2. Галасливий дім

Для пацюка вийти з дому — це вже неабияка пригода. А для старого й домашнього — цілий героїчний квест. Спершу він мусив за допомогою штори спуститися на підлогу. Потім, минаючи перешкоди меблів, добігти до стіни й уздовж неї за допомогою вусиків знайти шлях до коридору. Побачивши двері, пацюк порухав головою з боку в бік і зрозумів, що ті ще далеко. Але по килиму бігти зручно, хоч часом лапи й зачіпалися, тож він добіг швидко, а там дочекався, коли стара відчинить, і вибіг назовні.

Жаль. Це було перше почуття, яке відчув пацюк, зупинившись на порозі за межами дому. Зима — це холод, а холод — це боляче й неприємно. Дуже, дуже неприємно!

Безмежний світ охопив його страхом. Тут більше не було стін, за які можна чіплятися вусиками. Не було килимів і знайомих темних куточків у кімнаті. Навіть старої не було з її рідним запахом. Попереду тільки небезпека й невідомість, але Сірий не міг просто взяти й повернутися на м’яку підстилку. Тут або принеси мегері чотири секрети щастя, або помри нещасним на вулиці. Сірий планував померти щасливим з повним ротом найсмачніших горіхів, а тому, хоч як того не хотілося, поступово пострибав униз по сходинках і зрештою опинився в снігу.

Матінка вусата, сніг виявився не просто холодним — він колючий, як спина їжака! Біле вбрання землі миттєво обпекло ніжні рожеві долоні пацюка, змушуючи його підтискати лапки до теплого живота. Він завмер, але невдовзі втямив, що довго так стояти не зможе. А тому стиснув зуби й не побіг — пострибав у пошуках найближчого притулку, залишаючи за собою чудернацьку доріжку зі слідів лап та ударів хвоста.

Стрибаючи, Сірий мало про що думав. Хіба що мріяв про те, як було б добре літати, а водночас розумів, наскільки чудово, що пацюки цього робити не вміють.

А сніг все коловся й коловся, скрипів гучніше, ніж дерев’яна підлога, та будинків усе не траплялося й не траплялося. За що ж така доля бідолашному? Він був хорошим цього року. Майже завжди. Просто часто. У більшості випадків тоді, коли міг.

Попереду під темною стіною на снігу завиднілася яскрава лінія світла. На мить пацюк мусив повернутися до бігу, аби прошмигнути під високим парканом і не врізатися в нього своїм дорогоцінним носом. Швидке перебирання лапами, прихилитися, холодний дотик до черевця, скреготіння зубами, миттєве бажання зникнути й успіх! Перешкоду пройдено, а за нею, немов у відповідь на його мовчазні благання, сніг просто взяв і зник. Немає. Змели чи то розтанув від тепла будинку з двома великими вікнами — хтозна — але пацюк принаймні одне знав напевно: він нарешті дістався до сусідів.

Товсті стіни погано приховували десяток людських голосів усередині. Усі такі жваві, веселі, ніби навкруги не панувала непроглядна ніч. Отже, Сірий мав гарні шанси знайти там те, що від нього вимагала господиня.

Притулившись до фундаменту, пацюк хутко рушив у пошуках бодай чогось, що могло врятувати його від холоду й зайвих очей. Зробив з сотню кроків і знайшов маленьку дірку між цеглинами, але пізно подумав у неї лізти, бо чорні оченята вже вхопили над порогом світло від дверей і засяяли.

Підбігши в затінок за сходами, він уже збирався зробити стрибок, коли світло зникло. Але велетень у розстібнутій куртці залишився надворі. Він ніс їжу прив’язаному псові, чиєю шерстю тут смердів кожен куточок. Значить, неодмінно повернеться. Головне, щоб не відпустив немиту злюку з ланцюга.

Причаївшись у стійці, готовий до стрибка, пацюк почекав, доки кроки стануть достатньо гучні, і вистрибнув саме в потрібну мить, щоб швидко прослизнути в тонку щілину просто за чоботом чоловіка. Так Сірий і опинився в будинку. Але його мета не ховатися між поличками з брудним взуттям, він мусив рухатися далі й не знайшов для цього кращої миті, ніж забігти до вітальні вслід за тим самим невідомим добродієм. Велика кімната з довгим столом, за яким тіснилася купа ніг, — ось воно, джерело сліпучого світла й оглушливого шуму голосів.

Заховавшись під диваном, пацюк став прислухатися. А як же багато запахів витало довкола в теплому повітрі! Скільки ж їжі на цьому столі? М’ясо, картопля, ікра, мандарини — так багато ароматів. Більшість із них лякали пацюка, бо він їх не впізнавав, але все одно страшенно хотів скуштувати. Якби ж не стара зі своїм завданням, то досліджував би цей дім до світанку.

Чого ж ці люди такі щасливі? Щоб розібратися, треба спершу зрозуміти, про що вони говорять. Якби ж їхні голоси не зливалися в купу й не заважало це гудіння від дроту в розетці, то старим вухам було б легше. Але він чув лише шум. Увага постійно тікала від звуків, чіпляючись за манливі запахи. Ох, це каторга, сидіти тут, у пилюці, і чути людське плямкання. Щоб зрозуміти хоч щось, він наважився тихенько вилізти збоку дивана вище, ближче до людей. Кігті з легкістю чіплялися за тканину, і з кожним кроком угору шум розетки тихішав.

— Сядь хоч на п’ять хвилин, — сказала темноволоса пані середнього віку зі складеними на столі руками.

— Я вже насидівся, ма. Тут допомога треба, бачиш? — відповів чоловік, повертаючи в більшу кімнату з ялинкою, біля якої хлопчик на килимі намагався розірвати коробку.

— Може вже? — запитав у жінки сумний сивий дід, чогось нахилений набік, наче намагався рукою торкнутись підлоги.

— Ще пів години залишилося. Чи не підождеш? — буркнула вона.

— Та підожду ж. — Старий вирівнявся й схилив голову, опустивши погляд на тарілку.

— Диви. Як тобі машинка? — долинув із зали голос того ж чоловіка, котрий зараз подавав хлопчику іншу блискучу коробку, а шматочки попередньої лежали поруч.