7 Запис. Щастя скоро покидає, а надія – ніколи

~Птахи крила мають, а

 люди собі вірою літають~

1952 рік. Серпень. 

Шлях до кордону Польщі. Україна.

Я знову і знову проживала хвилини тієї ночі, мов дивлячись на однакові застарілі фотографії. Мої руки, і досі з ліченими різьцями, згадували останні миті, коли могли вільно грати на клавішах піаніно, даруючи навколишнім сусідам тиху та водночас спокійну мелодію, що вирувала на той час в мені.

  Та чи був взагалі сенс в тім щасті? І яка мені тепер різниця з тією багатогранною метою – знайти свою матір? Ні, взагалі ніякої. 

  Картковий будиночок склався навпіл за одну, хай йому грець, ніч. Всі ляльки втратили свою окрасу, а кольорові думки полетіли з птахами куди подалі. Злодії одержали частину перемоги, а з нею померла і наша команда.

  Розбита вщент, намагалася забути силует свого товариша та його посмішку, яка завжди була на тому обличчі. Та зараз в цьому не вбачала ніякого сенсу. Мої крила згоріли, мої мрії вмерли, а лице його любої тітки я закарбувала в своїй пам'яті назавжди… 

  Ми повернулися додому взагалі не відчуваючи ніг. Юля намагалася випитати в мене, що сталося, проте я не проронила ані слова. 

  Чи почне вона ненавидіти мене за те, що не врятувала Давида? За те, що просто споглядала, як його тіло наливається вогнем? За те, що не вбила Германа ще на тому місці?.. 

  Юля просто дивилася, як на моїх очах з'являються сльози, а потім, підійшовши, обійняла. Я ненавиділа програвати. Війна завжди переслідувала нас, кличучи здатися, програти. Проте чому той вогонь ніколи не переставав горіти в наших серцях? 

  Бо ми були поряд. Бо ми допомагали, бо ми раділи та вірили в краще. Вірили, що сонце посміхнеться колись й нам! Та що те сонце? Правильно казав Шевченко, наш товариш, що ми самі маємо битися за місце під ним. Тож саме під таким гаслом і сформувались любі… Втікачі.

  Стоячи біля подруги, я хотіла закричати, вилаяти себе, та сил на це не лишалось. Губи дрижали, але все ж вимовили два слова, через які стало неабияк прикро:

  — Давид мертв. 

  Подруга і досі обіймала мене, та з кожною хвилиною її руки слабшали. Наче крила птаха, що потроху переставав літати, полишаючи те безкрає небо.

  Максим стояв поруч, не знаючи що й казати. 

  — Дубовий? — тихо, майже нечутно прошепотіла Юля дрижачи від почутого. 

  На дворі було темно, і навіть дерева зливалися з мороком, втрачаючи свою ранню красу. Тиша здавалась до болю голосною, а думки переповнювали голову. У вухах задзвеніло. Уся хижа картина його смерті знов спливла у свідомості. Я відчула, як ноги слабшають, проте продовжувала триматися. До кінця триматися. 

  — Ти… погодилась на.., — Юля замовкла. Я не бачила її обличчя. Тільки знала, що воно не викаже своїх справжніх емоцій. Буде навіть у найважчі хвилини спокійним і підійматиме на ноги кожного, хто на нього дивитиметься. Безглуздя. Усе одно я навіть без найменших здогадок знала, що в моєї, названої по життю, сестри всередині все вирує, хоче кричати… Знав це і Максим. 

  — … пропозицію Дубового? — додала вона, глибоко видихнувши.

  Завмерши, я відступила на крок подалі. Емоції враз змінилися. Тіло пройняв крижаний струм, але Юля залишалася спокійною, час від часу змахуючи сльози на очах. 

  — Так і знала! — вигукнула вона, розвернувшись до кімнати. — Естер та її друзяки ніколи не покинуть свою справу! Так! Адже ми.., — подруга засміялася, а я лише опустила погляд. В ту хвилину взагалі не могла вигадати нічого, що могло потішити її душу. 

  Тож сказав Максим: 

  — Звичайно, Втікачі Сонця ніколи не полишать свою справу. А за Давида я помщуся. Обов'язково. — Його сильні плечі напнулися, а руки стиснулися в кулак, демонструючи усю ненависть через тогочасну подію. 

  Сама не знаю, як ми змогли втікти від цього воляжера, проте я здогадувалась, що за нами скоро прийдуть. Ми маємо знов йти на пошуки нового прихистка. 

  Чесно кажучи, втечі стали частиною нашого життя. Адже лишившись на вулиці маєш якось заробляти собі на їжу. Потім переховування з місця на місце, лічені оголошення з нашими іменами, як «Ворогами єдіного народа!» вже сиділи в печінках… 

  За цей довгий час я зрозуміла одне: зрада Германа та наш страх бути спійманими – все це несла за собою саме я. Через мою “геніальну” пам'ять, і довіру ми кожен раз опинялися в різних жахливих обставинах. Та цього більше не станеться… Так думала чорнява єврейка, яка взагалі не могла уявити, що чекає її попереду. 

  Незабаром прийшла й тітка Дарина. Ця історія здавалася швидкою, навіть занадто похапцем розказаною, вона несла за собою уламки життя разом з болем та жалем до нас. До Українців. До вольового народу, що має терпіти ті знущання. Якогось дива, без хоч наймізернішого сенсу ці нелюди забирають в нас найцінніше. Якщо Дубовий вирішив зробити все, щоб я впала – тоді я стоятиму. Стоятиму до кінця, захищаючи своїх вірних друзів.

  Сівши на ослінчик, що стояв біля однієї з дерев'яних шаф у коридорі, тітка Дарина обвела поглядом кімнату. Її темні очі зупинилися на мені, а потім вона мовчки встала та пішла собі на кухню. 

  Я не знала, що робити. Чи піти за нею? Пояснити, що Герман так просто не зупиниться, і тому ми маємо тікати? 

  Не розуміючи нічого, просто рушила за нею. 

  На столі лежав якийсь окраєць хліба, а біля стояв келих з молоком. Тітка не відривала погляду від нього, наче бачачи там щось важливе. Скляний посуд відображав у склі сумне із темними колами під очима від тяжких ночей від сну та пошуків роботи жіноче лице. Її коротке волосся, здавалось, ще більше посивіло. Губи дещо дрижали, та руки лише нерухомо лежали на столі.

  — Колись тут сидів мій небіж та просив добавку.., — почала вона, стримуючись, аби знов не заплакати. — Та я зовсім не мала їжі, — тітка Дарина підняла кутики губ догори. — Знаєш, а ми ледь вижили, коли до хати завітали німці, забравши усе. Зима була холодною. Ми…