3 Запис. Ой дружба, дружба, гірка твоя служба!

~В ту мить я була ладна зробити все можливе, аби врятувати його…~

1952 рік. Серпень. Шлях до міста 

Самбір. Україна.

Підвівши погляд, я помітила опецькуватого чоловіка, який виглядав немов гірський масив, що ні з того ні з сього постав переді мною. Сірий дим оточив нас з усіх боків, викликаючи сльози на моїх очах, що зливалися з навколишньою мрякою. Дивлячись вполуока, я розгледіла сірі вуса, які нагадували дечим щітку для взуття і розташовувалися під картопляним носом. Зморшки на обличчі вказували на лічені роки життя, однак вважати чолов'ягу слабким я все ж не могла. Через м'язи на його руках я ладна закластися, що він працює кочегаром у потязі. Або просто сильна людина, зустрітися з якою мені не пощастило. 

  В мене було єдине бажання — подолати те кляте відчуття слабкості і пояснити все. 

  Не встигла розтулити вуста, аби заговорити, як чолов'яга підступив до мене, схвативши за руку так, що пляшка випала з моїх долонь, впавши долілиць. 

  — Ну ти подивися на неї! То п'яниці, то ще якийсь батяр залізе! Йно відійду, а вони линуть до мя! Та я зараз охорону покличу! А я покличу! Буде ти на горіхи від пана Йосипа! — чолов'яга стис мою руку ще сильніше, від чого на ній проступили червоні плями. 

  Поглянувши вгору, я помітила, як все розпливається. Замість звичайної картинки переді мною були виключні плями. Сірі, чорні, коричневі… Усе виглядало так, наче залишки фарби змило водою. Сфокусувати зір ніяк не виходило, тож я заплющила очі, бажаючи нікого не бачити й не чути. 

  Однак чолов'яга провадив далі: 

  — Чом йо на стелю ся позирати, дівко?! — помітивши, що я зовсім не звертаю на нього увагу, чолов'яга трусонув мене так, що я ледве не впала. Та все ще, на диво, трималася на землі. — Я з ким розмовляю?! — його обличчя розчервонілося до невпізнання.

 «От-от і він вибухне, — подумала я до себе. — Як червона кулька. Бам! І все…»

  На моєму обличчі читалася байдужість. Якби я переймалася за такі дрібнички, як от дім, чи навіть смачна їжа, — їй-бо, не вижила б у таких умовах. Та зараз мені хотілося лише спати. Нічого, окрім спокійного сну й спокою. Напевно, хоча б уві сні мене не буде гризти совість за ті біди, які я спричинила своєю появою. А, може, й навпаки. 

  — Ти за кого мя маєш?! Відповідай же! 

  Марно я намагалася вирватися з його лап. Чолов'яга був у два рази дебеліший за мене, та ще й, в додачу, більший на дві голови. Чи так мені здалося через запаморочення…

  Залізні двері розчинилися і до кімнати зайшов худорлявий дідусь. Сива борідка здавалася такою рідкою, наче він її невдало поголив. Під кашкетом виднілася лисина, а синій костюм, який з часом потьмянів, виглядав так, мовби йому місце на смітнику. Сфокусувавши зір, я ледве розгледіла плями від вугілля. Напевно, саме він працював тут кочегаром, а не цей здоровань.

  Не дивлячись на це його блакитні очі посміхалися, кидаючи іскрами в різні боки. 

  Обіпершись на заступ, дідусь вигукнув: 

  — Не чіпайте, Йосипе, моєї онуки! Досить ж то пащекувати, як різана льошка! Робити вам нічого? — в його голосі відчувався спокій та рівновага. 

  — Овва! Одинаком був усе життя, а тут онука! Та ще й яка! Гару попід ручку — і гайда собі! — недовірливо відказав чолов'яга. 

  — Я тя ща як дам заступом по макітрі за такі-то слова! — піднявши лопату, старий замахнувся нею над головою Йосипа, що той мало не зомлів. 

  Не встиг дідусь опустити руку, як чолов'яга миттю опинився за дверима, наостанок вигукнувши:

  — Це ми ще побачимо! Побачимо, я ся кажу! 

  Коли він зник, старий мовчки взяв заступ та заходився підкидати вугілля до розпеченої топки. 

  Сівши на підлогу, я помітила його зморшкувате обличчя, на якому виступив піт від важкої роботи і спеки, що вирувала навколо. Опустивши погляд, я тихо прошепотіла: 

  — Дякую.

 Але дідусь не звернув на мене ніякої уваги. Тож я додала, думаючи, що він не розчув: 

  — Ви врятували мене.

  Та дідусь навіть не поворухнувся. 

  Байдужим голосом він відказав, водночас не відводячи очей від своєї роботи: 

  — Скоро маємо ся прибути до наступної стоянки. Тож бери своє лахміття та фест звідси! Ми не потрібні якісь там пияки. 

  В очах миттю потемніло. Узявши його долоні, я впала на коліна. Сльози лилися з очей прозорою рікою. Іноді я схлипувала, намагаючись щось сказати, але слова просто застрягли десь у горлі, не в змозі вилізти на поверхню. Темне волосся спадало чорними хвилями з моєї голови. Через світло від топки воно набирало яскравого відтінку, а потім знову і знову темніло, ховаючи моє засмучене лице. 

  Я знала, що не зможу допомогти Максиму. Я ніколи не лікувала нікого, якщо не брати до уваги спостережень за нашою вихователькою в притулку, коли вона рятувала малих дітей від усіляких хвороб. Але ці знання зараз мені були ні до чого. І це лякало найбільше. 

  В очах замайорів образ Сніжани Федорівни — старенької, яка розповідала нам з Юлею усілякі байки. Її холодне бездиханне тіло з'явилося маренням в уяві, через що на обличчі проступив піт.