8 Запис. Дружба та братство – найбільше багатство

~Яку дорогу обираєш, таку

 і долю прокладаєш~ 

1950 рік. Січень.

 Україна. 

На мить я спинилася, відчуваючи прохолодний запах морозу, що лоскотав своїм поривом вітру мої щічки. Руки дещо змерзли, проте я не мала часу звертати на це увагу. В лісі ми точно були не одні. Ця думка з острахом поверталася до мене кожної хвилини, коли я бігла по стежці назад до річки. 

  Я маю спішити. Якщо зможу підтвердити свої здогадки, то збережу бодай друзів. Невже нас змогли вистежити? Але як? В лісі, окрім нас, звісно, нікого не було. Будинок лісничого вже давно перетворився на пустку, проте…

  Невже серед нас є зрадник? 

  Герман майже наздоганяв мене, але я намагалася пришвидшуватись з кожною секундою, аби встигнути попередити напад. 

  Вже давно Максим навчив мене грати в одну доволі цікаву гру. Коли ми були ще дітьми і мали жити на вулицях Києва, ховаючись від непроханих гостей, парубок завжди питав мене: «Що ти бачила?». 

  Для маленької дівчинки це стало такою собі забавою, та тільки підростаючи я зрозуміла найбільший сенс його слів. 

  Мої очі — от що зараз є найважливішим. 

  Оминаючи широколисті ліси, я намагалася уявити картинку галявини, де недавно була з Дубовим. Кущі, присипані легким шаром снігу, точно могли ховати за собою якусь людину або ж цілий загін людей. Проте дерева не давали мені спокою. Що ж зачепило пам'ять, не даючи спокою? Що це було? Що я могла побачити в тихому лісі, де не було ані найменшої душі? 

  Герман ще дужче пришвидшувався, намагаючись наздогнати мене. Його лоб дещо спітнів, та очі залишалися незбагненно спокійними. Тільки чому тоді я не помітила в них хижого блиску? Якби ж то могла передбачити, що зрадник був поряд, ховаючись не в кущах, а в рідній домівці… І будучи серед нас…

  — Спинися, хай йому грець! Естер! Чи ти збожеволіла, чи що?! — кричав Дубовий, намагаючись спіймати мене за клаптик ковдри, що виднілася на плечах. 

  — Якщо я це зроблю, то сильно пошкодую! — відказала я, перестрибнувши через повалене дерево під ногами. 

  Проте в хлопця цей трюк, на жаль, не вийшов, і він з гучним звуком упав долілиць. Його обличчя миттю опинилося в снігу, а руки зі злістю стиснулися в кулак. 

  Зупинившись, я помітила, як парубок, підвівшись, дивиться на мене, сповнений люті та злості. Його очі хижо заблищали, наче кидаючись блискавками, а брови випрямилися в дві рівні риски. 

  Потроху підходячи до переляканої мене, Герман розставив руки в різні боки, вдаючи, що не хоче нашкодити. Та я вже встигла зрозуміти, що це аж ніяк не так. 

  Прибравши пасмо волосся з обличчя, Дубовий дещо спокійніше поглянув на мене, ледь помітно посміхнувшись. Перевівши погляд назад, я зрозуміла, що до річки мені залишилося не більше декількох метрів. Якщо покваплюся, то встигну до того, як вони змінять свої позиції. 

  Я зовсім не маю вільного часу на пусті балачки! 

  Трохи схилившись, я набрала у свою руку жменю холодного снігу. Герман потроху наближався до мене, і його усмішка з кожною миттю зростала. Вже зовсім втративши пильність, парубок остаточно наблизився до мене.   

  — І чого одразу тікати? Зараз підемо разом додому, і ти впевнишся, що з твоїми друзями все гаразд, — сказав він, простягнувши руку, аби схопити мене. Від злості я зі всією силою жбурнула йому в обличчя сніг та розвернулася, рушивши до річки. Але до цього встигла почути, як розлючений парубок, тримаючись за лице з червоними, мов раки, очима, вигукнув, не приховуючи ненависті: 

  — Ах ти бісове створіння! 

  Не звертаючи увагу на прокльони, я оминала високі дерева та чагарники, що обромляли стежку. В мене зовсім не залишалося часу. Я мала…

  Але не встигла я щось зрозуміти, чи подумати про майбутні свої дії, як з-за спини роздався голосний вибух, а в небі закружляла сіра хмара диму. 

  Трясця! Невже…

  Повернувши голову, я помітила розчервоніле, проте й досі невпинно радісне лице зрадника. Наче звір, хлопець сміявся, не приховуючи задоволення. 

  Він подав сигнал! Значить, там і справді були солдати, які чекали тільки того, аби небо закрили хижі хмари, даючи їм змогу просуватися далі. 

  Сміх Германа не давав мені зосередитися на думках. Він луною відбивався в голові, зводячи мене з розуму. Не в змозі терпіти, я закрила руками вуха, аби не чути нічого. Не бачити й не знати, що за мною женуться. 

  Проте це не сильно допомогло. 

  Згадавши про гру, я уявила в голові картину річки та стежки, заметеної снігом. Дерева… саме на них були солдати. Вони, як ті круки, ховалися за кущами й на гілках дерев. Чому не помітила їх спершу? Чому не розгледіла їхні мундири серед білого царства природи й холоду? 

  Добігши до місця, я почала озиратися навсібіч, шукаючи хоча б когось зі зрадників. Але їх вже не було… За цей час, поки я крокувала сюди, сповільнюючись через хрусткий сніг під ногами, вони встигли покинути свої ділянки. 

  Та й що могла зробити я? Правда, взагалі нічого. 

  В ту мить думки зовсім заполонили мою голову. Вони кружляли, співали й кричали, відбиваючи сміх Германа. Сівши на холодну землю, вкриту памороззю, я зрозуміла, що й перший раз ми мали тікати тільки через Дубового. Через цього зрадника, якого ми взяли з собою, наші страждання не завершувалися. Ні, вони тільки починалися, і зовсім не хотіли покидати нас… Втікачів Сонця. 

  Я не знала, що роблю. Мені просто не вірилося, що все втрачено. Я не мала падати тільки по тій причині, що попереду на мене чекали б вірні друзі. Давид — веселий хлопчина з оберемком історій в кишені. Максим — наш захисник, і наче та скеля він завжди був готовий підтримати, якщо я була готова впасти. Юля — трохи слабкіша за інших, але все ж моя люба названа сестра. І я… Естер, яка мала пройти цей шлях вкритий шипами заради своєї мети.