Глава 2

ГЛАВА 2

Мої щасливі дні в Кривавому Притулку, коли я відчувала себе господинею власного життя, на жаль, тривали недовго. Точніше, їх було лише три.

Того, що станеться далі, я не могла уявити навіть у найстрашнішому сні. Хоча думала, що вже пережила достатньо. Виявляється, це були тільки квіточки.

Найгірше, що я усвідомлювала все, що зі мною відбувається, але водночас наче перестала бути собою. Власні реакції та інстинкти виявилися сильнішими за розум, мораль і все, чого мене вчили все життя. Виникало відчуття, ніби я перетворилася на дикого звіра. Сильного, жорстокого, позбавленого поняття добра та зла.

Чорна кров Володаря, нарешті, отруїла мій розум. Сталося те, до чого нас два місяці готували наставники та про що попереджали. Але тоді я до кінця не розуміла, що ж на мене чекає насправді.

Жага крові. Раніше здавалося, що я зможу її придушити, нехай навіть це буде важко. Що зі мною все буде не так, як з іншими.

Наївне і самовпевнене дівчисько!

Боротися з цим неможливо! Це як хвороба. Підступна та безжальна. До того ж вона підібралася настільки непомітно, що застала зненацька і не дала жодного шансу боротися з нею.

Я засинала людиною, нехай навіть з домішкою вампірської крові. У мене були серце, душа, почуття, мрії та надії.

Вночі при світлі кривавого місяця прокинувся звір, яким керувало лише одне. Спрага. Настільки несамовита, що горло саднило від болю.

Я лежала на ліжку, вдивляючись у темряву і розрізняючи найдрібніші деталі обстановки – настільки загострився зір. Ніздрі роздмухувалися. Намагалися вловити запах того, що здавалося життєво необхідним. Запах крові. Все інше відійшло на задній план. Я не розрізняла приємних і неприємних запахів. Вони всі сприймалися дуже чітко, але якось відсторонено, наче не мали жодного значення.

Мною керувало лише одне. Жага змочити розпухле горло. Напоїти кожну клітину тіла, що нило від невгамованого бажання.

Я скочила з ліжка так швидко, що навіть сама не встигла вловити цей рух. Мене вели інстинкти і органи чуття. Ноги відчули м’якість килима. З блискавично швидкістю я помчала до дверей. Ніс вловлював дражливий слабкий запах, що здавався найпрекраснішим, що я тільки вдихала в житті. А в голові вимальовувалася чітка картинка, що опиралася на вже відомі мені знання.

Запах долинав з першого поверху. Я мушу туди потрапити! Там є жива, гаряча та ароматна кров, що струмує по чиїхось жилах! Невиразно відчувала кров й інших істот, що мешкали в будинку. Але вони не здавалися настільки бажаними. Людська кров – найсмачніша, найпоживніша. Це саме те, що мені зараз потрібно.

Я смикнула за ручку з такою силою, що зірвала двері з петель. І відразу загарчала, натрапивши на невидиму перешкоду. Щось заважало рухатися далі, не пускало мене. Я забилася, наче звір, що потрапив у пастку, закричала від безсилля.

Потім помчала назад у глиб кімнати і спробувала виплигнути у відкрите вікно. Марно! Тіло вдарилося об м’яку, але надійну перешкоду, що не пропустила, але й не завдала шкоди. Мене відкинуло на підлогу.

Вже наступної миті я стояла на ногах. Заметушилася по кімнаті, трощачи все навколо. Зганяла на меблях всю ту лють, що зараз відчувала. І безперервно гарчала. Гучно. Несамовито. Розносячи по всьому будинку крик новонародженого вампіра, що уперше усвідомив власну сутність.

Не знаю, скільки тривало це божевілля. Я розбила руки до крові, намагаючись проломити неймовірно міцну стіну. І ніяк не бажала зупинятися, сподіваючись, що рано чи пізно зможу її пробити. Вибратися з пастки, якою тепер здавалася власна затишна кімната.

У черговий раз проносячись по приміщенню в нападі нестримної люті, вловила в дзеркалі власне відображення. Скуйовджена, біла як смерть істота з червоними палаючими очима і вишкіреним ротом. Два довгих білих ікла свербіли від бажання проткнути м’яку та податливу людську плоть. Але зараз те чудовисько, на яке я перетворилася, не лякало. Мене взагалі не турбувало щось іще, крім ​​потреби вгамувати свою спрагу.

Якоїсь миті здалося, що одяг заважає рухатися на повну силу. І я почала роздирати на шматки нічну сорочку, розрізаючи гострими нігтями тканину. Поранивши випадково власне тіло, видала утробний рик, змочила пальці кров’ю і жадібно почала їх облизувати. Але відразу скривилася і знову заметушилась по кімнаті. Своя кров здалася несмачною і навіть неприємною. Вона  лише посилила спрагу, що вирувала в мені.

Ну чому мене тут замкнули?! Чому прирекли на найжорстокіші тортури, що тільки можна собі уявити?! Адже вони саме цього і хотіли! Хотіли, щоб я стала однією з них! То чому не випустять?

Я уявляла, як вискочу з Кривавого Притулку. Легка і спритна, як вітер. Понесуся нічними вулицями, вдихаючи запахи безлічі живих істот, наповнених тим, що мені так необхідно. Наздожену того, хто здасться найсмачнішим з усіх, міцно обійму і любитиму так, як ще ніколи нікого не любила.

Саме так мені зараз це ввижалося. Те, що я питиму чиюсь кров, сприймалося, як дорогоцінний дар, що можу комусь віддати. Подарувати справжню насолоду нам обом. Забираючи в когось життя, я робитиму це з любов’ю. Такою сильною і несамовитою, яку ще ніколи не відчувала. Зараз усі інші емоції та уподобання втратили силу. Їх просто не було. І я сприймала це як належне. Так і має бути!