10 Запис. За рідний край життя віддай

~Летіла зозуленька, летіла, 

а своє щастя так і не зустріла~

1952 рік. Серпень. 

В невідомих лісах. Україна.

Невідомий наближався до мене кожної миті. Напруга зростала навколо, перетворюючись на невловимий біль у голові, який я не могла так просто подолати. Я чула, як по наметі шурхотить листя дерев, торкаючись своїми кронами тканини, як ледь чутно співають птахи, а зозуля кує без перестанку, намагаючись оселити у серці надію на краще, як вогнище танцює свій дивний танок, спотворюючи звуки навколо. 

  Я спробувала уявити таку картину, аби хоч трохи зрозуміти своє місцезнаходження. 

  Зброя лежала по кутках. Заіржавілий метал поблискував через крихітне світло, що линула поза наметом. 

  «Схоже, вже день», — подумала я до себе, обхопивши руками живіт і намагаючись стримати біль, що зростав кожною ліченою хвилиною. 

  Окрім зброї я впіймала очима старі палиці. Напевно, від якогось пристрою, або спорядження. Узявши одну в руки, що невгамовно дрижали, я спробувала підвестися, вставши навколішки, щоб було легше атакувати можливого злочинця. 

  Один, два… Серце калатало, мов скажене, а невідомий взагалі не поспішав заходити. Його рука повільно промайнула тінню за межами намета, через що я ще дужче притиснула до себе залізну палицю. Затамувавши подих, я слідкувала, як клаптик тканини відкриває вид на густий ліс, оповитий вранішнім сонцем. Чоловік вже майже зайшов досередини, аж тут… 

  — Ось тобі на горіхи! — заволала я, замахнувшись палицею над головою невідомого. 

  Заплющивши очі, почула, чийсь вереск, а потім декілька кроків, що невдовзі наблизилися до намету. 

  — Ого, то вона справжня україночка! Нашого Степана он як відгамселила! — закричав старечий веселий голос. 

  Повністю розплющивши очі, я втямила, що навпроти мене стоять ніхто інші, як вони… лічені повстанці¹, що боролися проти радянської армії. Хлопці засміялися, побачивши, як їхній товариш тримається за голову, стиснувши зуби. Їхні посмішки сяяли, не дивлячись на лічені безсонні ночі, а очі блищали, мов кришталь. 

  — О, то ось і наша Зозуленька нарешті прокинулася від довгого сну, — засміявся інший парубок. 

  Вилізши з намету, я помітила й Максима, який розмовляв з невідомим мені чоловіком, активно жестикулюючи. Кивнувши, чолов'яга рушив до мене, а за ним побіг й мій друг. 

  Окресливши мене суворим поглядом, головнокомандувач повернувся до інших хлопців. Сплюнувши на землю слину, він вказав на мене рукою, здаючись доволі стомленим та знесиленим. 

  Я й не думала, що колись зустріну їх — справжніх героїв нашого краю. 

  — Привітайте брати й нашу новеньку, — повернувши голову в мій бік, чоловік додав: — Будеш Зозулею. Нашою допоміжною пташкою. 

  Я й не встигла отямитися, як погодилася, поглянувши на стурбованого Максима, що тепер був одягнений у військову форму. Тільки в ту мить я змогла помітити, як риси його обличчя стали більш гострими та тонкими, а шкіра почала нагадувати ранній сніг, який невдовзі мав розтанути на очах, перетворившись на калюжу. 

  Підійшовши до мене, парубок кивнув головою та поплескав по плечі, все ж радіючи моєму складному вибору. Я знала, що на цьому пригоди не завершуються. 

1952 рік. Жовтень. 

  Потроху настала сива осінь, забравши найменший натяк на літо своїми сумними барвами та голими вітами дерев. Невдовзі швидкий вересень змінився на худорлявого та дощового пана на ім'я Жовтень. Це були складні дні іспитів, коли Максим нарешті зміг отримати своє прізвисько, а я — нового товариша та вартового своїх снів. 

  Мене взяли до своєї команди з метою виховати справжнього польового лікаря. Чесно кажучи, старий Глухар, що був широкоплечим та високим дідусем з чистими та білими, мов молоко, очима ставився до мене, як до рідної доньки. Спочатку я дуже здивувалася, дізнавшись, що він сліпий, однак я змогла навчитися цінному та корисному для свого життя. 

  Коли ми ходили вранішнім лісом, шукаючи потрібні трави для ліків, я зупинилася, поглянувши на голі дерева, які огорнув сивий туман. Птахи сиділи на гілочках, співаючи тиху та водночас мелодійну пісню. Скупчення листя шурхотіло під ногами, а крихітна травичка, здавалося, танцювала під уявну мелодію вітру. 

  Перевівши погляд на сіре небо, звідки чулися крики темних птахів мороку, я прошепотіла, притиснувши до себе кошик з деякими травами: 

  — Яке ж сумне осіннє життя. 

  Підійшовши до мене, старий Глухар повернув голову до вершечків дерев, ніби намагаючись уявити собі картину лісу. Наче художник, що тільки-но завершив своє перше творіння і вже готовий розпочати наступне. 

  — Пам'ятаєш, я тобі казав не бачити, а слухати? Тобі дані очі, однак, Зозуленько, ти зовсім нічого не бачиш. Спробуй спершу відчути осінь, а потім й робити висновки. 

  — Відчути, — прошепотіла я, посміхнувшись. 

  Скинувши з себе старе взуття, я чимдуж помчала по м'якому листі, оминаючи густі зарості кущів. Дерева швидко пробігали повз, а земля нібито уходила з-під ніг. Мої уявні крила виростали, кожну хвилину збільшуючись в розмірі. Туман розкривав переді мною нові і нові картини природи, показуючи усю її вишукану красу.