Глава 3

ГЛАВА 3

– Енній, ти в курсі, куди ми їдемо? – нарешті, наважилася запитати демоніта, який сидів поруч зі мною.

Асдус же з Кріспіною щось жваво обговорювали на сидінні навпроти. І нахабний демон, котрий цілком усвідомлював свою чарівність, використовував це на повну. Бідолашна дівчина дивилася на нього зовсім осоловілими очима. Ох, схоже, це не до мене треба було приставляти «родича» під час перебування в Кривавому Притулку! На Господаря Кріспіни чекає великий сюрприз, коли він забере її після закінчення переродження! Хоча, може, дівчині вистачить розуму врешті розпізнати легковажну сутність рудого.

– Сам не знаю, куди, – прошепотів Енній, обдаровуючи мене такою усмішкою, що я одразу забула і про Асдуса, і про Кріспіну, і й взагалі про все на світі.

І це я щось там міркувала про необхідність не піддаватися чарам? Ага… У своєму оці і бревна не помічаєш, як то кажуть. Але зробити нічого не могла і наче заворожена дивилася в гарне обличчя демоніта, що в приглушеному освітленні карети здавалося ще більш таємниче-привабливим.

– Асдус і мені нічого не сказав. Але запевнив, що мені сподобається, – продовжив Енній. А потім взяв мою руку, що лежала на колінах, і підніс до губів. – Якщо чесно, мені байдуже, куди ми їдемо. Головне, у якій компанії.

Моє серце забилося в грудях так гучно, що я сама чула його стукіт. Мене всю переповнювало якесь бентежне захоплення. Самій не подобалося, на що я перетворююся поруч з Еннієм, але нічого не могла з цим вдіяти. Демоніт наче приворожив мене!

Він щось іще говорив, але я навіть до ладу не розуміла, що саме. Просто слухала його голос, що здавався найприємнішим звуком у світі. Спостерігала за тим, як ворушаться чуттєві губи, а у волошкових очах відбиваються іскорки від вогнів будівель, повз які ми проїжджали. І весь час він не відпускав моєї руки, що довірливо влаштувалась у його долоні.

– Ну ось і приїхали! – увірвався в затьмарену свідомість голос Асдуса.

Я насилу придушила розчароване зітхання. Так би їхала та їхала нескінченно! Начхати, куди й навіщо. Аби тільки поруч з Еннієм!

Карета здригнулася і встала. Візник відчинив нам дверцята і шанобливо відійшов. Асдус вискочив першим. Ще й відразу почав відігравати роль – гад такий! Підхопив Кріспіну за талію, допомагаючи вийти з карети, а, поставивши на ноги, вщипнув за сідницю. Навіть крізь густий шар гриму було видно, як дівчина зашарілася, але й не подумала заперечувати. Навпаки, очі задоволено заблищали.

Щоб уникнути тієї ж долі для мене, Енній вискочив першим і сам допоміг мені вийти. І, на його честь, навіть не спробував лапати, за що я його ще більше стала поважати. Нехай навіть зараз нам з Кріспіною доводиться зображати з себе дівчат легкої поведінки, але ж це не привід користуватися ситуацією! Асдус – сволота!

Побачивши будинок, перед яким ми зупинилися, Енній чомусь зблід і похмуро поглянув на брата.

– Ти впевнений, що це гарна ідея?

Те, що відбувається, все сильніше інтригувало. Куди ж нас завіз зухвалий демон? Зовні будівля виглядала, як звичайний розважальний заклад, повз які ми проїжджали. Яскраво освітлена вивіска підказала, що він називається «Золота чаша». Відвідувачі, які проходили всередину, виглядали цілком пристойно. Не всі, звичайно. Переважно чоловіки. Жінки ж здебільшого виглядали ще гірше за нас з Кріспіною. То що ж так стурбувало Еннія?

– Боїшся, що татко розгнівається? – вкрадливо кинув Асдус, і очі демоніта спалахнули вогнем.

– Не боюся!

– Тоді ходімо. Покажемо нашим дамам ще один бік нічного життя міста!

Мені настільки кортіло розгадати цю загадку, що я покірно дозволила себе повести всередину, коли Асдус підхопив нас з Кріспіною під руки і потягнув до входу. Енній поплентався слідом, чомусь пригнічений.

Я трохи зніяковіла, помітивши охоронця, який впускав відвідувачів чи відправляв їх геть. Величезний, звіроподібного вигляду чоловік, густо зарослий вовною. Вона була навіть на шиї. Я нервово проковтнула, помітивши, що в нього ще й очі нелюдські – зіниці хрестоподібні. Я таких суб’єктів ніколи не бачила!

– Він хто? – прошепотіла я в саме вухо Асдуса.

Завдяки клятим каблукам навіть не довелося для цього вставати навшпиньки.

– Охоронець? – уточнив демон, простеживши за моїм поглядом.

– Ага.

– Огр. Ще одна тутешня раса.

Страшно уявити, скільки тут іще всякої нечисті водиться!

– І чого від нього варто чекати? – так само пошепки запитала.

– Та нічого особливого, доки ти зі мною, – самовдоволено заявив Асдус. – А взагалі-то огри відрізняються величезною фізичною силою, що перевищує навіть вампірську. Натомість у магії повні нулі. Але й на них самих вона погано впливає. Тому їх охоче беруть в охоронці. Як найманці, огри незамінні.

– Зрозуміло. А він нас пустить?

– Крихітко, не забувай, з ким ти! Звісно, ​​пустить!

– Ну, добре тоді… То що це за заклад такий?

– Сама побачиш, – підморгнув Асдус.

Довелося зчепити зуби і мовчки терпіти далі це катування невідомістю. Ось любить же рудий потягнути інтригу!