1 Запис. Дай серцю волю — заведе в неволю

~Заплющ очі — і все навколо зникне. Відкрий карту — і знайдеш  новий шлях. Забудь про світло, і не встигнеш розплющити очей, як темрява поглине тебе…~

1952 рік. Серпень. 

Місто Львів. Україна.

Сонце вже давно зійшло над містом Львів, оквітчавши його яскравими променями. Вуличками пронісся аромат свіжої випічки, серед якої я встигла помітити рум'яні рогалики, щойно спечений хліб та безліч усього — від пряників до паляниць, оздоблених різними візерунками. Бабці намагалися привернути увагу покупців, щось викрикуючи, а молоді жінки хизувались вишитими хустинками та найновішими спідницями. Тільки птахи тихо співали, літаючи з гілки на гілку. 

  На мить я заплющила очі, уявивши себе зовсім маленькою. Хтось схопив мене за руку — зовсім худорляву і бліду — та потягнув уперед за натовпом. Її руде, мов вогняні хвилі, волосся розліталося навсібіч. Тепла посмішка здавалася привітною, а інші риси обличчя виглядали так, немов на них пролили склянку води, розмазавши залишки фарби. 

  Через коротку мить жінка засміялася, а я лише знічено побігла за нею, намагаючись не зачепити нікого серед людей. 

  — Естер! Естер! Нумо сюди! Диви, яка хустка! Вся заквітчана, немов намальована! — голос здавався знайомим. Він ніс в собі дивовижний тишу та спокій, нагадуючи весняний вітер й легку прохолоду після дощу. 

  Я нахилилася, щоб подивитися на хустки. Вони були розкладені на одному з дерев'яних столів. 

  Червоні маки, обшиті по краях золотими нитками, здавалося, ось-ось оживуть і почнуть ділитися пахощами, а біла хустина з ромашками, обшита мереживом, так гарно вирізнялася поміж інших, ніби мати шила її саме для своєї доньки. 

  Час потроху зупинявся. Я заплющила очі, намагаючись забути все, що траплялося раніше: втечі, зраду, біль і розчарування — усе просто тануло, як сніг, залишаючи по собі ледь помітні сліди. 

  Один…

  Ґвалт навколо ставав дедалі голоснішим. 

  Два…

  Минулий спокій кудись зник, а натомість з'явилися смуток і відчуття самотності. 

  Три…

  Рудоволоса жінка і собі розчинилася серед натовпу, повернувши мене до реальності. 

  Прийшовши до тями, я впіймала на собі погляд старої продавчині, яка скоса позирала на мене, розкладаючи товар:

  — Дівко, ти щось купувати будеш? Чи лише стоятимеш? В мене не музей, затям собі! Або бери, або не заважайте іншим! — врешті-решт вигукнула вона. 

  Позаду мене вже встигли з’юрмитися інші люди: хто з села, хто з міста — в надії придбати собі щось з товару старої продавчині. 

  У відповідь я лише похитала головою, поклавши на місце білу хустину. 

  Невдовзі я зникла серед натовпу, залишивши по собі одні лиш думки, які ніяк не доходили єдиного висновку.

  Спека ставала дедалі сильнішою. Сонце вже повністю освітлювало ринкову площу, а я продовжувала йти, не знаючи куди саме прямую. Але… чи важливо це? Чи взагалі важливо знати свій шлях, своє призначення, якщо навколо стільки темряви? Темряви, що з'їдає тебе зсередини, не залишаючи й шансу на нетривкий спокій? Я не знаю. Просто не знаю. 

  Обіпершись спиною на сусідній стовп, на якому можна було розгледіти оголошення та невеликі рекламні плакати, я заплющила очі. Птахи тихо цвірінькали, а люд навколо залишав свої місця, прямуючи додому. 

  Ґвалт незабаром стих. Підвівшись, я поглянула вдалечінь, де за рогом одного з житлових будинків лунали чиїсь важкі кроки. Бабусі потроху складали свій крам до човникових сумок в клітинку, а старі дідусі неохоче бурмотіли щось собі під ніс, сідаючи на заіржавілі ровери. 

  Мить, і на ринковій площі з'явилися вони — винуватці цієї біганини. Глибоко видихнувши, я підійшла до прилавку однієї з жінок, яка, схоже, погано бачила та й недочувала на старості років, тому все ще сиділа, насолоджуючись співом пташок. 

  Кроки ступали повільно, супроводжуючись пилом, який здіймався сірою хмарою над дорогою. Всього їх було четверо: перший, на прізвище Мирищéнко, крокував попереду інших, мов павич, розчісуючи гребінцем свої темні, як ніч, вуса. На його мундирі красувались золоті й срібні медалі, що блищали на сонці, здаючись яскравішими. 

  Позаду нього крокував молодий парубок років двадцяти п'яти. Його волосся, кольору піску, було коротко підстрижене. Над губою красувалися коротенькі, мов у таргана, світлі вуса, які він весь час підкручував кінчиком пальця — чи то від здивування, чи то щоб здаватися привабливішим серед інших. Опустивши погляд на мундир, я помітила дві медалі — срібного та бронзового кольорів. 

  На мить я замислилася. 

  «Цікаво, скільки медалей він отримає після розкриття моєї справи?». На вустах заграла легка усмішка. Напевно, Герман Дубовий тільки і марить, щоб нарешті в кожній газеті було надруковано його ім'я, а вулицями лилися дифірамби на його честь. 

  Подалі Германа повільно просувалися двоє чолов'яг солідного віку. Вони спокійно дивилися вдалечінь, ніби окрім себе взагалі ні про що не переймалися. Перший, на відміну від другого, кожну хвилину ловив ґав, або ж зівав, прикриваючи рота рукою. Коли він вдихав повітря, то його пишні біляві вуса ставали сторчма. Тож другому залишалося тільки давати стусанів товаришеві, аби той переставав займатися дурницями.