Розділ 3. Право на тишу

Наступного ранку, після того як фестиваль усе ж таки вдалося врятувати, тиша на кухні здавалася густішою, ніж у кімнаті. Єдиним звуком був тихий шерех води, що закипала в електричному чайнику. Міла дивилася на червоний вогник індикатора, ніби заворожена. Вона дістала з шафки улюблене керамічне горнятко — нерівне, трохи асиметричне, зроблене власноруч на якомусь майстер-класі, куди її, звісно ж, затягнула чергова галаслива компанія. Тоді вона голосно сміялася, бруднячи руки в холодній глині, а зараз ця річ здавалася єдиним справжнім, неідеальним предметом у її вилизаній квартирі.

Коли окріп торкнувся суміші м'яти, меліси та чебрецю, простір наповнив терпкий, заспокійливий аромат. Міла обхопила гаряче горнятко обома долонями, намагаючись зігріти крижані пальці, і підійшла до вікна.

За склом небо поступово втрачало свою чорноту, наливаючись холодним свинцево-сірим відтінком. Місто повільно прокидалося: десь унизу блимнула фарами перша ранкова маршрутка, двірник почав розмірено шурхотіти мітлою по мокрому асфальту. У будинку навпроти одне за одним спалахували жовті квадрати вікон — там люди варили каву, збирали дітей до школи, сварилися через дрібниці або цілувалися перед роботою.

Цей ритм чужого, живого життя раптом здався їй нестерпним. Залишатися в цих стінах, де кожна тінь нагадувала про безсонну ніч і власну порожнечу, стало фізично важко. Їй потрібне було повітря.

Міла залишила недопитий чай на столі. Вона швидко пройшла в коридор, накинула поверх домашнього одягу довгий, грубої в'язки кардиган кольору мокрого асфальту, взула старі кросівки і, прихопивши ключі, безшумно вийшла з квартири.

Вулиця зустріла її вогким ранковим холодом, який одразу пробрався під тонкий льон її широких штанів. Але це протвережувало. Вона йшла без мети порожнім тротуаром, глибоко вдихаючи свіже, ще не отруєне міськими вихлопами повітря. Дерева вздовж алеї стояли нерухомо, ніби вартові її спокою.

Біля цілодобового кіоску з кавою тупцював лише один покупець — хлопець у натягнутому на очі капюшоні, повністю занурений у музику в навушниках. Він навіть не поглянув на неї. І в цій байдужості випадкового перехожого Міла раптом відчула дивну втіху: тут, о шостій ранку, їй не треба було нікому усміхатися.

Вона зупинилася на роздоріжжі старого скверу і сіла на вологу дерев'яну лавку. Рука інстинктивно потягнулася до кишені за телефоном. Екран миттєво засвітився. Хтось із колег-жайворонків уже скинув жарт у робочий чат, а вгорі все ще висіло непрочитане повідомлення від Влада: "На добраніч, мала. Побачимось у суботу".

Її пальці завмерли над клавіатурою. Звичка бути «зручною» та «легкою» автоматично підказувала написати: «Доброго ранку! Все чудово, цілую, до суботи!» з обов'язковим сонячним смайликом наприкінці.

      Але цього ранку щось усередині неї остаточно зламалося. Тонко, непомітно для світу, проте безповоротно для неї самої. Вона довго дивилася на курсор, що блимав на порожньому білому тлі. Потім глибоко вдихнула сире повітря і швидко, поки не передумала, надрукувала:

    «Владе, привіт. Знаю, що ти чекав іншої відповіді, але я зараз зовсім не в порядку. Я дуже втомилася і мені погано. Думаю, нам краще не бачитися цими вихідними. Мені потрібно побути самій».  Кнопка «Надіслати».

     Повідомлення полетіло, залишивши по собі коротке відчуття вільного падіння. Вона не стала чекати на відповідь, не стала чекати на його здивовані запитання чи спроби з'ясувати, що ж раптом сталося з його «ідеальною» дівчиною.

Вперше за довгі роки Міла натиснула іконку з літаком, переводячи телефон у режим польоту. Екран згас.

Засунувши руки глибоко в кишені кардигана, вона підняла погляд на небо, яке саме в цю мить розрізав перший, несміливий промінь ранкового сонця. Їй усе ще було боляче. Вона все ще була самотньою. Але вперше за багато місяців, скинувши важку броню чужих очікувань, їй дихалося хоч трішки легше.

Цей маленький крок, це одне чесне повідомлення забрало останні крихти її енергії. Адреналін, який виштовхнув її з дому, раптом вивітрився. Вона сиділа на лавці у сквері, відчуваючи, як ранковий холод пронизує її до кісток, і хотіла лише одного — сховатися в ліжку і спати так довго, як тільки зможе.

         Повернення до квартири здавалося кроком у зовсім інший вимір. Міла обережно зачинила за собою двері, ніби боялася порушити крихкий спокій, який знайшла там, на вулиці. У передпокої пахло пилом і вчорашніми парфумами — легким квітковим ароматом, який вона зазвичай носила, щоб здаватися ще більш привітною та свіжою. Зараз цей запах викликав лише глухе роздратування.

Вона скинула кросівки і пройшла на кухню. На столі все ще стояло горнятко з чаєм, який вже давно охолов. Міла вилила його в раковину. Звичайний буденний жест, але сьогодні в ньому відчувалася якась остаточність.

Годинник на мікрохвильовці показував сьому тридцять. Зазвичай о цій порі вона вже стояла перед дзеркалом, наносячи легкий макіяж — трохи консилеру, щоб приховати темні кола під очима, крапля рум'ян для свіжості, туш. Потім — вибір ідеального вбрання, швидкий сніданок і занурення у вир нескінченних робочих завдань, розмов та чужих проблем у рекламній агенції, де вона працювала.

Але сьогодні думка про те, щоб знову вдягнути на себе цей ідеальний образ, викликала майже фізичну нудоту.

Міла сіла за кухонний стіл і дістала телефон. Режим польоту все ще був увімкнений. Вона знала, що як тільки вимкне його, на неї посиплеться лавина: повідомлення від Влада, який напевно вже прокинувся і побачив її ранковий текст; нагадування від колег; запит від клієнта.