9 Запис. Ліпше би не знатися, ніж зараз і розставатися

~Друзі вірні, проте

 дороги різні~

1952 рік. Серпень. 

Шлях до кордону Польщі. Україна.

У той момент мною керував страх. Бажання залишитись неушкодженою та вільною перепліталося зі своїм напарником — небажанням бачити смерть друзів знову. 

  Так, я боялася. Як би там не було, однак я залишалася слабкою дівчиною, немов гілочка кизилу на вітрі. Я потребувала Втікачів, а вони — мене. Без Давида наша команда втратила свій сенс…

  Що зараз зробив би Шевченко на моєму місці? Я не могла вигадати нічого в хвилину нашого падіння. Люди з властивим їм ґвалтом покидали потяг, рушаючи на, порослу зеленню, землю біля залізних колій. Трохи подалі можна було помітити ліс, але я розуміла, що ми не зможемо добігти туди непоміченими. На жаль. 

  Прикусивши нижню губу, я поглянула на Максима, ледь стримуючи сльози від страху за наше життя. Та хлопець лише відвів погляд на підлогу, ніби боявся дивитися мені у вічі. Підійшовши трохи ближче, він поклав свою руку мені на плече та всміхнувся. 

  Його вираз обличчя посвітлішав, мов за небокраєм знову з'явилося сонце, яке подарує надію на краще. Від суворого та впевненого у собі парубка залишився лише вірний товариш з властивим йому спокоєм та завзяттям всередині. 

  Прибравши світле пасмо кучерявого волосся з обличчя, Максим погладив мене по голові, мов малу сестричку та прошепотів, уникаючи моїх темних, як крила нічного птаха, очей: 

  — А що б на це Шевченко сказав? 

  На мить я застигла. Розуміючи, що з нами більше ніколи не буде того, хто підтримає та знайде красиві завчені слова з улюбленого «Кобзаря», я лише кивнула головою, підійшовши до напіввідчинених дверей купе, з яких можна було побачити ще декілька людей, які вже повільніше виходили з потяга, тримаючи у руках важкі валізи. 

  Повернувши голову, я помітила чотири “листа”, зроблених нещодавно нами зі старої пожовклої газети. Кожне з послань було особливе й неповторне: гачкуваті, закручені літери, яким я навчилася випадково в притулку, просто помітивши в якомусь документі нашої виховательки; трохи кругліші, проте спритно написані з незначними помилками — Юля в ту хвилину вилила на свій аркуш усю душу; Максимові літери ховали за собою довгий та важкий шлях болю, адже Давид замінив йому брата, і вони були разом з самого дитинства, пліч-о-пліч ідучи по стежині життя. 

  Зрозумівши мене, Максим нахилився та узяв у свої дужі руки наші коротенькі пам'ятки про себе та, підійшовши до мене, простягнув їх, мов це було щось значно більше за писанину. 

  Поклавши листи у свою стару шкіряну сумку через плече, я махнула рукою Юлі, привертаючи її увагу. 

  — Ми маємо втекти. І ще дещо.., — я прикусила нижню губу, не знаючи, чи доречні будуть мої слова саме зараз, — моя мама… можливо, вона якось пов'язана з Польщею. 

  Насупившись, Максим глибоко видихнув, підвівши свій погляд: 

  — Але зараз Польща відкладається. 

  У відповідь я кивнула. 

  — Тож ми маємо непомітно вийти з потягу, — врешті-решт підсумувала я. 

  На вулиці залунав ще один постріл. Собаки голосно загавкали, а за ними сполошився й увесь люд, що перебував поряд. Небо ще дужче затягнуло хмарами, і це аж ніяк не вело за собою перебіг хороших подій. 

  Я відчула, як тіло вкривається сиротами, а на очах потроху з'являються прозорі сльози, мов солона роса після дощу. Але показувати свій страх та слабкість в такому становищі — найбезглуздіше, що тільки могло спасти мені на думку. 

  — Пішли, — тихо прошепотів Максим, узявши мене та Юлю за руки. 

  Його худорляве, від минулого поранення, обличчя з темними колами під очима від важкого сну підкреслювало легке сяйво від сонця, промені якого ледь-ледь пробивалися крізь товщу хмар. Чисті, мов кришталь, очі здавались тепер спокійніми, як ніколи раніше. 

  Ідучи поряд з хлопцем, я відчувала, як його рука тремтить. Він й сам не знав, що робить: чи то веде нас на швидку смерть, чи на шляш постійних втеч і болю. Та в ту мить Максим точно міг запевнити, що якщо станеться якась біда — він буде поряд. І я це зрозуміла лише по його короткому кивку головою у мій бік. 

  Невдовзі ми опинилися серед натовпу. Вдалині я чула трохи хрипкий, проте й досі сповнений люті та жадоби більшого, голос Дубового. Він кричав, намагаючись протиснутись крізь шалений вирій людей, але, на щастя, нас помітити не міг. 

  Нахиляючись якомога нижче, аби мене не спіймали, я хотіла сховати своє налякане обличчя серед тіней невідомих нам осіб. Поряд крокувала Юля, що час від часу дивилася в мій бік, боючись втратити з поля зору. Схопивши мою руку, вона йшла поруч, приховуючи свої хвилювання.

  Максим лише іноді висовував свою голову, спостерігаючи, куди йде натовп. Люди щось кричали, розмовляли між собою, заглушаючи крики Германа. Більшість вела розмову виключно московською, і через це моє серце ще дужче вдаряло струмом, збільшуючи кількість шрамів на ньому. 

  Ми йшли доволі повільно, немов сліпі, що шукали свій шлях по життю. Ось ми майже наблизилися до станції, біля якої стояло декілька солдатів, а з ними й Дубовий. Він вже не намагався протиснутися крізь невпинний натовп, все одно виглядаючи когось своїми хитрими вузькими очима. 

  Я не дивилася в його бік, але згадавши, з якою хижістю він вбив мого друга, що став мені старшим братом, не давала мені спокою. Його слова відлунням залунали в голові, і через це я ледь помітно похитнулася. 

«Твої друзяки помиратимуть від твоїх мрій!»

  Цього він хотів. Показати мою слабкість, мою безглуздість. І я ще маю вагатися в своїх діях? В своєму прагненню до волі і правди? 

  Не в змозі себе контролювати, я й не помітила, як моя рука потроху слабшала, відпускаючи долоню подруги. Вже зовсім забувши про Юлю, я підвелася, зустрівшись очима зі своїм ворогом.