3 Запис. Ой дружба, дружба, гірка твоя служба!

~Якою б довгою не була ніч, обов'язково 

настане світанок~ 

1952 рік. Серпень. Шлях до міста 

Самбір. Україна.

Останнім часом я перестала вірити в дива… Щось хороше, щось гірке… а у висновку все одно в найлихіші ночі будуть згадуватись лише сумні моменти життя.

  Це неначе зерна троянд. Якщо посадити їх та доглядати, то виростуть запашні квіти, що даруватимуть насолоду, коли дивитимешся на них. Вони будуть розростатися кущами, все більше привертаючи увагу. І сусід твій скаже: «Які гарні троянди. Рости їх та збагачуй водою та добром». Якщо ж квіти поливати, доглядати, то у висновку вони все одно відростуть собі шипи болю. І одного разу, доторкнувшись до шипів, не згадаєш вже тої краси, а сусід натомість скаже: «Які жахливі шипи! Краще б взагалі не витрачав того часу та жаги для такого безглуздя!». 

  І шлях мій також всіяний шипами. Але я знаю, що навіть тоді, коли руки будуть в різцях – я не впаду. Коли ноги будуть в ранах – піду далі, відчуваючи біль. А якщо всі будуть проти мене, то…

Друзі залишатимуться на моєму боці. Завжди. 

  Потяг і досі їхав, скрипучи коліями під собою. Сонце лоскотало щічки, і я дедалі більше посміхалась, прощаючись з кінцем літа. Очі ледве розплющились, і все одно робили це повільно, бо промінчики занадто світили з невеличкого віконця – єдиного, хто ніс світло в цьому мороці кімнати. 

  Біля, на дощечках та купі ковдр, спав Максим. Давид вже давно прокинувся, а тому, сидячи на підлозі, щось майстрував зі старого лахміття. Юля, намазавши маслом скибку хліба, поглянула на мене. Її очі блищали, а рука трохи дрижала від вчорашнього. 

  – Петрович приніс нам трохи їжі для сніданку. Він заходив, аби перевірити як там Максим. Сказав, що справжній герой, – подруга трохи підняла кутики тонких губ. – Ти погано спала. Гукала когось, тож я сіла біля тебе на підлогу, аби заспокоїти. 

  Підвівшись, я помітила подряпану ковдру на собі. Схоже, Юля накинула її на мене, коли я спала. Тож замерзнути сьогодні не вийшло. 

  Сонце все більше гріло кімнату. Максим і досі лежав на змайстрованому ліжку, тяжко дихаючи. Я помітила трохи червоних плям на його одежі, що лежала поряд. Лише старі штани були на другові, які також трохи замастила кров. 

  – Петрович ще сказав, що пошукає щось нашому героєві, – відказав Шевченко, повернувшись до роботи. – Як думаєш, – звернувся він до мене, – ті солдати шукатимуть нас? Хоча… в більшості тебе. 

  Чомусь погляд Давида став строгим та серйозним. Він наче дивився у порожнечу, думаючи над чимось важливим, а потім встав та пішов до дверей.

  – Я до Петровича. Він мав залишити нам голку та цупку нитку для Максима. Може, ще залишився загоювальний крем. 

  Я кивнула, та підійшла до товариша, що був до самих грудей в лічених бинтах. Вони як змії обвивали його, але кровотечу зупинити нам вдалося. Рука ще дужче стиснулась, а губи ледь помітно дрижали. Я узяла його долоню в свою та відчула, як м'язи напружились. Невже це через мене? Через мою безглуздість та кляті мрії? Це ж я мала бути на його місці… 

  Юля підійшла та кивнула в бік невеличкого поламаного столу без однієї ніжки, на якому красувався наш сніданок. Я ледь не заплакала, розуміючи, що нарешті зможу поїсти. Сили потрібні усім, адже ми навіть уявити не можемо куди їхатимемо далі. 

  Трохи поївши, я узялась за справу. Давид обклав Максима мокрими тканинами, а сам підійшов до мене та поплескав по плечі: 

  – Тепер твоя черга, доку. – Доку… це прозвучало велично та з повагою, але я взагалі не могла уявити, що це маю робити я. 

  Ще раз поглянувши на нажахану Юлю, що в страху відвернулася, почала шукати підтримку в очах Шевченка. Давид, зрозумівши мій страх, підійшов та узяв одну руку Максима в свою, намагаючись показати, що буде поряд. 

  Справа пішла швидко. Стягнувши рану, яка була завтовшки з пів мізинця, відрізала залишки нитки та поклала закривавлену голку на клаптик тканини, яка одразу змінила свій колір. Потім намазала загоювальним кремом, який, на щастя, залишився після вчорашнього, та заходилася перев'язувати плече. 

  Після цього Максим добряче спітнів, а пити йому було як ніколи потрібно, адже втратив багато крові. Тож вже Давид витер якимсь рушничком товариша та напоїв його зі склянки, мов малу дитину, при цьому приговорюючи: 

  – Пий, хлопче, бо якщо помирати збиратимешся, то я сам тебе з могили дістану та розповідатиму всі історії, які вивчив напам'ять аж до втрати свідомості, зрозумів? – він виглядав суворо, але в душі, звісно, радів, що друг житиме. 

  Сівши на підлогу, я поглянула на свої руки, які були в лічених різцях та опіках від вчорашнього. В душі стало якось легко, мов би я полетіла за обрій, розуміючи, що перейматися чимось не варто. Аж тут очі розплющились, і я помітила Давида, що присів поряд, тримаючи крем. 

  – Максим неодноразово наголошував, щоб я доглядав вас, світла пані. Тож…, – він намастив мої руки та поглянув кудись у порожнечу. – Дякую, що не поїхала. 

  Від цих слів тіло наче легенько вдарило струмом. Я розуміла, що якщо не декілька секунд, то я б погодилась на пропозицію Іллі. Та про це варто не думати. Особливо зараз. 

  Відвернувшись, я поглянула у вікно та одразу зрозуміла, що ми вже на місці. Колії гучно заскрипіли, і потяг зупинився. Натомість по купе рушила старенька жіночка з яскравою помадою, що голосно вигукувала: 

  – Місто Самбір! Виходьте, хто до міста Самбір! Потяг скоро зачиниться! 

  Шевченко хутко узяв Максима під одне плече та потягнув так на собі аж до виходу. Непомітно вийшовши з іншими пасажирами, ми пішли собі дорогою, оминаючи невеличкі магазинчики та прилавки. В дорогу Петрович нам віддав трохи крему та бинтів для Максима, а також скибку хліба та молока у величенькій банці, пояснюючи, що нас чекає складна дорога.