Глава 3

ГЛАВА 3

Кар не повернувся і в наступні чотири дні. Здавалося, я мала б радіти можливості ще трохи побути з моїм Воїном. Але після того дивного марення про Еннія, що я ніяк не могла згадати, як не намагалася, не залишало відчуття загрози, навислої над усіма нами. Сама не могла пояснити причини цього. Проте навіть в обіймах Діора не могла повністю відволіктися від похмурих думок.

Та і він сам здавався стривоженим. Кар уже мав повернутися. Раптом щось пішло не так? Я вгадувала ці думки на обличчі Діора попри те, що він намагався приховувати від мене свою тривогу. Але я встигла непогано пізнати Воїна. Відчувала його настрій, ніби ми справді були пов’язані невидимою ниткою.

До того ж мені знову довелося думати про харчування кров’ю інших людей. Постійно пити з Діора було небезпечно. Стримуватися при цьому ставало дедалі важче. А він сам не зупиняв мене. Виявляв повну довіру, що особливо непокоїло. А якщо колись я зраджу цю довіру?

Хай там як, ми з Діором і Асдусом почали здійснювати ночами вилазки до міста. Демон вдавав, що так і живе в заїжджому дворі. І зустрічалися ми зазвичай біля нього. Я щоразу попереджала, коли йому треба бути там. Поки що рудому щастило не перетинатися з Діором у рибальському поселенні.

Як правило, ми знаходили підхожу жертву всі разом. Але переслідували її тільки ми з Асдусом. Я не хотіла, щоб Діор бачив, як я п’ю з інших людей. Досі пам’ятала його слова про те, що він сприймає це як своєрідну близькість. Та і, напевно, йому було неприємно дивитися на це і з іншої причини. Все ж таки Діор залишався Воїном Світлого бога. Нехай заради мене і порушував усі їхні правила.

Коли все закінчувалося і я стирала жертві пам’ять, залишаючи трохи ослабленою, але живою, ми з Асдусом поверталися до того місця, де чекав Воїн.

Сьогодні, перед тим як розлучитися, Діор похмуро заявив:

– Кара все ще немає. Я не знаю, з чим це пов’язано. Але краще буде, якщо ми перестрахуємося. Щось могло піти не так. Якщо інші брати дізнаються про Тею, Кар може повернутися не сам. Якщо і завтра він не повернеться, то краще буде, якщо Тея поживе з тобою на заїжджому дворі. Коли я точно переконаюся, що все гаразд, приїду за нею.

Ми з Асдусом здивовано перезирнулися.

– Діоре, я не хочу розлучатися з тобою, – промовила я тихо, пригорнувшись до нього на очах у демона.

Кого-кого, але Асдуса я не соромилася. У яких тільки ситуаціях він мене не бачив! Та і що приховувати? Він і так усе знає про наші стосунки.

– Воїн має рацію, – втрутився рудий. – Так буде краще.

У мене защеміло серце, а в горлі утворився ком. Я важко дихала, не в змозі зробити повноцінний вдих. Сама думка про те, щоб розлучитися з Діором, нехай навіть на деякий час, здавалася нестерпною.

Дідько! Якщо я так переживаю через розлуку на кілька днів, то що зі мною буде, коли доведеться попрощатися назавжди?! Стало так кепсько на душі, що з очей самі собою ринули сльози. Вткнувшись обличчям у груди мого Воїна, я розревілася. Діор, який явно не очікував такої реакції, спробував мене заспокоїти. Але його слова не діяли належним чином. Навпаки, викликали ще більше сліз. Я вже сумувала за ним. За його голосом, за його обіймами. Нехай навіть ми ще були поруч. Сама думка про те, що можу все це втратити, викликала розпач.

– Тею, так треба, моя хороша, – він обережно підняв моє обличчя і припав до мокрих від сліз губів. – Гадаєш, у мене самого серце кров’ю не обливається від думки про те, що ми розлучимося?

Я вперто замотала головою і знову вткнулася в його груди. За спиною почулося хмикання Асдуса.

– Відчуваю, без Асдусціаса Дарнадара тут явно не обійтися! Якщо знадобиться, я її зв’яжу і силою доставлю на заїжджий двір, – сказав він Воїнові. Я повернула голову у бік рудого і обурено поглянула на нього. – Ану припини істерику! – почула в голові бадьорий голос демона і спіймала його широку усмішку. – Хочеш, щоб твій Воїн запам’ятав тебе саме такою? З розпухлою червоною фізіономією, сопливу та потворну?

Я миттю витерла сльози і насупилася. Зовсім ніякого співчуття не має! Поганий демон! Але його слова подіяли. Та і думка про те, що розстанемося ми з Діором не прямо зараз, трохи втішила. Ми попрощалися з Асдусом, який, як я чудово знала, все одно манівцями рушить за нами, і пішли назад до рибальського поселення.

Розмовляти не хотілося. Настільки на серці було муторно. Я щосили чіплялася за Діора, наче боялася, що він ось-ось зникне. Бачила, що Воїн теж засмучений. Здебільшого, мабуть, моєю реакцією. Але нічого не могла з собою вдіяти. Я вже не уявляла життя без цього чоловіка!

Не знаю, що вплинуло на мене цього разу. Може, думка про те, що завтра буду змушена розлучитися з Діором, викликала бажання відгородитися від усього. Але варто було поринути у сон, як я знову опинилася в чужому тілі. Тілі Еннія. У той момент, коли він підходив до вікна своєї в’язниці. Я повернулася до тих спогадів, на яких обірвалося минуле марення. І чомусь зараз чудово пам’ятала, що було до цього. Так, ніби знявся якийсь блок усередині.

***

Крізь щілини між дошками я бачив сімох розбійників, які сиділи на подвір’ї навколо розведеного вогнища. Вони пили, сміялися і травили байки, явно задоволені життям. Навіть не підозрювали, що цей вечір стане для них останнім. Зрадівши, що Луко серед них немає, я глибоко вдихнув повітря, готуючись до вирішального кроку.