6 Запис. В лиху годину узнаєш вірну людину

~Що доля будує, те

 людина руйнує~

1950 рік. Жовтень. Місто 

Київ. Україна. 

Коли наш будинок оточили, то я не знала що й робити. Дощ все ще лив, не спиняючись ні на хвилину, а Герман, натомість, мовчки сидів на ліжку, не знаючи що й робити. 

  Я й не знала, що в ту мить для нього це було звичним видовищем.

  Максим сильно лютував. Дивлячись у вікно, він шепотів щось, немов це мало допомогти. А потім, узявши мене за руку, відвів в інший бік кімнати. Я сильно хвилювалася, адже після втечі з притулку потроху боялася виходити на подвір'я, думаючи, що якісь зрадливі очі стежать за мною. А їм було потрібно лише одне: те, що я бачила своїми, хай йому грець, очима. 

  – Ну й що тепер скажеш? – обпершись об сіру стіну, спитав в мене Максим.

  Я ж намагалася просто уникати цього суворого погляду, гадаючи, що все не так, як здається. Я помилялася. 

  – Він… не міг цього зробити, – прошепотіла хрипким голосом я, відчуваючи свою провину. 

  Давид мовчки спостерігав за нами, дивлячись одночасно на сплячого Германа, що добряче хропів після гучної нічки. Він також його підозрював, і я це знала. 

  Коли ми з Максимом добалакали, то я пішла в кінець нашої невеличкої кімнатки з дірявим дахом, з якого час від часу крапав дощ у відерце, що стояло на підлозі. Мелодія дощу відгукувалась аж до середини серця, де його звук враз стихав… Ніби помирав, або ж хотів народитися пізніше. Коли настане потрібний час. 

  Давид, підійшовши до Максима, тихо прошепотів: 

  – Він вночі ходив, щось писав у конверті. А на ранок спав, як вбитий. 

  Я не вірила їхнім словам. Та й парубок міг писати що заманеться! Можливо, якісь записи щодо згадок в пам'яті, чи ще щось. От тільки не зраду… «Не міг, от і все!», – думала я, поки Юля метушилася, мов мишка навкруги, вигукуючи: «Леле! Оце біда прийшла! Що ж робити?!». 

  Хлопці продовжували стояти, а потім ми таки змогли втікти. Не пам'ятаю, як це зробили, але декілька солдатів ледве не спіймало нас. Це я пам'ятаю добре. Наче моя свідомість вимикалася, або ж намагалася нічого не зберегти в собі, аби потім не згадувати… Не зачіпати болісних тем. Просто відповісти на мої намагання пригадати: «Не записала. Не бачила. Не чула». 

  Прокинулась, коли була ніч. Ми опинилися тоді в одному лісничому будиночку, а голова чомусь страшенно боліла. Та й Максим дивився на мене якось дивно… Я хотіла спитати що сталося, та вирішила цього не робити. Зате спалося тоді по-справжньому добре. Ніяких непотрібних згадок та моментів, за яких я себе ненавиділа. Просто приємне відчуття прохолоди, що лоскоче щічки, хоч в будинку й доволі тепло. Просто радість, що ми живі. 

  Але тільки Дубовий в ту мить не радів. Тільки він скреготів зубами, розуміючи, що план не вдався. 

1950 рік. Січень.

  То були найлютіші морози, які я бачила хоч колись. Ми швидко звикли до лісничого способу життя. Закинута хата мала багато мінусів, проте дах тоді здавався нам єдиною втіхою та радістю. 

  Готували переважно на вогнищі. Коли був сильний вітер, то багаття довго не жевріло. Невдовзі перетворювалось на купу хмизу, засушеного з осені та гілочок дерев. Саме в такі дні, коли пан вітерець завивав свою протяжно-сумну пісеньку, ми сиділи вдома, намагаючись не змерзнути. Тоді для нас це прирівнювалось до смерті. 

  Максим ходив на полювання, радіючи тому, що досі ніхто не поцупив рушницю з цієї хатки. Давид читав нам вірші, які я, запам'ятавши ще в дитинстві, писала на якихось аркушах з-під радянської газети. Юля іноді співала, а іноді прибирала, намагаючись не зануритись повністю в сум. 

  Вона була слабкішою, а тому ми берегли її, немов ті вартові. Квітка троянди, що кидає свої шипи, аби захистити інших, та одночасно дозволяє нівечити свою людську душу. 

  Тож в один з таких днів я сиділа біля вікна, дивлячись, як сніжинки потроху сповільнюють свій рух. Восени ми могли ходити у місто, аби продавати дичину, чи якісь вироби з гілочок, на кшталт корзинок, та інше таке причандалля. А от взимку думали лише як вижити. 

  Максим забороняв виходити з хати, аби не заблукати у лісі. Я знала, що вночі точно б напали якісь злі тварини, що помирають від голоду, але в той день вирішила його не послухати. 

  Одягнувши теплу ковдру на плечі, та якісь чоловічі чоботи, вийшла на скрипучий до нестями сніг, що здавався білим, мов цукор. Мені було так приємно та цікаво побачити увесь ліс в білій накидці, яку сплела матінка-зима, що й словами не передати! А тому я полинула до найближчого озерця, що здавалось скляним. 

  Дивлячись на обіднє сонечко, і не помітила, як хтось опинився позаду мене. Він спершу спостерігав з-за дерев, а потім і собі вийшов, та потроху почвалав до мене. 

  Якась туга та сум накрили мене своїми зрадливими долонями, і я продовжувала мовчати. Натомість Дубовий таки почав цю розмову: 

  – Гарна сьогодні погода. Птахи співають… І усе радянське життя вирує собі теж, – чомусь сироти виступили на моїх руках чи то від холоду, чи то з переляку. І це помітив Герман. 

  – І тобі добридень, – привіталася я, продовжуючи дивитися на сріблясто-білий сніг, що сяяв на сонці. Щоки покрив легенький рум'янець, а носик до самого кінчика почервонів. 

  – Коли у місто поїдемо? – враз спитав Дубовий. 

  Я поглянула позаду нього, а потім обвела поглядом простір навколо озерця. Наче хтось був тут окрім нас. Або ж це просто моя дивакувата уява прокидається від довгого сну сумління. Цього я не знала. От тільки серце все більше боліло та стискалося, коли думала про друзів, що зараз чекають нас в будинку. Чи все з ними гаразд? Чи не знайшли ненароком наш слід ті жахливі солдати?