Книга спогадів. Естер

~Якби рослини мали здатність бачити, вони б неодмінно помітили моє серце, закохане в квіти азалії¹…~

1952 рік. Серпень. Шлях до міста Самбір. Україна.

Я чула, як колеса потяга повільно скрипіли. Бачила, як за вікном мерехтіли дерева і відчувала, що серце от-от затихне. Мої очі — досі вологі від минулої ночі — здавалося, ніколи не заплачуть. Не забринять сльози, як того жахливого дня. Ні, я більше не спроможна плакати. Увесь той жаль, біль, розчарування залишилися десь далеко. В минулому. Вони не повернуться. Не скажуть, що я знову вчинила неправильно. Але дірка в серці зостанеться. І, напевно, на все життя.  

  Максим й досі спав. Його риси обличчя підкреслювали сонячні промені, що пробивалися крізь сірі хмари. Я мовчки спостерігала, як його груди опускаються і піднімаються. Мріяла, що він прокинеться і посміхнеться. Щиро, без прихованих емоцій.

  Але Максим спав. А я продовжувала вдивлятися в своє відображення у склі, ніби намагаючись помітити щось, що давно втратила. 

  — Все ще гризеш себе за Максима? — пролунав майже нечутний голос позаду мене. 

  Очі Давида зустрілися з моїми. Спокійні, втомлені й водночас блискучі — цей погляд змушував мене посміхатися, хоч всередині я блукала темною порожнечею. 

  Волосся спадало на лице парубка, нагадуючи морські хвилі. Через відчинене вікно воно повільно розвивалося, прикриваючи його гострі риси обличчя. Та враз я здригнулася, відчувши як тепла рука доторкнулася до моєї — зовсім холодної. 

  Шевченко мовчав. Його вуста, здавалося, хотіли щось додати, але розум перебував деінде. Коли він відвів погляд, я помітила щось заплутане й мерехтливе в його зіницях. Давид дещо приховував, і я розуміла це без якихось слів чи пояснень. 

  Доторки до моєї долоні — легкі й ніжні — змушували серце ще дужче стискатися.

  «Це він через Максима хвилюється? Чи, може, щось вагоміше хвилює його?» — подумки прошепотіла я.

  Думки зникнули так швидко, як і з'явилися. Я відчула, як мене огортає щось тепле і приємне. Давид продовжував мовчати. Пригорнувши мене до себе, він поглянув у вікно. Сонце розфарбувало його волосся яскравими барвами, підкреслюючи гострий ніс й тонкі вилиці. А запах свіжої прохолоди, літа і польових трав витав навколо мене, повертаючи в приємні спогади. 

  Я стояла, зовсім не рухаючись. Мої очі були заплющеними, але я знала, що Шевченко все одно спостерігає за мною. 

  Невдовзі пролунав його тихий голос, схожий на шепіт вітру: 

  — Ти не винна, — Давид завмер, і я підвела погляд, зустрівшись з його очима. — Якщо хтось і винен, то не ти. 

  Я повільно замахала головою, явно не погоджуючись з його словами. 

  — Якби я не пішла на зустріч з Іллею, — я затнулася, не в змозі продовжити. 

  — Естер, послухай мене! — вигукнув Давид, тримаючи мене за плечі. — Невже ти не розумієш? Цей хлопець покликав тебе на зустріч, після чого відразу прийшов Дубовий!

  — Це просто співпадіння, — тихо відказала я, виринувши з його обійм. 

  Давид простягнув руку до мене, ніби намагаючись спіймати. Та враз прибрав її, замахавши головою, мовби проганяючи ненависні думки. 

  — Забудь, — відказав Шевченко, відійшовши на декілька кроків. 

  Я помітила, як його очі сумно дивилися на мене. Повсякчас цей погляд блукав десь далеко. Моє серце ще дужче стиснулося, коли Давид посміхнувся. Ця посмішка була м'якою і доброю. Але водночас я відчувала прохолоду і біль, що вирували навколо нього. 

  Давид розтулив вуста, але нічого не відповів. Лише стиснув руку за своєю спиною. Та, розбурхуючи темні кучері, рушив до дверей купе.

  — Тобі треба відпочити, — якусь мить Шевченко дивився на свою руку. Та через хвилину, ніби нічого не сталося, додав: — Пробач. Просто я хочу, аби ти була… щасливою. 

  Я промовчала.

  Подумки розуміла, що Ілля не повернеться за мною ні за яких обставин. Принц на білому коні зник настільки швидко, як і з'явився. Ніби й не було ніяких почуттів, радості і безмежного щастя. 

  «Дурня це все», — сказала сама собі, усвідомлюючи, що терни нещасливого кохання переслідуватимуть мене ще довго. Я поклялася, що більше ніколи не віритиму в таку дивну річ, як любов. Більше ніколи. Без розчарувань. Без болю. І без самого щастя. 

  «Ніби так легше», — пролунав насмішкуватий голос в моїй голові. Але я заглушила його. Заглушила, думаючи, що це правильний шлях. І він більше нічого не сказав, ніби й справді зникнув з мого життя. 

  Я мовчки опустилася на стілець, сховавши обличчя руками. Потяг пришвидшувався. Колеса голосно скрипіли, торкаючись колій. А я здушувала свій плач, не бажаючи бачити нікого. 

  Невдовзі пролунав тихий скрип. Я встигла помітити, як Давид зник серед дверей купе, сховавши відкритого листа у кишеню. Крихітний підпис — коротка риска і декілька крючків поряд — прикрашали його знизу. 

  Мені не потрібні були ніякі пояснення, аби зрозуміти хто його автор.

ꕥꕥꕥ