1 Запис. Дай серцю волю — заведе в неволю

~Зірки також можуть горіти. 

Варто вміти підтримувати це сяйво~

1952 рік. Серпень. 

Місто Львів. Україна.

Вулички голосно вітали всіх людей, які ще з самого рання були на ногах, аби придбати найдешевший товар. Бабці викрикували щось типу:«Купіть літр молока, будеш розуму сповна!», а інші жіночки хизувались своїми хустинками, або ж найновішими спідницями. 

  Небо мало чисто блакитний колір, а будинки вже прикрашало тепле сяйво від сонця. Ідучи дорогою, я відчувала мелодію запахів, що так і танцювали навкруги: булочки, пиріжки, а також різні паляниці та пряники, що так і манили підійти та купити бодай трішки, або ж впадеш долілиць від перенасичення, без перебільшень, прекрасного. 

  Та я трималася. Ні, не підходила до крамничок лише по тій простій причині, бо мала купити дещо важливіше за їжу. Рука потрапила до кишені і я рвучко висмикнула її, коли вдалині побачила знайомі обриси чотирьох дебелих чолов'ягів. Один, на прізвище Мирищенко (з наголосом на «е»), йшов попереду, мов той павич, причесуючи гребінцем свої темні, як ніч вуса. На його ідеально попрасованому мундирі красувались золотаві медалі чи то за “вдалу брехню”, чи то за “відважний героїзм(!)”, який ніхто не міг втямити. 

  Трохи позаду крокував молодий парубок років двадцяти п'яти. Його пісочне волосся ідеально доповнювали коротенькі, мов у таргана вуса, а на одежі красувалися дві медалі срібного та бронзового кольору. Він час від часу позирав назад, ніби боючись когось побачити. Але коли повертав голову вперед, то враз набував серйозного вигляду, ніби займався усе життя чимось корисним. Та я знала, що ніякої хорошої справи він не робив. Ніколи. Звали цього “красеня” Герман Дубовий. 

  Ще далі йшли двоє чолов'яг солідного віку. Вони спокійно дивилися вдалечінь, і ніби окрім себе взагалі ні про що не переймалися. Перший, на відміну від другого, кожну хвилину позіхав, прикриваючи долонею рота. А другий в цю мить штурхав його, аби той переставав займатися дурницями. 

  Я зрозуміла, що мені варто йти. Але тут почула голос Мирищенка, який звернувся до одної зі старих бабусь, яка продавала парфуми біля самої дороги: 

  – І по сколько ж продаєш, бабусю? – запитав чоловік, узявши до рук одну зі скляних пляшечок. 

  – Сорок рублів, шляхетний чоловіче, – відповіла бабуся, поглянувши у вічі Мирищенка. 

  – І ти це, бабцю, називаєш духами?! – грізно вигукнув чоловік, кинувши на землю пляшечку з рідиною. Та з гуркотом впала та розлетілася на маленькі шматочки, а сам парфум полетів на бідну бабусю, що сиділа поряд. – Та ето ж ці, як його… американські продукти! – закричав Мирищенко, і усі покупці враз нажахано переглянулися. 

  Я не могла просто стояти та дивитися. Ні, ці жахливі чолов'яги не мають права так поводитись з бідною жінкою! Аж ніяк! 

  Вже хотіла рушити вперед, як тут один з солдатів, а точніше Герман Дубовий, вигукнув, вказавши рукою на мене. 

  – Сер, там… цейво…

  – Що тобі?! Відчепися, не бачиш, чим я отут от займаюся?! Та це ж взагалі неприпустимо! – звернувся Мирищенко вже до бідної бабусі. 

  – Ні, сер, там… та дівка! – продовжував привертати увагу Герман. На цей раз Мирищенко перевів свій погляд з нажаханої продавчині на мене. І враз застиг чи то від здивування, чи то від думки про те, що робити далі. 

А що робити мені я вже добряче здогадувалась. 

 – Ловіть єврейку! Дівко, стояти!!! 

   Я миттю розвернулася та рушила вперед. Темно-зелена спідниця заважала під ногами. Чорне, мов ніч, кучеряве волосся увесь час лізло до рота, тому я миттю його прибирала з обличчя рукою. Підбори голосно цокали, а позаду чувся гул від чотирьох чолов'ягів, які намагалися наздогнати мене.

  Побігши за ріг одного з будинків, я ненароком наступила на люк під ногами. І тут до голови прийшла ідея. Я б навіть сказала: чудова та водночас чудернацька ідея. Відкривши його (а це було, я скажу, складно), рушила вперед. 

  Разом зі мною тікали купа дерев та кущів, а пилюка від дороги розліталася навкруги, забруднюючи трохи обличчя. Позаду пролунав крик, а потім я побачила лише злого Германа та захеканого Мирищенка, що наздоганяли мене. Зрозуміло, їхні друзяки опинилися в не дуже приємних умовах. Та мені це на руку. 

  Оминаючи одну з хат, я вирішила, що в таких темпах мене можуть наздогнати, а тому варто думати нелогічно для цих “воляжерів” та примітивно для себе, як казав Максим, або ж мій товариш. Тож залізши на металевий паркан, я похапцем перелізла на балкон, а звідти потрапила на дах одного з невеличких будинків. Коли залазила, то ненароком зачепилася за мотузку, на якій висіли якісь речі, а тому ті полетіли прямісінько на “бідолашного” Мирищенка, що з усім бажанням помститися почав знімати їх зі свого бурякового від люті обличчя. Та, на щастя, це в нього не дуже виходило. 

  Мої кроки повторив молодий та спритний Дубовий, а тому вже через хвилину він біг прямісінько за мною, оминаючи димарі. На моє щастя, а також на його нещастя, з них не йшов сірий дим, а тому вони не становили великої загрози. 

  Так я тікала аж до кінця будинків, але в останню мить зрозуміла, що дахи скоро завершаться, а плигати вниз доволі далеченько. 

  – Здавайся, Естер, тобі тікати нікуди! – заговорив до мене Дубовий, підходячи ближче та, розставивши руки по боках, ніби готуючись схопити мене, мов хижого звіра. 

  – Це ми ще побачимо, паршивий зраднику! – вигукнула я, і моє тіло полетіло прямісінько вниз, відчуваючи кожен порух вітру. Очі заплющились, а волосся лагідно заховало обличчя, перед тим, як я опинилася внизу. 

  – Ні! Стояти! – закричав Герман та підбіг вперед, аби схопити мене, та не встиг. Перелякано визирнувши з даху будинку, він здивовано помітив… нікого. Окрім тіней мороку від домівки та декількох баків для сміття цей хлопець не міг спіймати своїм зором нічого. Я зникла. Ніби розчинилася в тіні. А він продовжував стояти, не розуміючи куди ж я поділася.