Пролог. Перші записи

~Людина без мрій, що птах без крил.~

1941 рік.

Я завжди думала над одним питанням, але мої думки ніколи не мали єдиної відповіді. В моменти занепаду серце все дужче стискалося, а тіло починало дрижати. У голові перегукувались лічені голоси, ніби завивання лютневого вітру. 

  В такі хвилини я мріяла знешкодити свою пам'ять. Це ніби була платівка, яка записувала все на своєму шляху, однак перервати чи видалити цей “запис” я ніяк не могла.

  Люди з ранніх років казали мені, що я особлива. Моя зовнішність привертала увагу багатьох дітлахів. Чорняві кучері здавалися їм схожими на гидких п'явок, що звисали з моєї голови, немов мертві. Очі, які не виказували жодних емоцій, зазвичай приховували в собі щось значно більше, ніж просто прийняття чи усвідомлення того, що я ніколи не матиму чарівної вроди, про яку говорили лічені дівчатка з нашого притулку.

  «Це не клітка», — намагалася запевнити себе, однак кожен раз спинялася, розуміючи справжність ситуації. 

  Притулок став для мене чимось більшим за звичайний дім. Коли я годинами сиділа замкнена в темній кімнаті через погану поведінку, спричинену сварками з дівчатками або з Марією — донькою директора цього місця, — за вікном завжди світило сонце. Воно здавалося таким яскравим, через що я заплющувала очі, намагаючись уявити свою маму. Вона, на мою думку, мала б бути схожою на щось приємне. Адже всі матері викликають радість в серцях своїх дітей. 

  «То нехай буде сонцем», — шепотіла я, провалюючись в темний вирій своїх снів. 

  Вночі проміння змінювалось на легкий чарівний танок місяця та зірок, що гралися вогниками на синьому полотні Маляра нашого світу. Через світло, що проникало крізь товщу вікна, на килимі вимальовувалися дивні тіні, які дечим нагадували закохану пару. Тоді я лягала поряд з цими тінями і уявляла, як мати дивиться на мене з легкою усмішкою на обличчі. 

  «Твоє волосся варто привести до ладу», — шепотіла вона, схиляючи голову, щоб поцілувати мене в лоб, як, напевно, робили більшість батьків перед сном. 

  Тато розповідав історії про своє життя, одночасно стежачи за деревами за вікном. 

  Очі повільно заплющувалися, а коли я знову поверталася до сумних реалій, то сонце вже сходило над горизонтом, а тіні на килимі розчинялися в ранковій красі. 

  Коли про мене забували, до мене заходила Юля — подружка, яка стала мені сестрою і мамою, хоча й була старшою на два роки. Відкриваючи чарівним чином двері, вона приносила хліб з сиром та свіже молоко. Ця вечеря й досі викликає сльози на обличчі, адже трохи черствий хліб смакував в ті часи немов найчарівніша страва в усьому світі. 

  Також з нами жила одна добра прибиральниця — Сніжана Федорівна. Вона розповідала казки, а також вірші, які вивчала ще малою напам'ять. Вони вилітали з її вуст наче грайливі птахи, переповідаючи ті, чи інші історії з життя. Саме ця бабуся дала мені пізнати одне почуття, яке я давно втратила: любов. 

  Ми з тих пір частенько навідувались до цієї старенької казкарки. Але одного разу я зрозуміла, що хочу іноді вимикати свою чудову пам'ять. Але це було неможливо. 

  Сніжана Федорівна померла якраз перед зимою. Лютою та виснажливою для кожного порою. Сніг падав зі швидкістю думки, а маленькі сніжинки здавалися холодними і зовсім не привабливими в ті часи. 

  Кожен день в очах спалахували картинки старенької, яка не могла більше дихати та розказувати свої історії. Її тіло сиділо в м'якому кріслі, а в руках виднівся старий і подряпаний зошит з якимись записами та віршами. 

  Невдовзі його спалили за прояв української пропаганди. 

  Перед цією жахливою подією бабуся все ж встигла сказати мені щось на згадку: 

– Коли останній випаде вже сніг,

І тихим рястом заквічають ґрати,

Летітимеш ти вірою без крил,

Без крил впіймаєш і схід сонця в щасті. 

Коли останній, хто збрехав тобі

Враз закричить, що правда неминуча,

Тоді всміхнешся й полетиш у вир

Але в очах ще біль минає, дужча…

Ти та зозуля, що кува життя,

Ти ніби схід, або ж світання щастя.

Ти бачиш в темряві, де сниться вороття 

В душі одначе сум й спітка нещастя.

Чотири друга, які мріють жить,

І біль мине, залишивши лиш шрами,

Чотири друга й думки всі згорів,

Враз перетворяться на попіл з рясту… 

  Але тоді я не зрозуміла її слів…

  — Естер, може, досить вдивлятися у вікно? Що ти там взагалі намагаєшся розгледіти?! — наша вихователька Ліда Іванівна миттєво закрила зелені фіранки, від чого в класі посутеніло. Я відчула, як моє тіло ніби приросло до дерев'яного стільця. Тим часом учні весело загули, сміючись з моєї дитячої мрійливості. 

  Юля ні з того ні з сього підхопилася з місця та застигла в ошелешеному вигляді. Її каштанове волосся вибилося з довгих кіс, а карі очі повільно стежили за вихователькою, яка схилившись, тримала моє почервоніле вухо. Кров прилинула до голови, і я миттю повернулася до нашого притулку, забувши навіть про що думала раніше. 

  Двері повільно відчинилися. Ліда Іванівна, немов ошпарена, побігла до незнайомця, залишивши мене ковтати сльози на своєму місці. Юля спокійно погладила мене по спині, наче перед нею стояло крихітне кошеня, і поправила розкуйовджене волосся. 

  Я не розуміла про що розмовляють дорослі. Незнайомець щось жваво переповідав, розмахуючи руками. Високий, широкоплечий та ще й у мундирі — він здавався мені потворним і злим, хоч і весь час посміхався. Його чорнява борідка була вдало підстрижена, а чоботи так начищені, що аж блищали.