2 Запис. Краще на волі на вітці, чим у неволі у золотій клітці

~Ми дихаємо киснем, бачимо світло і темряву. Однак існуємо в зовсім різних світах: хтось літає, а хтось тягне інших до землі, не даючи собі злетіти…~ 

1952 рік. Серпень. Місто Львів. Україна.

Ми стояли, не відриваючи погляду одне від одного. Ця мить, здавалося, могла тривати усю вічність. І ті очі… Леле, ви коли-небудь бачили щось найбільш привабливе за очі коханого? Ніби сірий турмалін поглядає на мене, переливаючись на променях вечірнього сонця… І вуста — тонкі з легкою посмішкою, що застигла, очікуючи моєї відповіді. 

  У вечірньому сяйві волосся Іллі поблискувало, розвиваючись на вітрі. Узявши мою долоню в свою руку, хлопець прошепотів, не перестаючи дивитися на мене: 

  — Естер, давай втечемо раз і назавжди? Від усіх проблем і страхів? Від бід, нещасть… Тільки ти і я. — хлопець зробив один крок уперед, доторкнувшись рукою до моєї щоки. Я відчула, як тілом розлилося тепло. Але боротьба між моїми обов'язками і почуттями продовжувалася. 

  На мить я відступила, відкинувши від себе долоню парубка. На очах забриніли сльози. Проковтнувши їх, спробувала видушити з себе щось на кшталт посмішки: виглядало, по-справжньому кепсько. 

  — Естер, я розумію, що це занадто неочікувано, та часу чекати немає. Ми виїжджаємо з родиною сьогодні, а тому… 

  Він не встиг договорити. Кивнувши головою, я відійшла подалі, намагаючись стримати свої емоції. Рішення було прийнято, і я була готова виголосити його раз і назавжди. Навіть якщо це означало б ніколи його не побачити. 

  — Ілля, буду відверта з тобою. Ці слова немов з казки, в якій я маю зовсім іншу роль. — по щоках потекли сльози, хоч як сильно я намагалася їх стримати. Однак почуття не вб'єш так швидко. Не виріжеш ножем. І не сховаєш в уламках розбитого серця. 

  Перед тим, як я встигла договорити позаду почувся чийсь голос, змушуючи мене замовкнути:

  — Естер! Ні! 

  Темне волосся замайоріло, обвінчане променями вечірнього сонця. Я повільно повернула голову в бік голосу. Чорні пасма, розвиваючись на вітрі, затулили моє обличчя, приховуючи вологі очі. 

  В наступну мить я почула гучний постріл і крик, який  обірвався настільки швидко, що я не встигла зрозуміти що ж відбувається насправді. 

  Максим поглядав кудись в порожнечу, зовсім не помічаючи мене. Він здавався марою, яка в будь-яку хвилину могла щезнути, розчинившись серед білих квіток, вкритих кривавим слідом. Мені здавалося, що земля уходить з-під ніг. Що все звичайна казка, яка за помахом невмілого автора перетворилася на драму. Драму без щасливого кінця. 

  Тримаючись за поранене плече, Максим стояв на колінах, намагаючись втриматися і не впасти. Не показати слабкість та зберегти свою войовничу натуру. 

  Забувши про все на світі, я кинулася до нього, не зважаючи на голос Дубового, що виник з повної темряви перед моїми очима. Ця п'єса не мала набути трагічних барв. Я не повинна запам'ятати ще одну смерть… ні, будь ласка. 

  Перед тим, як я встигла добігти, Герман байдуже штовхнув парубка ногою. Максим впав долілиць, стиснувши зуби, а Ілля, натомість, продовжував мовчки спостерігати. Я навіть не помітила, коли його тінь зникла позаду мене. Усе зупинилося. Я відчула, як рука Дубового тягнеться до мене. Продовжуючи трясти Максима, благаючи його не заплющувати очей, я ковтала сльози, сподіваючись, що не запам'ятаю цього моменту. Що моя пам'ятать зітреться і ніколи не заграє в уяві, як стара платівка. 

  — Естер! — пролунало позаду. 

  Хтось схопив мене за руку, відтягнувши від Максима. Я не бачила ані очей, ані виразу обличчя Давида. Він ніби перебував десь далеко, водночас стоячи біля мене. Поглянувши на важко дихаючого товариша, парубок мовчки кивнув, натякаючи, аби я відійшла. 

  Наступної миті Давид крутнувся, вибивши з рук Германа пістолет. Дубовий хотів вдарити його у відповідь, однак парубок машинально відбив атаку, перейшовши до двох здорованів, що стояли біля нас. Їхні рухи були дещо повільніші за швидкість Германа, але це не заважало чоловікам мати більше привілеїв на своєму боці. 

  Товстіший солдат вирішив напасти на мене, поки Шевченко відбивався від його напарника. Та не встиг він зробити кроку, як Давидова рука влучила в його спину, змушуючи відірватися від мене. 

  Ця бійка могла тривати вічність, але ми вдвох знали одне: довго протриматися Шевченко не зможе. Рано чи пізно його сили закінчаться і тоді дати відсіч буде складно. 

  Повернувшись до мене, Давид зробив короткий кивок головою в бік пістолета, що лежав біля нерухомого Максима. І я все зрозуміла. 

  У наступну хвилину рушила до нього, однак не встигла я нахилитися, щоб вхопити річ, як відчула на собі чийсь пильний погляд і захекане дихання. 

  Світ навколо зупинився, перевернувшись з ніг на голову. Мої ноги застигли, не в змозі поворухнутися. Ніби диво-лялькар забув пересувати хрестовину, аби маніпулювати мною. Наче я зникла, або ж перетворилася на нерухому маріонетку цієї безглуздої вистави… 

  — Повільно поверни голову, — пролунав позаду мене холодний голос Дубового. 

  Коли він встиг узяти другий пістолет?..