2 Запис. Краще на волі на вітці, чим у неволі у золотій клітці

~Тікати можна усе життя, тільки 

 від правди ти ніяк не заховаєшся~

1952 рік. Серпень. Місто Львів. Україна.

Ми стояли та дивилися одне на одного, мов зачаровані. Ця мить була такою бажаною та довгою. Вуста наче забули як це говорити, не в змозі вимовити хоч слова, я стояла та відчувала, як моє довге та від природи кучеряве волосся підіймає легенький серпневий вітерець. 

  Ілля опустив мою руку та повторив своє вкрай важке питання: 

  – Естер, чи підеш ти зі мною? – чи піду? Звичайно, я б хотіла відповісти: «Так», але тоді б зрадила друзів… Але це моя мрія, і навіть сам Давид казав, що варто зважати на свої власні вподобання. Та зараз, напевно, я ще не готова. Не готова до нових почуттів, пригод та чогось нового, як от це. Постійних втеч й так вистачає, чесно кажучи. Не говорячи вже про переслідування з боку тих нелюдів. 

  – Ілля, я…, – але враз мої думки перервалися.

  Хтось закричав, і я почула постріл. Короткий голосний постріл. Голова повернулася в бік дерев та найближчого села, з якого ми й тікали. Двоє незнайомих мені людей у формі, стояли та суворим крижаним поглядом обводили Максима, який стоячи на колінах дивився в порожнечу. Я помітила піт на його обличчі, а потім біля утворилася червона калюжа. Хлопець тримався за поранене плече, та при цьому мав войовничий вигляд. 

  Герман байдужо штурхонув парубка, і той без сил впав долілиць. Ілля мовчки спостерігав. На мить на його обличчі проковзнула хижа тінь, яка враз змінилася переживанням. 

  – Естер, ми маємо тікати! ЕСТЕР! 

  Ноги рушили до друга. Я не знала, що роблю. З очей текли сльози, але якийсь героїм передував почуттю провини. Це через мене його. Це через мене та мою байдужість. Мою рожеву пелену мрій та безглуздості. Я мала бути напоготові та замість цього… Ні, ні! Я не маю дивитися, як товариш помирає на очах! НІ! НЕ СЬОГОДНІ! 

  – Шкода, що ти запам'ятаєш свого друга таким, – проказав Дубовий, узявши пістолет. 

  На спусковому тягарі опинився палець. Ось він майже вистрелить та влучить прямісінько у голову. Ось… усе життя завершиться, і я запам'ятаю назавжди це, немов фотографію. Немов світлину свого юного друга Максима. Ось… курок, і життя обірветься. А хто такі Втікачі Сонця без ще одного бойового товариша? Нашого голови та одного з молодших, після мене, ватажків? 

  – СТІЙ! – вигукнув якийсь голос, і Герман ошелешено опустив пістолет. Я не встигла побачити що ж відбулося, але знала одне: 

Мене не вб'ють доти, доки я буду бачити. 

  Під руку узявши ще живого, але трохи пораненого Максима, я побігла вперед. За нами російські солдати. Як довго ми тікали, і як опинилася на станції годі й згадувати, бо не можу пригадати усіх подробиць того літа. Літа повного пригод та втеч. 

  Пам'ятаю лише те, як нас зустріли на станції «Бойківська», якою ми мали потрапити потягом в місто Самбір, перелякані Юля та Шевченко. Їхали зайцями, звісно, адже ані грошей, ані хоч якихось важливих речей не мали. 

  Залізши в одне зі старих купе, в якому вже декілька років не горіло світло, і використовували, переважно, для такого собі складу різного мотлоху, я змайструвала з невеличких дощечок та шматків тканини ліжко для Максима, аби йому було легше лежати. Юля якраз знайшла воду та обробила рану другові. Він спершу почав кричати, але далі войовничо терпів, зціпивши зуби. 

  Через годину Максим заснув. Давид лишився з Юлею його доглядати, а я вилізла з купе, аби знайти хоч трохи їжі та інструменти для того, щоб витягти кулю. Та, на жаль, не знала, що це аж ніяк не просто. 

  Я йшла коридором, сподіваючись, що мене ніхто не спіймає. Люди були аж занадто зайняті різними розмовами та плітками, що й не помітили дівчини в пошматаній зеленій сукні, яка через усі пригоди стала сірою, або ж навіть місцями чорною. Руки дрижали, коли зайшовши до просторої кухні, почала набирати у кишені їжу, яку не доїли інші пасажири. Сльози лилися рікою, але я трималася, щоб не захлинутися ними. 

  Черствий хліб та трохи сиру з якимись сухарями давали мені щирої радості. Волосся було вже розпатланим, а обличчя стало брудним, як попіл. Пальці ледве тримали весь накрадений крам, бо кожної миті він валився з рук, і їжа падала на підлогу. Губи дрижали, але я трималася, щоб не з'їсти усього самій, знаючи, що поблизу помирає мій друг. 

  Але тут я почула якісь кроки. Двері зі скрипом відчинилися, а скибка хліба впала прямісінько біля моїх ніг. Ховатись було нікуди, тож я просто присіла біля купи шухлядок та столу, сподіваючись, що цей незнайомець не шукатиме чогось довго. 

  Стара жіночка у білому фартушку вилаялася на те, що прибиральниця погано виконує свою роботу та чимдуж захлопнувши дверима, пішла коридором, залишивши мене одну в кімнаті. Я потроху опустила очі та ледь не вигукнула від страху: мої руки були вимазані кров'ю Максима, а пальці мали купу порізів від тих дощечок, з яких я змайструвала ліжко товаришу. 

  Та це не довго хвилювало мене, бо розуміла, що будь-якої миті та жінка може повернутися. І тоді мене спіймають і висадять на найближчій станції… в кращому випадку, звісно. Або ж віддадуть тим солдатам на роботу “на благо Родіни”. Це гірше. 

  Проскочивши крізь натовп, я пошкандибала до місця, де зберігалося вугілля, а також можна було накрасти трохи жердин, аби зупинити кровотечу Максимові. Тож відкривши великі металеві двері, відчула одразу пекуче тепло, від якого заболіли очі. Дим обпікав лице, роблячи його ще більш брудним, але я все одно намагалась набрати трохи матеріалу в невеличкий мішечок, який знайшла біля себе на підлозі. Можливо, раніше там зберігали гроші, але зараз він був порожній, і це було мені на користь. 

  Кімната ще дужче наповнювалась теплотою. З лиця стікав піт, а руки повністю почорніли від ліченого вугілля. Поряд не знайшла ніякої лопатки, чи чогось схожого, та й часу на такі байдики не було, тому й хутко брала долонями, кидаючи до мішечка, та, відчуваючи нестерпний гострий біль, який переростав в пекучий непереборний. Немов кожної хвилини я доторкувалась до вогню, гладячи його як дитину.