5 Запис. Книга – це посудина, яка нас наповнює, але сама не порожніє

~Ми мов ті птахи. Тільки хтось 

літає, а хтось ті крила ламає~

1952 рік. Серпень.

 Місто Самбір. Україна.

Начебто всі ми люди. Та зараз до думки приходить порівняння лише з птахами: якщо ми слабкі, то літати важко. З часом та досвідом ті крильця потроху стають сильнішими, а наші дії та рухи впевненішими. 

  Якщо ж на землю приходять інші – ті, кому наша воля та безстрашність перед польотами не до вподоби –, то вони починають нищити землі, палити наші зусилля та довгу працю… А все заради чого? Заздрість, бо ми вільні. Заздрість, бо… 

В нас є більше, аніж в них. 

  Герман наближався до нас, здаючись по-максимуму спокійним та впевненим. Його кроки супроводжували порушення тиші через гучний тупіт чоботів. Нарешті підійшовши, хлопець поглянув на мене своїми кам'яними очима. 

  Я відчула, як все навкруги розлітається вщент. Невже шанси знайти рідну людину настільки нікчемні? Невже ми тепер маємо стояти тут, чекаючи, як до нас підійдуть інші солдати та заарештують? 

  Натомість Давид не показував, що нервує. А Максим лише трохи підступив до мене, аби прикрити своїм плечем в разі небезпеки. 

  Але Дубовий мовчки спостерігав, як я все нижче опускаю свою голову. 

  З лиця тече піт, а серце б'ється, не сповільнюючись навіть на хвилинку. Руки ще дужче трусяться, і я молюся в думках, аби він просто пройшов мимо. Аби не впізнав мене. Аби зник. Аби не з'являвся знов і знов в моїх снах. Аби назавжди нас покинув. Аби… та зустріч ніколи… НІКОЛИ не сталася знов. 

  Це відбулося, коли мені було шістнадцять років. Тоді був сильний дощ, і до нашої змайстрованої власноруч оселі завітав один хлопець. Він виглядав кепсько, а ліків ми не мали. 

  У висновку я просиділа усю ніч біля цього парубка, обкладаючи його вологими рушниками. Я знаюся на польових травах, тож на ранок побігла шукати чогось корисного. 

  Фіалка добряче допомогла. Зробивши з неї чай, напоїла нашого нового “товариша” та заходилася питати хто він, і звідки. Відповіді не було: 

«Не знаю. Не бачив. Не чув». 

  Тільки ім'я пам'ятав. Я і досі пам'ятаю його фразу: 

  – Мене звати Герман. Я б дуже хотів стати вам у нагоді. 

  Та ми й не знали, що через тиждень до нашої оселі завітають люди в мундирах. 

  Дубовий і досі мовчки дивився на мене крізь Максима. Наче його не існувало. Його холодна байдужість лякала мене, та хлопці точно не боялися цього парубка. 

  – Невже Максим? Давно не бачилися, – скривившись через те, що Максим і досі живий, Герман додав: – боєц! 

  – Не називай мене так! – враз вигукнув хлопець, оскаженівши. – Будеш своїх посіпак так кликати! А мені ваші слова вже у горлянці стоять! 

  Дубовий продовжував лихо посміхатися. Я ще дужче опустила голову вниз. 

  – А де ж ваша подружка? Естер? Невже покинула таких, як ви? – засміявся Герман. Та враз спинився, помітивши серйозність моїх друзів. 

  Давид хотів щось сказати, але рука Максима враз опинилася на його плечі, зупиняючи це робити. Тож Шевченко промовчав. 

  – Я питаю: де те дівчисько?! Гратися зі мною надумали?! – вже не витримував Дубовий. 

  Та Максим лише спокійно відказав, опустивши очі: 

  – Вона померла, – серце ще дужче забилося, і я трохи підняла погляд, аби побачити вираз обличчя Германа. Схоже, він добряче здивувався. – Ви не зможете її тепер використати задля своїх справ. Її пам'ять померла тоді, коли…, – хлопець спітнів. Брехати йому було важко, – вискочила з потягу, не в змозі попрощатися з коханим Іллею. Хоча тобі те почуття невідоме, покидьку. 

  Запала мовчанка. Я розуміла, що мене похоронили зараз, і на цьому місці. Та я не очікувала, що це зробить саме Максим. Мій товариш. Він просто хотів вберегти мене, аби інші вважали, що люба Естер назавжди зникла з життя. Не витерпівши. Показавши слабкість. 

  Чи могла б я так вчинити? Ні, тоді мене тримав Максим та його поранення. Саме через це я не сплигнула з потяга на ті кляті колії, не витримуючи таких важкостей та провини. 

  Деякий час Герман дивився в порожнечу, а потім з усієї сили штурхнув Максима, схвативши його за поранене плече. Той майже нечутно прохрипів щось, а Дубовий з повним божевіллям закричав, мов оскаженілий пес: 

  – І ти думаєш, що я повірю в цю маячню?! Ти, шмаркач, думаєш, що мене можна так обдурити?! Ти…! 

  Та Максим продовжував спокійно стояти, дивлячись в порожнечу. 

  – Ти… слабк… слабкий, – не витримуючи болю, шепотів хлопець. На щастя, Давид штовхнув Германа, і той відлетів вбік, але продовжував стояти на ногах. 

  – Якого… якого біса ви її не зупинили?! РОЗУМІЄТЕ, ЩО НАКОЇЛИ?! 

  – Звичайно, – посміхнувся Шевченко. – Ми врятували її від таких, як ви. Купка мотлоху, що спалює все на своєму шляху. 

  Деякий час Дубовий мовчки стояв, не розуміючи що йому робити. Тепер його командири точно будуть в люті від почутого. Адже вони втратили живе знаряддя. Я не була б такою ніколи. Тож чи померти для якихось нелюдей, чи жити в страху та ненависті… Я обрала перше. 

  – Ви…, – почав був Герман, та його перервав Шевченко. 

  – Втікачі Сонця! – вигукнув він, пішовши зі мною та Максимом уперед. 

  Наступну ніч ми не могли спокійно спати. Я відчувала, що Дубовий точно здогадається, що хлопці збрехали. Та й я… обрала цим разом місце спостерігача. Знов. 

  Юля одразу задрімала, а я довго думала про Іллю. Як він там? Чи доїхав до Польщі? А якщо щось трапилося б? 

  Тож спати не могла. А тому вийшла в коридор та побачила нажаханого Максима, що тримав якийсь лист, що був написаний на шматочку сторінки з книги. На іншому боці листка я одразу впізнала свій трохи дивакуватий начерк з круглими опецькуватими літерами.