
— Біжи.
Міша спросоння нічого не зрозумів.
— Що сталося? — запитав він.
Відбігши, вони почули страшний гуркіт і впали на землю. Від їхнього притулку залишилася глибока воронка.
— Як ти дізнався? — здивувався Мишко.
— Ти не повіриш, мені мама сказала: «Біжи!», — шепотів брат.
— Чому? Вірю. Вона й до мене приходила, — зізнався Михайло.
— Коли? — поцікавився Сава.
— Пам’ятаєш, у шостому класі, на уроці фізкультури. У вікно дивиться, рукою махає, мене кличе. Я до вікна підбіг, зима — вона в сарафані, у босоніжках стоїть. А на Ваню з нашого класу решітка залізна впала, ключицю зламала. Я тоді з ним поруч сидів на лавці, якби мама не покликала, хто знає, чи залишився б живим? — ділився спогадами дитинства близнюк.
— Пам’ятаю, усі ще дивувалися, чому ти побіг до вікна. А мені, чому не сказав? — запитав Савелій.
— Ти тоді б повірив?
— Ні. Тепер вірю. Маму зовсім не пам’ятаю, а голос її відразу впізнав.
Міша підтримав розмову:
— Згадав, як ти кинувся битися на дядька, який на її труні кришку забивав. Кричав: «Випусти маму!” Мені здавалося, що ти все виправиш, і матуся залишиться з нами. Пам’ятаєш, нянька сказала: «Так треба».
— Ми додому пішли самі, а вона залишилася там назавжди, — сумно згадував Сава.
— Я йшов і озирався, сподіваючись на диво. Яка довга була перша ніч без неї! Пам’ятаєш?
— Якби не нянька — не вижили б. Тоді я зрозумів, як страшно й боляче втрачати дорогу людину.
Пережите колись горе й сьогоднішній порятунок хвилювало їх до глибини душі. Якщо, бувши дітьми, вони ридали на плечі в сестри, то зараз крадькома витирали скупі сльози, соромлячись здатися слабкими.
Роки минули, а біль втрати, що обпалила дитячі серця, застряг колючкою в серці. Смерть племінника оголила трохи затягнуту душевну рану. Брати боялися втратити одне одного, як ніколи.
Війна своєю несправедливою логікою забирає найкращих і найдорожчих, попри вік, стать, соціальний статус, це знали всі. Переживши ще один день, раділи, жартували — майбутнє на війні є не у всіх. Кожен із хлопців жадав миру, жив надією і вірою у великого Бога. На війні безвірних немає: лавіруючи між життям і смертю, рятувалися молитвою.
Ще, бувши хлопчиками, прийшли із сестрою до церкви. Після служби вони ніколи не йшли без гостинців: люди знали історію їхнього сирітства. Поступово молитви перетворилися на глибоку віру. Подумки, як вчила сестра, вони зверталися до Господа, відчуваючи підтримку й силу. Молячись, не забували просити про свої родини. У розлуці сильніше загострюються почуття, міцніє надія на довгоочікувану зустріч. Розумієш значення сказаного: «Велике, бачиться на відстані».
Нюра й Марина, залишившись без чоловічої підтримки, розгубилися, але бачачи завжди спокійну, впевнену, зосереджену Галю, розуміли: їй важче. Невістки, кожна по-своєму, переживали те, що відбувається. Для дружини Сави — нова робота. Перший час не сподобалася вона господині, та сердилася з будь-якого приводу. Дізнавшись, що вони в селі мали кав’ярню, магазин, Лариса критикувала її, коли кухарка хотіла щось змінити. Продукти дорожчали, кафе пустувало, а Нюра не могла достукатися до норовливої господині.
Одного разу все змінилося, того ранку будівля, де працювали, залишалася зачиненою. Почекавши Ларису, та приходила перша, зателефонувала. У сльозах господиня просила, щоб Нюра приїхала по ключі в лікарню: її син потрапив в аварію. Засмучена, вона трясучими руками подала зв’язку, просячи:
— Постарайтеся хоч якісь гроші заробити, дуже потрібні.
Коли приїхала в кав’ярню, на неї чекала Ельвіра, сестра господині. Особливо не звітуючи, Нюра звикла вдома командувати, узяла правління у свої руки. Наступного дня, швидко приготувавши, залишила Елю в кафе, сама з випічкою вийшла до школи. За годину повернулася з виторгом, запропонувала:
— Ельвіро Миколаївно, кімната на вході пустує, давайте кулінарію зробимо: що з вечора не з’їли, будемо дешевше продавати, на винос — випічку свіжу, добре йде.
Жінка, затуркана сестрою, працювала офіціанткою, прибиральницею, сторожем, виплачувала кредит за квартиру дочки, раділа будь-якій можливості заробити. Вона не розуміла, за що сестра не злюбила новеньку — та справу пропонує. Вголос сказала:
— Роби, як знаєш. Що не вийде — разом відповімо, я на твоєму боці. З господинею сама поговорю. Не в тому вона зараз становищі, щоб ніс відвертати від будь-якого прибутку. До сезону дожити треба, а в неї борги, сина після аварії піднімати — недолугий він у неї, весь у батька, одні гульки на умі.
Вони до пізнього вечора прибирали кімнату, запросили Гришу й чоловіка Елі допомогти з меблями. У кулінарії поставили вітрину — холодильник, винесли два столики, стільці. Кафе працювати стало з восьмої ранку як їдальня. Поки Нюра готувала, пекла випічку, на вулиці стояв смачний запах здоби, що притягував відвідувачів. Ельвіра продавала те, що залишалося з вечора, дешевше. Потім забирала свіжі пироги, несла до школи, до лікарні.
Коли сестра віддала тижневий виторг Ларисі, та здивувалася:
— Ви що, банк пограбували?
— Я тобі казала — не заважай, ти бачиш, гроші самі в руки до неї пливуть. Знайде там, де інші втратять. У лікарню десять комплексних обідів щодня плюс випічка. До школи — пиріжки, тістечка. Хоче кур’єра найняти — не чіпай її. Згадай, скільки викидали протухлого. Нехай дешевше, зате реклама, рух. Вранці підійти не встигну — черга стоїть, беруть, що з вечора залишилося, у неї все апетитне, смачне. За що ти її не любиш? Повчімося в неї працювати, адже продажі впали у всіх. Як вона так може? Це талант.
— Ти маєш рацію. Треба, щоб влітку її не переманили, зарплату з нею обговоріть, влаштуйте її за трудовою кухарем, слухай її, дивись і вчися.
Вони ще обговорили робочі моменти, і сестра пішла.
Лариса набрала телефоном Нюру, запитала:
— Ганнусю, як здоров’я, діти? Вибач мені, я була не права; по кухні, меню, у кафе — ти управитель. Усі ми, включно зі мною, невісткою Ксюшею, коли вийде з декрету, у твоєму розпорядженні, на мені — бухгалтерія, служби. Обговоримо зарплату, у межах розумного, звісно.
— Ви ж розумієте, усе це тимчасово. Закінчиться війна — ми додому, — заперечила тут же Нюра.
— Ганнусю, можна я тебе так називатиму?
— Ні, не ображайтеся, у чоловіка покійну матір Анною звали. Комплекс: кафе, магазин, СТО — «Аннушка», на честь покійної свекрухи названі. Незвично — це не моє.
— Добре, Нюра, але війна скоро не закінчиться. Мені хочеться, щоб ти залишилася в нас якомога довше.
— Ви не будете шкодувати про те, що довірили мені. Заробити я вмію і вам допоможу.
Поки господиня рятувала сина в лікарні, кафе працювало, приносило прибуток. До свята Великодня випікали паски, а ще пригостила кухарка салом, яке солила сама.
— Нюрочко, це ж свято смаку, давайте в продаж, у кулінарію, на ура піде, — захоплювалася господиня.
— Так у нас сало в селищі готують.
Кухар зарекомендувала себе несподіваними, простими, дешевими стравами. І залишилася на довгий час, господинею кухні, чужого кафе, згадуючи те добре, світле, своє в селі, сумуючи за втраченим.
Галя, яка багато років пропрацювала на одному місці, довго звикала до нового. Її печаль за загиблим сином, чоловіком на фронті вона топила в роботі. Щойно змогла попросити головного взяти Марину на роботу, їй стало легше. Бачачи рідне обличчя, почувалася спокійніше й поступово звикла до того, що відбувається навколо, а хворі, вони скрізь однакові. Галина намагалася не думати про Дмитрика, змушуючи себе перемикатися вдома на дітей, на роботі брала найважчі випадки. Тільки вночі, залишаючись сама зі своїми думками, довго не могла заснути, думала:
«Як страшно жити в країні, де існують люди, яким свої ідеї важливіші за життя людей. Війна — результат загарбницької політики Росії. Що їм наші діти, біди, проблеми? Скільки відведено Богом, нехай кожен пройде сам, без ідей, вождів і воєн. Рідне місто, невже ми його втратили назавжди? — Не хотіло це приймати її серце. — Ми обов’язково повернемося додому», — мріяла Дмитрівна.
Допомагаючи одне одному, члени родини трималися разом. Найважче пережили смерть онука люди похилого віку. Григорій постарів, найбільше його тривожило: «Чому не він — своє пожив, а Діма смерть прийняв дитиною?! Олег і близнюки на війні. Раптом і вони загинуть»? Від цих думок йому ставало зовсім погано.
З дружиною не міг поговорити, бачачи її заплакане обличчя, жалів. Вона його відрада на все життя. Народився Іванович у станиці, голодне повоєнне дитинство. В армію потрапив на Донбас, додому не повернувся. Вступив до медичного інституту, зустрів цікаву людину. Борис Сергійович влаштував його на кафедрі, але Григорій хотів лікувати, оперувати, і його із червоним дипломом залишили в місті. Крім роботи, нікого навколо не помічав; однокурсники робили кар’єру, а він на операціях набивав руку. Олену зустрів у столиці, куди їздив на симпозіум, вона молодша за нього на десять років, вчилася на кравчиню. Забрав із собою, навесні зареєструвалися, за два роки народився Олег. Приїхала зі станиці сестра, вийшла заміж, залишилася жити в місті. Часто сина залишали під її опікою, своїх дітей вона не народила. Зараз усе це Іванович згадував. Розумів, що так добре, щасливо вже не буде ніколи. Не сидіти за великим сімейним столом у селі, не ходити широкими вулицями рідного Донецька — там ховається смерть. Не хотів про це думати, але стільки років лікував людей, відчував: скоро кінець. Прислухаючись до стуку свого серця, знав: залишилося недовго. Одного разу вкотре невістка, вимірявши його тиск, прослухавши груди, запитала:
— Ліки приймаєте? Може, у стаціонар вас покласти? Щось мені не подобається ваше дихання.
— Я, донечко, ось про що тебе попросити хочу. Після смерті — у крематорій, прах — у Роздольне з Дімою, щоби поруч.
Галя подивилася на нього все тямовитим поглядом, кивнула головою. За що він любив невістку, що вона ніколи не втішала, підходила до всього об’єктивно і, якщо обіцяла, виконає.
Помер Григорій Іванович тихо: зранку поголився, прийняв душ, приліг відпочити. Снився йому чудовий сон. Він у рідній станиці біжить, босоногий, до річки. Пил під ногами оксамитовий, пестить ступню. Біля води побачив Діму: онук сміявся, кликав до себе, широко розкинувши руки. У голові промайнуло:
«Іду туди, де часу немає. Є нескінченне вічне світло».
Григорій обійняв онука, обруч, що стягував груди після смерті онука, лопнув. Він відчув полегшення і заснув вічним сном.
Галя виконала його прохання: передала прах водієві маршрутного таксі, який відвозив до Донецька пасажирів.
— Вас зустрінуть і заберуть пакет, — запевнила шофера Дмитрівна. — Що я винна?
— Нічого, Галино Дмитрівно, я обов’язково прах Івановича віддам у надійні руки, не переживайте. Дмитру в селі пам’ятник поставили, він наш герой, усіх вас чекаємо додому. Я — Слава, на СТО в братів працював, — сказав водій, прощаючись.
— Спасибі, Владиславе, закінчиться війна, ми повернемося.
Віддавши пакет, Галя поспішила на роботу.
Марина, спокійна, надійна, довгий час доглядала за Оленою Петрівною, яка злягла після смерті чоловіка. Змінювала її Машенька, бабуся беззаперечно слухала онуку. Дні миготіли один за одним, змінювалося все навколо. Одне залишалося незмінним: війна, яка круто зламала їхні життя.
За весною літо спекою обпалило, а омріяний мир усе не наступав. Михайло дивився на зруйновані будинки й думав:
«Жили собі люди, не тужили, до чогось прагнули, чогось хотіли. Де вони зараз, чи живі? В одну мить стали безхатченками, як цей пес, який прибився до них».
Маленький, зі шерстю, що  стирчить, вічно голодний, назвали його Їжачком. Коли стріляли, він тікав, десь ховався, а ледь затихало, повертався і крутився біля солдатів, випрошуючи їжу. Після кожного обстрілу земля, обпалена спекою, спалахувала від будь-якої іскри. Навколо горіла суха трава, сміття, гілки, Міша, дивлячись на цей жах, думав:
«Так, напевно, виглядає пекло. Найстрашніше, що люди самі його створюють, усупереч усім законам природи. Він знову подумки повертався в село, у той добрий, рідний, мирний час. Ну, нічого, колись закінчиться війна, і ми повернемося додому. Зруйноване відновимо й нове, ще краще, побудуємо. Чад від горіння роз’їдав горло, постійно хотілося пити. По той бік не легше, там теж якийсь найманець мріє про дім, сім’ю. Тільки президенту країни, що розв’язала війну, прохолодно у своєму палаці, він не поспішає, щоб швидше закінчилося це безумство», — думав солдат.
Від цих думок серце його билося прискорено, змушуючи його сильніше притискати гарячий автомат, витираючи із чола піт, вдивляючись у клуби диму й полум’я, чекаючи нападу. За купою залізобетонних плит, повалених дерев ховалися хлопці, добре навчені воювати. Їм не потрібна земля і мало хвилювали ідеї незалежної республіки, їх просто послали вбивати.
Сава весь час бурчав:
— Як крісло — то всім вище зайняти хочеться, що і про народ забули. Ми їм не потрібні: хоч деньок, зате найголовніший. Але от скажи, Михайле, їм нічого не буде?
Брат, повернувшись до нього, подумавши, сказав:
— Залиш це Богу, він кожному віддасть по заслугах, нам його задумів ніколи не зрозуміти. Одне знаю, у житті всі вразливі, не роби іншим того, що не хочеш, щоб сталося з тобою. Істина ця стара, але бажання влади, грошей опановує і робить людей зброєю проти свого народу. Ніхто не може забрати в людини життя, дане Господом, немає у світі ідеї, правди, заради якої можна вбивати.
— Ми теж воюємо, вбиваємо.
— Боронимо Батьківщину, сім’ї — їх сюди ніхто не кликав, ми на своїй землі, — стиснувши кулак і стукнувши по збитому столу, видихнув Міша. — Світ розбитий на дрібні осколки. Скільки ще буде смертей? Матері, що оплакують своїх синів, не дочекаються свого батька діти, залишившись сиротами. Заради чого все це?
— Кому — війна, а кому — мати рідна, — злився Сава, витираючи піт.
Їхню розмову перервала автоматна черга, уже за хвилину гуркотіло, ухало, свистіло. Земля, здавалося, стогнала від болю. Блакить неба, яскраве сонце затягли  кіптява й пил. Притулившись до землі, Савелій молився:
«Господи, нехай правителі, які закликають до війни, підуть із політичної арени, а до влади прийдуть ті, хто любить і боїться тебе, Владико».
Михайло окопався осторонь, зовсім поруч упала арматура, напруга наростала. Раптом Михайло побачив Їжачка: він забився в яму і скиглив від страху. Солдат простягнув руку:
— Ну, йди сюди, дурненький, — ласкаво покликав пса. Той довірливо уткнувся йому мокрим носом у долоню. Собака перестав скиглити й притулився до Михайла, шукаючи захисту.
— Не бійся, ти ж сміливий пес.
Через годину гуркіт стих, але пил і гар ще довго висіли в повітрі. Перемовляючись між собою, солдати раділи, що обійшлося без втрат. Поруч крутився Їжачок, скиглив від захвату, облизуючи руку свого рятівника.
Рідкісний день обходився без бою. Під час затишшя хлопці жартували, примудрялися митися, приводити себе до ладу. Тиша на війні повертала солдатів у мирне життя. Згадували дім, рідних, коханих. Ось і зараз старший Микола розповідав:
— Я в шахті працював, наступного року на пенсію збирався, уже документи підготував. За тридцять років усього надивився: й електротяг перевертався, і присипало, товаришів втрачав, Бог мене милував. Не міг я осторонь залишитися, коли мою Батьківщину забирають. Своє пожив, дві доньки в мене, син, онук, їх шкода, живуть у родичів на Західній Україні. Як воно далі буде? Якщо судилося померти, то Батьківщину обороняючи.
— Хтось спить і бачить Україну на колінах, — зауважив Альберт, — Я до війни вчителем історії працював, переконався, її переробляють, як зручно владі, а істина одна: правителі приходять і йдуть, а народи залишаються. Вірю в сильну Україну, яку поважатимуть, зважатимуть, адже все для цього є.
— Як ти думаєш, закони, які ухвалюють у парламенті, спрацюють? — запитав Микола.
— Звісно, за умови, що земля має бути в основі. Забрати ділянки в поганих господарів, хто засмічує чорнозем, використовує не за призначенням. Екологія, утилізація сміття, збереження і відродження лісів мають стати головними, а все інше виходитиме із цього. Залучати до посадки дерев школярів: саджатимуть сади, парки, доглядатимуть, не стануть ламати. Ми виростимо інше покоління — творців. — Мріючи, Альберт прикрив очі.
Сава втрутився в розмову з критикою:
— Навряд чи ці закони ухвалять. Депутати цими дорогами не їздять, де звалища сміття, а ми не стали чекати в селі законів. Побудували електростанцію, що спалює сміття, використовуємо вітер, сонце для видобутку енергії, пробили свердловину, воду питну фільтруємо. Земля в нас трудиться. Гірке поле засадили деревами — скільки ще планували зробити, але війна завадила…
— Я б до вас хотів приїхати, подивитися, — сказав Альберт.
Хлопець маленького зросту, з вицвілим на сонці волоссям, густими світлими бровами, непоказний на вигляд, але його сірі очі випромінювали сміливість і рішучість. Людина наймирнішої професії пішла воювати добровольцем. Не хотів змирятися, прийняти, що землю, де він народився, виріс, захопили окупанти. Альберт сильно переживав, коли про Батьківщину говорили гидоти. Для нього не могло існувати іншої країни, де хотілося б йому жити. Те, що відбувалося навколо, змусило патріота взяти автомат і йти воювати. На медкомісії, дивлячись на його щуплу фігуру, сміялися:
— Щойно тебе бойовики побачать — розбіжаться.
Але його волі, наполегливості, силі духу могли позаздрити профі.
Солдати із цікавістю слухали Саву. Той хвалився:
— Наше село недалеко від міста, траса під рукою, але жителі виїжджали. Роботи немає, і жодних зручностей. Люди не хочуть труднощів, шукають, де легше. У житті хочеш жити в комфорті — плати. Люди довго придивлялися, самі вкладати свої гроші не хотіли, але бачачи, що працює, потягнулися, допомагали, і самі прибирали навколо, наводячи чистоту. Його, затамувавши подих, слухали — усі стикалися із цими проблемами.
— Усе виходило не так легко: ми поле очищаємо, а селищні знову возять. Але дуже важливо, щоб кожен зрозумів: життя залежить від тебе самого. Не для когось прибираєш — для себе, щоб це стало звичкою. Земля не обмежується парканом — за все, де твоя нога ступає, ти відповідаєш. Що після себе залишиш? Квітучий сад чи купу сміття? — Вставив Михайло.
Договорити не встигли. Почувся вдалині шум, схожий на грім. Зовсім поруч розірвався снаряд, припорошивши бійців пилом. Ще хвилину тому всі перебували в тому творчому минулому, де вони не бійці, а мирні жителі, які люблять свою Батьківщину. Зараз обличчя зосередилися, кожен прийняв свою позицію. Що буде далі? Сценарій війни не передбачуваний. Але наші хлопці її, рідну і вистраждану землю, не віддадуть ніколи! А хто ти — українець, росіянин, татарин, вірменин — неважливо.
«Ми на своїй землі», — думав кожен і захищав її.
Біда прийшла, звідки не чекали, спалахнула пожежа, здавалося, навколо повітря розжарилося до червоного. Сава кинувся відганяти машину, що стояла недалеко, і не помітив, як вогонь охопив його. По Михайлу, який кинувся йому на допомогу, вдарила автоматна черга, солдат не відчував болю.
«Сава може згоріти!» — пульсувало в нього в голові, він поповз.
Прокинувся в шпиталі. З останніх зусиль Міша взяв телефон і вимовив:
— Нянька, Сава, допоможи, — і знепритомнів.
Галя не стала турбувати невісток. Вона думала: «Поїду сама, їх огляну, аби живі — виходимо».
У лікарні головлікар сказав:
— Дмитрівно, скільки треба — підмінимо, а то давай до нас вези, допоможемо. Машину я заправив, шофер у твоєму розпорядженні.
Незабаром автомобіль мчав її тією дорогою, якою вони тікали на початку війни.
«Тільки б встигнути»! — думала вона.
Галя не могла найрідніших своїх чоловіків залишити вдома, коли Батьківщина в біді. Близнюки, які виросли в неї на руках, були їй як діти: вона їх лікувала, вчила, допомагала, вивела в люди. Тривожилася:
«Невже знову втрачати назавжди»? — І серце її завмирало від страху.
У шпиталь приїхали вночі. Вийшовши з машини, Галя подивилася на небо. На неї байдуже дивилися зірки:
«На відміну від людей, вони будуть завжди, — промайнуло в неї в голові, — не страждають, не мучаться, не втрачають»…
Гірко зітхнувши, поспішила до дверей.
Міша після операції спав, уві сні кудись поспішав, марив, але варто було сестрі взяти його за руку, він заспокоївся.
Сава — на операційному столі. Медсестра, яка приймала його, плачучи розповідала:
— Одяг зі шкірою знімали, обгоріли руки, плечі, спина. Не переживайте, Галино Дмитрівно, він молодий, сильний — виживе. Його Наливайко оперує.
— Саша?
— Так, наших тут багато.
Тут тільки Галя відірвалася від свого горя і побачила знайомі обличчя. З кимось багато років працювала, вчилася. Дмитрівну впізнали, підходили, співчували, їй стало спокійніше.
«Як добре, коли в біді ти не один», — думала вона.
Очікування, здавалося, тривало вічність, нарешті, її покликали. Галина побачила втомлене обличчя хірурга, з ним вона вчилася в університеті, Олександр зрадів, побачивши колегу. Вони працювали разом у травматології, з початком війни зідзвонювалися.
— Як Сава? — з тривогою запитала сестра.
— Не переживай: що можна, зробили — він молодець.
Саша розгубився, уперше бачив, як вона плаче і що слабка. Сам багато чого навчився в неї свого часу. Йому стало дуже шкода жінку, яка пережила стільки горя. Він відчував велику відповідальність за життя її братів. Взявши Галю за руку, втішив:
— Ну, що ти, не плач, тепер ми разом їх обов’язково витягнемо.
Третій день Савелій не приходив до тями, йому снився один і той самий кошмар. Він знову мчав Гірким полем, за ним гнався п’яний батько. Навколо горіла земля, рвалися снаряди, Сава біг за мамою. Ноги ватяні, вогонь обпікав руки, він задихався. У голові стукало тільки одне сирітське бажання, приховане роками: наздогнати маму, обійняти її, притиснути до себе й не відпускати ніколи. Й ось ця п’янка мить щастя: він наздогнав матір — вона обернулася. Сава розплющив очі, побачив Галю, видихнув:
— Нянька. — Йому стало легко, спокійно. Він зрозумів, що житиме, поруч із ним найвідданіша й найрідніша душа. Заплющивши очі, заснув міцним сном і більше свідомість не втрачав.
Галя готувала братів до поїздки в лікарню, де колеги готували місця в опіковому центрі, вдома на них чекали сім’ї. Близнюків поклали поруч, і вони, відійшовши від першого шоку, намагалися перемовлятися і навіть жартували. Весь цей час сестра допомагала, підтримувала поранених. У хлопців відбулося осмислення, що живі, і врятовані. Наперекір болісним перев'язкам, ранам, що кровоточили, настрій у них був бойовий.
За два тижні їхали в опіковий центр — до моря. Простору машину готували заздалегідь, постелили зручні ліжка. Попрощатися вийшов увесь персонал, і ті, хто міг ходити.
— Дивись, Саво, нас, як міністрів, проводжають, — жартував Міша. Він хоч і почувався невпевнено, але до машини дійшов сам.
Коли внесли ноші з братом, взявши його міцно за руку, бачачи, що тому погано, вимовив:
— Додому ми їдемо, до своїх.
На що брат відповів звичним незадоволеним голосом:
— А де наш дім?
Михайло відповів:
— Уся Україна — наш дім.
Сава втомлено заплющив очі. Галя, бачачи, що братові стало погано, поставила укол, і незабаром він затих. Їхали, мовчки, кожен згадував своє. Мишко — те страшне літо, коли вони, рятуючи дітей, покидали свою землю. Дивлячись у вікно, він бачив невтішну картину безгосподарності й думав:
«Війна не торкнулася цих місць, а кругом звалища сміття, заросла земля. Куди біжать люди, які кинули цю землю? За кращою долею у великому місті, у чужій країні? Старі й хворі, вони повертаються на Батьківщину, де потребують пенсій, допомоги, безплатного лікування. Чому так? — переживав він. — Потрібен закон, забирати занедбані ділянки, виплачуючи за старі споруди, а земля здебільшого не приватизована. Інакше Батьківщина перетворюється з квітучого раю на звалище, заросле бур’янами».
Стало солдату прикро за покинуту землю. За неї вони могли загинути. А вона виявляється, годувальниця, нікому не потрібна, ніхто її не цінував. Він, глитнувши гіркий клубок, змахнув сльозу, що мимоволі капала з очей.
Прокинувся Сава, присів, дивлячись у вікно, вилаявся:
— Ні, ну, ти подивися, Михайле, ніякої війни не треба, люди самі руйнують своє життя. На що землю перетворили, дивитися огидно. Чому влада на це не звертає уваги? Треба зробити все, щоб віддати землю тим, хто буде на ній працювати. Ти кажеш, що вся Україна — наш дім, от і ставитися треба по-хазяйськи.
— Ми відповідати можемо тільки кожен за себе. Діти, дивлячись на нас, чинитимуть так само, — втрутилася в їхню розмову сестра. — Саво, тобі не можна хвилюватися, вам потрібно якнайшвидше ставати на ноги, ви потрібні сім’ям. Чекають на вас дружини, діти живими, здоровими.
— А зараз ми повинні просто дивитися на це неподобство й мовчати, — обурювався Савелій.
— Одужуєте й наводите лад, а зараз моліться про мир, Україну, дітей. Головне, щоб ви самі вірили в зміни й прагнули до них, — заспокоювала їх сестра.
Скоро заснув і Міша, більшу частину дороги їхали мовчки. Під’їжджаючи до міста, Галя телефонувала головному:
— Геннадію Петровичу, за пів години будемо біля лікарні. Втомилися, але тримаються молодцем.
— Дмитрівно, чекаємо вас, усе готово. Я дав розпорядження обох в опіковий центр.
   Біля лікарні стояли Маринка з дітьми й Нюра, Олена Петрівна витирала сльози. Вона згадувала їхню першу зустріч.
— Які вони зараз, — думала жінка, — наші дорогі хлопчики?
Маша запитала:
— Бабусю, а тато, мій тато, приїде?
— Поки що ні, але він повернеться, — запевняла вона з тією безмежною материнською любов’ю, яка, всупереч усьому, вірить, що її син виживе в цій м’ясорубці.
Машина зупинилася, відчинилися двері, і замість здорових і сильних чоловіків, що йшли на війну. Повернулися покалічені, втомлені, сиві, поранені. Саву обережно винесли з машини. Нюра кинулася до нього, обіймаючи, голосуючи:
— Савушко, худенький який став!
— Так, живий-живий, кістки цілі, а м’ясо наросте, — намагався жартувати він, але всі бачили, наскільки він слабкий.
Коли з машини вийшов Мишко, Марина його не впізнала: схудлий, із бородою. Тримався він молодцем, але рани нили, хотів  скоріше одного — лягти.
Тепер потрібен не один рік, щоби поставити їх на ноги. Можливо, усе життя їм снитиметься згарище війни, яке розпалили політики з сусідньої держави. Тепер, коли вони зі своїми рідними, коханими, ми можемо бути за них спокійні.
Як же Олег? Він рятував життя пораненим, рідкісний день їх не везли з передової. За роки війни в нього сформувалася звичка заснути за будь-яких умов. Якщо вдома він згадував минуле за день, засинаючи часто за північ, то тут змушував себе спати під гуркіт вибухів. Інакше організм не витримував навіть не фізичних, а емоційних навантажень. Часто, оперуючи, він думав:
«Тіло — то ми солдату зашиємо, вилікуємо, а душу, обпалену війною, хто зцілить? Може, усього життя забракне, щоб їхня, чия молодість проходила в бліндажах, окопах, стала нормальною. А Батьківщина, яку вони боронили, чи віддячить своїм рятівникам? Чи допоможе їм ставати на ноги? Чи, як після Вітчизняної війни, кине ветеранів? На ці питання відповість тільки життя. Скоріше б закінчувалося це нікому не потрібне протистояння».
Він знав про поранення братів зі слів дружини. Чуючи її впевнений голос, розумів: «Галя — профі, якби щось пішло не так, вона перша забила б на сполох». Олег за них не переживав. Тут, на війні, Григорович зробив важливе відкриття: «Усе можна пережити й подолати, головне — не шукати. Хто винен? А навалитися на біду всім разом і перемогти її, аби всі залишилися живі. Я не готовий знову втрачати, занадто дорогу ціну ми сплатили війні».
Знову защеміло серце тим щемлячим болем безвиході втрат.
Літо змінила осінь із її чарівними золотими, багряними одежинами, веселими хороводами осінніх квітів. Серця людей завмирали з надією, слухаючи новини. Усі чекали, коли настане кінець цьому жаху, що зробив багатьох людей нещасними, бездомними, осиротілими, жебраками.
Настала зима, випав мокрий сніг, ледь прикривши покорчену землю. Олег стояв біля вікна, думав:
 «Не дадуть зимувати ні звірові, ні птаху, ні матері землиці».
Як він любив вечори, коли вся родина збиралася біля каміна! Григорович сів на диван і, з блаженством, прикривши очі, згадував, як дрова в каміні потріскують, приглушене світло, і він читає своїм дітям казку. А вони просять знову розповісти довгу — предовгу, страшну — найстрашнішу. Яке воно, просте людське щастя? Щоб усі, кого ти любиш, були живі, здорові. Дбати про дітей, бачити, як вони підростають, радіти їхнім успіхам, обійняти кохану й залишитися поруч назавжди.
Його спогади перервав обережний стукіт у двері. Заглянув Сергій, запитав:
— Не спиться, Олеже Григоровичу? Вам відпочити треба.
— Не засну, усі думки із сім’єю. Дуже скучив.
— Ви щасливий, вас чекають, люблять.
Сергій зітхнув, сів на диван, йому хотілося поговорити з ним. Він дуже довіряв шефові, намагався, навіть, наслідувати його, колеги помічали й посміювалися з нього. Свого батька медбрат не пам’ятав, він загинув у шахті, Сергій ріс із мамою.
— Тепер її немає, — з гіркотою думав хлопець, і серце знову обпалив біль втрати.
Олег ділився з другом потаємним:
— Знаєш, я в сім’ї один ріс, завжди мріяв мати багато дітей. Мені із жінками не щастило. Закохався — вона заміжня, потім одружився від безвиході, думав, старша, досвідченіша, буде мене розуміти, усе вийшло інакше. Ніколи не одружуйся розумом — кохай серцем. Галю вперше побачив, зрозумів: моя доля. Непросто створювати стосунки, але коли любиш, знайдеш відповідь на найскладніше запитання. Душею відчуєш: як, що, навіщо? Головне — не мовчати, а говорити й слухати одне одного. Моя перша дружина завжди грала роль вчительки, вбачаючи в мені невдячного учня. Великих почуттів спочатку не вийшло, потім карала мовчанням, до себе не підпускала, я почувався щеням, яке напаскудило. Усе мені незабаром набридло, став гуляти. Галя, вона інша, у неї щодня по-новому, ніколи не з’ясовує стосунків, не підвищує голос. Біля неї прагну стати кращим. Вона моя радість, щастя, вона моє — усе! Розумієш?
— Мені б таку дівчину, як у вас, — із захопленням сказав Сергій.
— Ти молодий, у тебе все попереду.
— А правда, що вона діагностує дуже точно?
— Сумніваєшся? Вона розумниця, росла в сім’ї медиків, мати — фельдшер, дід — травник. Лікувати — це в них сімейне, Галя — лікар від Бога. Що довше ми разом, то я її краще пізнаю, захоплююся її вродою, характером. А господиня, а мама вона яка! За час, що ми разом, я на жодну жінку із цікавістю не подивився.
— Вам пощастило, у мене, напевно, так не вийде.
— Не вигадуй. Закінчиться війна, відновишся в університеті, одружишся, дітей не менше двох-трьох. А то підемо із цього життя — хто після нас залишиться? Зараз чекаємо миру, а дедалі більше в нас вийде. Я ось що, Сергію, думаю: що людям треба? Жовтневу чуму сто років розгрібали, після Помаранчевої революції ще не відійшли, так їм республіку незалежну подавай — стільки років люди гинуть. Скільки після війни ще доведеться наслідки розбирати! Коли вже всі зрозуміють: хочете жити краще — почніть із себе? Ну, знаєш ти, як інших зробити щасливими? Грошей у тебе багато, лікарню відкрий, своїм ім’ям назви — залишиться на віки, або дитячий будинок, молодіжний центр. Очоль будівельний або сміттєзбиральний загін, дочекайся виборів, зрештою. Не потрібно революцій, страйків, провокацій. Усе це закінчується одним: війна, розруха, підвищення цін, зниження рівня життя. Страшно те, що втрачаємо назавжди, кого любимо. На ділі покажи свою конкретну роботу, щоб тисячі людей жили в достатку, у хороших умовах. У житті політики грають словами, прості сім’ї живуть у страху, у кого є гроші — просто виїжджають. Дуже хочеться спокою, жити у своїй країні, не боячись за майбутнє дітей.
— Ви не пробували виїхати?
— Розумієш, я, Галя, її брати зрослися із цією землею. Вона — наш дім і наших дітей. Щасливі, ми можемо жити тільки тут, на Донбасі. Десять років жив в Одесі, з першою дружиною. Зараз там сім’я чекає закінчення війни, але всі наші думки, бажання — вдома, у рідному місті. Місце, де ти народився, найкраще у світі, ми повернемося, обов’язково повернемося!
— Я після війни боюся увійти у квартиру, де жив із мамою. Усе її руками зроблено, поставлено. Як зможу жити без неї?
Сергій витягнув із кишені ключі, уважно подивився. Здавалося, що зараз заплаче, але різко поклав зв’язку в кишеню, погладивши скроні, вимовив — Війні віддав найдорожче, що в мене було.
— Кріпись, Сергію, я знаю цей біль. Він не мине ніколи, тільки з роками притупиться — із цим доведеться змиритися і жити. Ти сильний, впораєшся, я в тебе вірю, — Олег щиро потиснув йому руку.
Задзвонив телефон, і Сергій, щоб не заважати, вийшов.
У коридорі він помітив дівчину, вона, здавалося, щось шукала.
— Ви хто і звідки? — здивувався медбрат.
Незнайомка з несподіванки здригнулася:
— Я Катя, телефон десь залишила. Ми волонтери, із Черкас.
На нього дивилася чорноброва, кароока дівчина. На ній безглуздо сидів бронежилет, роблячи її струнку фігуру потворною.
— Диктуй номер, я зателефоную, — запропонував Сергій.
І справді, незабаром заграла музика в процедурному кабінеті. Медбрат виніс телефон, залишений разом із ліками в пакеті, і подав Каті.
— Мені довелося повернутися: у мене тут усі контакти, а наші вже в дорозі.
— Хочеш, залишайся, завтра вранці поїдеш.
— А можна?
— Звичайно, я тобі в приймальні постелю. Скільки тут уже до ранку залишилося?
— І то, правда, у машині холодно.
Потім вони пили гарячий чай. Катя розповідала про сім’ю:
— Брат Денис старший за мене, завжди захищав мене, у школі, у дворі. Коли війна почалася, не роздумував, пішов добровольцем воювати, після його загибелі я не могла сидіти вдома. Закінчила курси водіїв, це моя друга поїздка в АТО. Знаю, що цим брата не повернеш, але допомогти дуже хочеться.
Розповідаючи, дівчина розчервонілася, очі блищали. Сергійко вперше після смерті Даші відчув хвилювання.
Час пролетів швидко. Прощаючись, хлопець, соромлячись, попросив:
— Катю, можна я тобі зателефоную?
— Звичайно, у мене багато друзів.
— А хлопець у тебе є?
— Я про це якось не думала. Працюю менеджером у тепличному господарстві, заочно закінчую цього року університет. Після смерті Дениса щось застигло в мене всередині. Ось скінчиться війна.
Договорити вона не встигла. Сергій, взявши її руки, притиснув до губ. Дівчина відчула ніжність до сильного хлопця.
— Ми обов’язково зустрінемося, я приїду, — хвилюючись, прошепотіла вона.
— Я буду чекати.
Після цієї зустрічі не стало спокою закоханому. У будь-яку вільну хвилину він довго розмовляв із Катею телефоном, став розсіяним.
— Друже, та ти закохався, — сказав Олег Григорович.
— Катя незвичайна, у мене таке відчуття, що я її знаю все життя. Навіть не уявляю, що не бачив дівчину раніше. Скоріше б припинилася ця війна!
— Неодмінно скінчиться, Сергію, ось тоді ми на твоєму весіллі потанцюємо, — сміявся Олег.
Усі навколо помітили зміни в медбраті. Він також міг працювати по п’ятнадцять годин на добу, але щойно турботи полишали його, думки й душа летіли до тієї, що розтопила лід, застиглий у його серці. Наповнила його життя сенсом, відкрила перспективи. Війною він був вибитий зі звичайного людського життя, де є такі чудові речі: побачення, кохана, з якою можна бути поруч, радувати добрим словом, увагою, підтримкою.
Старша медсестра, бачачи його в любовній ейфорії, запитала:
— Сергію, а що як вона виявиться не такою, як уявляєш? Ти ж її не знаєш.
— Вона найкраща, — захищав свою любов хлопець.
Катя, яка вічно поспішала, стала більш статечною. Друзі розуміли, що в її житті відбуваються великі зміни. Таня, подруга, запитала:
— Катрусю, як побачила, одразу полюбила?
— У мене таке відчуття, що знала його завжди.
— А який він? — цікавилася дівчина.
— Сергій розумний, вродливий, ніжний, сміливий. Йому знаєш, скільки дісталося пережити на війні! Як побачила, серце затріпотіло. Він говорить, а я збагнути не можу, подивитися на нього соромлюся. В очах його потонула — стільки в них тепла, ніжності. Уперше після смерті брата стала думати про сім’ю, дітей. Війна скінчиться, ми, нарешті, будемо разом. Я дуже хочу і вірю в це.
— Де ви будете жити?
— У Сергія. Він в університеті відновиться, там його дім.
— І ти нас усіх кинеш? — Розсердилася подруга.
— Таня, де б я не жила, ви залишитеся найдорожчими й можете розраховувати на мене. Україна — наш дім: на заході, на сході країна потребує нашої праці, підтримки, допомоги. Пам’ятаєш, як у дитинстві ми мріяли: станемо дорослими, закохаємося, одружимося, цікава робота, захопливі подорожі, але ніколи не думали, що все це може зруйнувати війна… Загинув брат, і втратам не видно кінця, — зі сльозами на очах говорила Катя.
— Ну, ну, не плач. От де б ти Сергія зустріла?
Вони ще довго сиділи, обійнявшись, згадуючи минуле, боялися складати плани на майбутнє. У країні, де йде війна, важко почуватися в безпеці й захищеним.
Мир, на який чекали мільйони, усе не наставав. Усі, затамувавши подих, чекали: що далі? Поранених привозили менше, постріли чулися рідше.
«Тільки б це не було затишшя перед бурею», — думав Олег, ідучи коридором.
І як у воду дивився, вночі почали бомбити, довелося поспіхом евакуювати шпиталь у підвал. Поранених везли цілодобово, коли бракувало лікарів, за операційний стіл вставав і Сергій. Хірурги спали по черзі не більше двох, трьох годин. Медики падали з ніг від втоми, але ніхто не скаржився і не намагався піти додому, де теж було небезпечно, жінки вмовили Олега дозволити заховати дітей у бомбосховищі, і головний погодився. Він, оглядаючи добротні приміщення в підвалі, був вдячний будівельникам, які ще в шістдесятих передбачили все необхідне. Навіть запасний вихід, на випадок якщо завалить вхідні двері, працювала вентиляція, резервуар із водою.
Йшла війна, про яку кричав увесь світ, але глухими були самі росіяни, не вірили вони, що їхня влада жорстоко обдурила, простим людям хотілося вірити, що на них чекають, як на визволителів. Але скоро з них знімуть маски миротворців, у всіх країнах зрозуміють, де Росія там завжди війна. Бог покарає окупантів, кожен із них постане перед його судом, який переслідуватиме їх усе життя.
Україна звернулася до Гаазького суду, і хоча заяву прийняли, але зупинити варварів не могли, як і раніше, бомбили міста, гинули мирні люди. Щодня везли людей, покалічених війною. Олегу іноді здавалося, що не існує часу, є тільки операційний стіл, черговий поранений, свій, чужий, однаково, хотілося просто впасти та виспатися. Шпиталь був забитий, поранені були скрізь у палатах, у довгому коридорі, персоналу доводилося ходити боком. Григорович ковтав гіркий клубок:
«Коли це закінчиться? Хочуть просто стерти Україну з лиця землі. Кому ми заважали? Як далі жити»? Найбільше його гнітило, що не може почути голос коханої. Зв’язок перервався одразу, як прорвали оборону, йшов другий рік вторгнення окупантів. На хвилину присівши відпочити, Олег поринув у сон. Побачив обличчя Галі, таке, яким побачив уперше, вона прошепотіла:
— Ми живі…
Щойно він розплющив очі, рідний образ зник, і раптом лікар відчув себе щасливим і вперше за цей час заспокоївся.
Місто біля моря готувалося до нападу загарбників, Галя і Марина працювали в лікарні, з ними невідлучно був Гриша, він навчався в медичному університеті. Сава й Міша з перших днів у теробороні, додому приходили рідко відпочити, поїсти, узяти потрібні інструменти, будували укріплення. Нюра пекла хліб у кафе, але коли скінчилося борошно, господиня відпустила.
— Пробач мені, Нюрочко, Христа ради, ображала тебе, а ти врятувала нас. Візьми продукти, які залишилися, і бережи дітей, будемо на зв’язку. Ти сильна, усе подолаєш.
Раптом рвучко обійняла кухаря і заплакала, гірко по-бабськи.
— Я з Донбасу, — гордо сказала Нюра, — об мене зуби поламають. Не треба плакати, ми їм підгостримо, поперчимо, солодко окупантам не здасться.
— Дякую, що доля нас звела. Як би я без тебе?
Наступного дня кафе зачинили, уперше жінці не потрібно було поспішати на роботу, і вона, дивлячись на переляканих дітей, розгубилася:
— Що робити?
 Рішення прийшло саме, вона стала місити тісто, до неї приєдналася Петрівна, незабаром підійшли діти, ліпити вареники. Незабаром дружною командою сиділи за столом, ласували варениками.
Брати прийшли пізно вночі, Сава почувався дуже погано, ледь тримався на ногах.
— Завтра, нікуди тебе не пущу, — лаявся Мишко. — Що це за необхідність перебувати день на холоді? Ти ще після ран не оговтався.
Заснули далеко за північ, наступного дня Сава піднятися не зміг. Швидка допомога відвезла його вранці в шпиталь.
Галя відправила невістку додому:
— За Савою я нагляну, якщо що Марина допоможе, ти будь удома з дітьми, підтримай маму, не залишай її саму.
— Добре, ви вже тут, частіше до нього заходьте, не залишайте без нагляду, — просила Нюра, витираючи сльози. Вона знала, надійніших рук сестри, на які вона могла залишити хворого чоловіка, немає.
Вдома ходила з кутка в куток, телефонувала щопівгодини, але дітям потрібно готувати, прати, прибирати. За метушнею минув день, наступного ранку Саві стало легше, і в неї від серця відійшло.
Сирени вили день уночі, люди бігли на Захід, від куль, бомб і ракет. Страшно жити, коли навколо такий рідний, знайомий із дитинства світ руйнується на очах, і ніхто й нічого не може зупинити. Танки, бронетранспортери, топтали нашу родючу землю, літаки, як зловісні, хижі птахи, захопили синє небо. Але народ не тільки не здавався, а й ішов із голими руками на грізну зброю із жовто-блакитними прапорами. Армія вже не була розгубленою, і розтерзаною, як у чотирнадцятому році, коли захопили Донбас, Луганськ, Крим. Нині — це добре навчені, згуртовані, вольові хлопці, які до останньої краплі крові оборонятимуть свою Батьківщину. Щодня гинули мирні люди, діти, а в Росії, як і раніше, придумували про загрозу баз НАТО. Матері не знали про те, або не хотіли знати, що їхніх дітей посилають на вірну смерть, у чужу державу. Минув рік, інший, а злочини рашистів, скоєні під час вторгнення, не припинялися, як і обстріли міст України, але все колись закінчується.
 Одного разу перестали стріляти, шпиталь поспіхом із підвалу повернувся в будівлю, у палатах було холодно, хоча вдень світило сонце, природа оживала. Вечоріло, нових поранених не привозили, Олег зрадів вільній хвилинці відпочити.
Заглянувши до Сергія, повідомив:
— Якщо що, я в себе.
Прийшовши до кабінету, він у блаженстві розтягнувся на дивані й незабаром заснув. Уві сні відчув, що жарко. Розплющивши очі, побачив світло — воно виходило від вікна. Олегу здалося, що світить машина. Не думаючи про те, що сталося, схопився і завмер. У склі побачив золоту ікону, образ раптом ожив, світився зсередини, Олег не міг відірвати погляд від побаченого дива. Григорович, зачарований святим ликом, сповз на коліна, серце його шалено билося, очі сліпило світло, що виходило від вікна. Богородиця погладжувала спину сина, ніби заколисуючи; немовля дихало, обійнявши матір, і здавалося, спало. Скільки це тривало — хвилина, дві? Маловірний, зневірений від втрат, Олег шепотів:
— Господи, вірую, допоможи моєму невір’ю.
У голові промайнуло: «Треба просити».
Він, не впізнаючи свого застудженого голосу, вимовив:
— Господи, дай миру нашій землі, країні. Спокою моєму змученому серцю.
З очей його мимоволі котилися сльози. Раптом йому стало легко, добре, ніби хтось зняв із нього тягар пережитих втрат.
Двері відчинилися, увійшов Сергій і завмер з несподіванки, побачивши Олега на підлозі. Не відвертаючи очей від ікони, сам упав на коліна. Григорович прийшов до тями, вимовив:
— Сергію, скоріше, телефон у халаті, знімай.
Його слова ніби вдарили по образу, Богородиця тривожно подивилася на всі боки, притиснувши міцніше немовля. Ікона відокремилася від вікна, на кілька секунд повисла в повітрі, а потім розсипалася, перетворившись на золотий пил. У кімнаті стало нестерпно спекотно, а потім раптом посвіжішало, як після грози, дихалося легко.
— Що це? — запитав Сергій.
— Диво, — коротко відповів Олег. Він не міг рушити з місця.
Медбрат підійшов до вікна, відчув гаряче скло. Глянув на градусник, що висів на стіні: понад тридцять градусів вище нуля!
Григорович подумав: «Що це? Я своїм мізерним розумом хочу зрозуміти те велике, відкрите на мить для мене небесами. Усе це настільки таємне, незрозуміле, і все це сталося зі мною!»
Сергій порушив мовчання:
— Скажи комусь — не повірять…
— А ми не скажемо нікому. Нам із тобою пощастило стикнутися з вічним, великим, незбагненним, невидимим світом, нехай це буде нашою таємницею.
— Повітря нагріте, скло гаряче. Зараз ви відчуваєте озон, як після грози?
— Сергію, не хочу це обговорювати, я просто бачив диво. Вірю, що на нас чекають великі зміни.
Залишок ночі не спали. Повітря охололо, за вікном знову господарював крижаний вітер. Олег намагався до деталі відтворити подію, що сталася, і звинувачував себе:
— Намагався диво сфотографувати. Для чого? Хто вірить, той візьме на слово. Якщо ні, то й доказів не треба.
Його заколисувало на хвилі почуттів, раніше не випробуваних: трепету, страху, хвилювання. Він заплющив очі, думав: «Галя, з її щирою любов’ю і вірою в Бога, мені була не зрозуміла. Тільки зараз відкрилося важливе, головне, Господи, на все воля твоя, як це просто і правильно. Багато що пояснює і вирішує. Коли ми проявляємо своє бажання, потрібно, щоб нікому від цього не стало погано, боляче. Усе гординя, гординя проклята не дає бути ближче до Бога», — відчайдушно прошепотів він.
Вражений живою іконою, Сергій не міг всидіти на місці. Навіщось переставляв канапу в процедурному кабінеті. Заваривши чай, він потроху заспокоївся, раптом зрозумів: «Мені ніхто не повірить, треба йти до церкви, до Бога ближче».
Він скептично ставився до сили молитов, але те, що сталося, змінило його уявлення про все.
— Як? Як таке можливо? — кипів розум.
— Чудо — чудесне, диво — дивне, — раділа душа.
Він став молитися почутим одного разу, дійсно, йому стало спокійніше. Сергій, спершись на стіну, заплющив очі, згадуючи до найдрібніших подробиць образ.
Наступного дня шпиталь облетіла радісна звістка. Мир, на який дуже довго чекали, жадали, бажали, нарешті, настав. Він прийшов так само несподівано, як і війна. Якщо для початку довгого лиха для України, досить було озброєній до зубів Росії швидко, нахабно захопити землю, яка ніколи не була її, то до миру йшли довго. Втрачаючи найдорожчих, впадаючи у відчай, розчаровуючись, страждаючи, мучачись. Довго болітимуть рани в солдатів, які пройшли цю м’ясорубку. У матерів, які втратили своїх дітей, у батьків, які ховали своїх синів. У землі не скоро зникнуть воронки, окопи заростуть. Зруйновані будинки, не придатні до житла, тисячі бездомних людей.
Олег, подивившись на Сергія, сказав:
— Богородиця нас береже.
І потиснув йому руку. Ці слова зрозумілі тільки їм двом, які бачили знамення миру.
Через рік після закінчення війни Сергій вступив до духовної семінарії. Коли його запитували:
— Чому не в мед. університет? — Відверто відповідав:
— Стільки крові, смертей за війну надивився, на все життя вистачить, стану душі лікувати.
Ще в нього відкрився дар художника, його Богородиця оживала при світлі, святі дивилися в душу кожного, Господь, співчутливий, такий, що прощає грішників.
Олег повернувся із сім’єю у свій дім. Щоранку в небо злітав жовто-блакитний прапор  України, вільної, незалежної, нескореної, єдиної, найкращої країни світу.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше