4 Запис. Із щастя та з горя — вродилася доля

~Промені сонця обов'язково пройдуть

 крізь страх та пітьму~

1952 рік. Серпень. Місто

 Самбір. Україна.

Час швидко минав, і, на наше диво, все йшло легко та більш-менш приємно. Ті набридливі гості приходили до нашої нової оселі доволі часто. Майже кожні два дні вони навідувались, та, думаючи, що я з Юлею хлопці, пропонували сісти поряд, пограти в карти та просто послухати історії з молодих років. 

  Пити це не для нас, тож, аби не вчиняти гамір, сідали поряд, слухаючи все нові та нові оповідді старих нових друзів. Один з них – дід Микола – виявився хорошим співрозмовником. Коли не пив, то допомагав віднести продукти до хати, якщо вони були заважкі (адже тітка Дарина частенько замовляла в сусідньому магазині мішки з цукром, чи борошном. А сама зникала, кожен раз намагаючись знайти хорошу роботу. Та її нікуди не брали. Тому залишалося мені тягати ті мішки, а Юля вдома дивилася за Максимом). Або ж навіть вчив грати на піано, коли вже вечоріло, бо вдень, зазвичай, працював вантажником. 

  І саме в цей тихий вечір я знов прийшла до нього, спочатку пересвідчившись, що з Максимом все добре. 

  Зайшовши до невеличкої кімнати із зеленими шпалерами, сіла біля вікна на дерев'яний ослінчик. На стінах містились намальовані портрети якихось чоловіків з музичними інструментами, що ніби посміхалися мені кожного разу, коли дивилась навкруги. Окрім цього в приміщенні стояли піано якоїсь відомої радянської марки, а також величезний сервант з різним посудом всередині. 

  Розім'явши мозолясті пальці, я відкинула кришку та заходилася грати одну з найлегших мелодій, яку вивчила за цей короткий тиждень. Виходило спершу непогано. Вона кожен раз пришвидшувалась, змінюючи свій настрій і темп. Це нагадувало дечим осінь. Чи то дощ, чи шалений листопад, вона залишається по своєму чарівною. 

  Але в останній момент я подумала про матір, яку, схоже, в цьому великому світі подій я не зможу знайти… І з душі вилетів хрипкий фальш, що одразу заглушив усі мої переживання. 

  До кімнати зайшов дід Микола. 

  – Непогано, синку. Та варто попрацювати над переходом, – помітивши моє обличчя, чоловік додав: – Щось трапилось, Климе? Ти виглядаєш якимсь дивним. Невже замислився? 

  Коли я почала вдавати з себе хлопця, то змінила ім'я на інше, більш підходяще. Але в душі, як не крути, залишалась м'якою Естер, яка кожну ніч боялась прокинутись спітнілою від жаху та переживань за наше майбутнє. Майбутнє друзів та Втікачів Сонця. 

  – Н-ні, с-сер, – хрипким голосом відказала я. – Просто щось голова болить. 

  – Голова? – чоловік враз посвітлішав. – У мене є гарні ліки від…, – та помітивши мій сум, стишив голос. – Точно, ти ж не п'єш! От люди пішли… І не посидиш ні з ким нормально. От що мені з тобою робити? Грати сьогодні не вийде, а в гості ж просто так не ходять! 

  Я трохи схилила голову набік, та поглянула на свої пальці. Вони і досі містили лічені різці на згадку про ту жахливу пригоду. 

  – Сер? – звернулась я до діда, що заходився знов щось шукати у шафі. – А ви не знали одну людину? Вона мені дуже важлива. 

  Я хутко дістала з кишені стару світлину та, розгладивши її пальцями, поглянула на жінку, що сиділа спиною до глядача. Вона мала гарне хвилясте волосся, яке було, на мою думку, рудим. Бо чорно-білий колір з роками став ще світлішим (фотографія майже вигоріла за цей час).

  На зворотному боці була написана дата та рік, що співпадав з моїм роком народження. А ще підпис: «Л. Р.». 

  Погладивши свою коротко стрижену борідку, дідусь сів поряд на інший ослінчик та узяв до рук світлину. 

  – А навіщо тобі це? – спитав він, поправивши тільки-но одягнені окуляри з товстим склом, що збільшувало його очі майже вдвічі.

  – Це моя мати, – відповіла я та враз додала: – Схоже. 

  – Схоже? – здивовано повторив дідусь Микола. – Климе, розказуй все. Ти ж знаєш, що я німий, як риба, коли схочу! – я хотіла погодитись, але в нетверезому стані цей чолов'яга точно міг розпатякати щось зайве. Я не могла йому довіряти, як би сильно кортіло.

  – Ем… вона… кинула мене у притулку. Маю тільки світлину, тож… це останній шанс. Знайти. Її. – Затинаючись, я відвернулась, аби не було помітно мої змокрілі, від згадки, очі. 

  – Розумію, хлопче. Та в бою потрібна сила! Чи хочеш ти битися заради своєї мети? – командним тоном спитав мене дід Микола. 

  – Так, сер. – Відповіла я, повертаючи до себе впевненість та серйозність. 

  Дід довго вдивлявся в світлину, а потім, знявши окуляри та поклавши фотографію на стіл, відказав: 

  – Років дев'ятнадцять тому я бачив схожу жінку. Вона й справді була, як квітка. Але постояти за себе могла добряче, хлопче, – чоловік поплескав мене по плечі. – Я не знаю, чому покинула тебе, але пам'ятаю, що була доброю жінкою. 

  – А як її звали? – вже бадьоріше спитала я. 

  Дідусь посуворішав. 

  – Як звали не пам'ятаю, та останній раз при нашій зустрічі вона грала концерт в одному з будинків культури. Навіть до нас приїжджала перед від'їздом. 

  Я одразу схаменулася. 

  – А куди ж їхала, дядьку? 

  – Куди їхала не в мене питай, хлопче! Та знаю, що… 

  – Дякую! – вигукнула я, навіть не дослуховуючи продовження. Мені так кортіло віднайти нову зачіпку, що з радістю дитини кинулася до виходу. 

  Лише дідусь вже тихіше додав, коли я майже вийшла з квартири: 

  – Та не було в неї ніколи чоловіка єврея… дивина і годі! 

  Я стояла перед входом до кімнати, тримаючи світлину. Всередині все переповнювало, і аж кортіло кричати, та я трималася, щоб не розказати все й одразу. 

  Двері потроху відчинилися, і я зайшла до невеличкої світлої кімнати з двома старенькими ліжками та шафою з якимись різними книгами. Давид, на мій подив, сидів на одному зі стільців, витираючи кров рукою. Юлі ніде не було, а Максим спав в сусідній кімнатці.