4. Цінний час

І знову сніг, хай йому грець! Єдиний плюс, що не мете. Лапи пацюка вже звикли страждати, а тому він швидко вилетів з-під огорожі й ступив на дорогу. Сніг тут був збитий у тверду, слизьку кірку, на якій лапи роз’їжджалися, як на льоду. Ледь тримаючи рівновагу хвостом, Сірий повільно проковзав на інший бік, переліз через кучугуру й нарешті прискакав до сусідів.

Наступний двір зустрів його запахом мокрого дерева. Будинок був присадкуватим, із темними вікнами. Дах, вкритий потрісканим шифером, похилився ще роки тому.

Цього разу Сірий не став шукати дірок у фундаменті, бо побоявся, що зустріне там своїх диких родичів. А якщо ще й пацючиху. О ні, тільки не дикі пацючихи. Зачепившись за стовбур старої яблуні, що торкалася гілками стріхи, він за кілька секунд видерся нагору.

Шифер був холодним і шорстким. Сірий дріботів по самих краях, з надією шукаючи запах людини. Бігав по гребеню даху, заглядав у дірочки, аж поки нюх не вловив ледь помітну солодкувату суміш ароматів житнього хліба, вовни та лікарських трав. Він прислухався — усередині рипіла підлога, хтось важко зітхнув. Отже, людина там є. Але чи щаслива вона, живучи в такій старій хаті? Сірий сподівався, що так.

У розсохлій дерев’яній обшивці в місці, де димар виходив крізь дах, зяяла дірка, забита старим ганчір’ям. Пацюк вчепився в тканину зубами, розірвав її й пірнув у темряву горища. Під лапами зашурхотів товстий шар пилу. Сірий пробіг по балці прямо над кімнатою, вслухаючись у нерозбірливий шум знизу. За мить знайшов отвір біля люка, крізь який раніше проходила проводка, і спритно пробрався крізь нього на верх старої високої шафи. Вдалося майже беззвучно — господарі пацюка не помітили. Точніше, тільки один господар.

У кутку теплої кімнати, оповитої темрявою, без жодної ялинки чи прикраси за непоказним столом сидів, зігнувшись, старий чоловік і щось сумлінно майстрував при гасовій лампі. У тиші з тихим цокотом минали хвилини. Пацюк почав ловити поклики сну, а старий усе возився й возився з дивною річчю. Лиш тоді пацюк зрозумів — це був годинник. Він лагодив механізм, який мав випустити пташку о дванадцятій годині. Це вже зовсім скоро, а Сірому треба знайти ще дві таємниці. Та чи щасливий цей дід?

Прикривши тоненькі дверцята, чолов’яга взяв годинник у руки, підвівся й неквапливо повісив пристрій на стіну. Пацюк нагострив вуха, чекаючи. Але дід просто стояв і дивився на свою роботу, лиш інколи переводячи очі на чорне скельце телефона, що залишився на столі. Метал мовчав, і обличчя старого вкривалося незворушним смутком. Але раптом екран засвітився й гучно залунав дзвінок. Старий хутко підійшов до стола, щиро всміхаючись, підніс телефон перед собою, пальцями зачесав чуба, натиснув тремтливим пальцем одну кнопку й дзвінок вщух, а замість нього звідти з’явилися голоси.

— Діду, з Новим роком! — вітали кілька людей майже водночас.

У пустій кімнаті, здавалося, стало світліше.

— Зі святом вас, малеча, — відповів хрипкий дід з усмішкою та шморгнув старечим носом.

— А що в тебе так темно? Досі нема світла?

— Ну, це вам не в Чехії. Зате дивіться, яку лампу на горищі відкопав. Колись, коли ще світла не було, ваш дід сидів отак за лампою й писав домашнє завдання в школу.

Пацюк побачив щастя й більше не слухав. Він мусив його забрати. Але справжнє просто не міг. Ідея блиснула в крихітній голові блискавично.

Тепло. Дід щасливий тому, що в нього вдома тепло.

Сірий вискочив на підвіконня. Рама була стара, з багатошаровою фарбою, що потріскалася на шматочки. Пацюк вчепився зубами в дерево та вперся плечем у стулку. Старе вікно, яке не зачинялося щільно вже років десять, піддалося з жалібним стогоном. Сірий натиснув усім тільцем, клямка зіскочила, і стулка прочинилася, впускаючи всередину морозний подих ночі. Сірий востаннє озирнувся на діда, який наче й не зрозумів, як саме відкрилося його вікно, а тоді вистрибнув у пітьму зимової ночі.