Пролог. Перші записи

~Зламані мрії також вчаться 

 літати.~

1941 рік.

Я завжди думала над одним питанням, але мої думки ніколи не доходили висновку. В ці моменти занепаду серце все більше стискалося, а тіло потроху починало дрижати. В голові перегукувались голоси, і я мріяла просто знешкодити свою пам'ять. Пам'ять, яка й забирала у мене все. 

  Інші з самого народження казали, що я особлива. Моя зовнішність привертала увагу багатьох дітлахів, але, зазвичай, далі сварок не доходило. Невеличкі звинувачення з боку дівчаток аж ніяк не лякали маленьку мене. Але потроху я починала думати з приводу свого майбутнього. 

  «Це не клітка», – повторювала кожен раз до себе, але враз спинялася, оцінюючи свої думки. 

  Притулок став для мене чимось більшим за дім. Коли сиділа годинами замкнена в кімнаті через погану поведінку, викликану сварками з дівчатками та Марією, або ж донькою директора цього місця, то за вікном завжди світило сонечко. Вночі ж проміння змінювалось на легкий чарівний танок місяця та зірочок, що гралися вогниками на синьому полотні Маляра нашого світу.  

  Через деякий час до мене стукала Юля – подружка, яка стала сестрою та мамою, хоча й була старшою на два роки – та відкриваючи чарівним чином двері, приносила хліб з сиром та свіжим молоком. Ця вечеря й досі викликає сльози на обличчі, адже трохи черствий хліб смакував в ті часи немов найчарівніша страва в усьому світі. 

  Також з нами жила одна добра прибиральниця – Сніжана Федорівна. Вона розповідала казки, а також вірші, які вивчала ще малою напам'ять. Вони здавались мені мелодійними та якимись особливими. Наче спів солов'я. Саме ця бабуся й дала мені пізнати одне відчуття, яке я давно загубила в собі: Любов до когось. 

  З Юлею з тих пір частенько навідувались до цієї казкарки та фантазерки, на мою дитячу думку. Але одного разу я зрозуміла, що хочу іноді вимикати свою, на диво, чудову пам'ять. 

  Сніжана Федорівна померла якраз перед зимою. Лютою та виснажливою для кожного порою. Сніг падав зі швидкістю літака, хоча от дитиною я ніколи їх не бачила. Але в ту мить сніжинки нагадували саме маленьких літачків, які чомусь танули на руці, перетворюючись на воду. 

  В очах спалахували картинки Сніжани Федорівни, що не могла більше дихати та розказувати свої історії. Але перед цією жахливою смертю бабуся все ж встигла сказати мені щось: 

– Коли останній випаде вже сніг,

І ті сніжинки полетять у попіл.

Коли останній шанс піде до ніг,

Тоді побачеш рани ти мов сокіл,

Який летить над дахами земель,

Який здіймає крила в видноколі,

Який кричить всім мовою смертей.

Але мовчать у відповідь ті долі. 

Ти пролетиш душею, мов жива,

Ти пролетиш, ніхто і не згадає.

Лише та дружба буде всім вірна,

Лише про неї говорять у краї.

Чотири друга, які мріють жить,

Чотири друга, що взлітають вранці,

Чотири друга, й попілом горіть

Не бійся, люба, що чекає в пастці… 

  Але тоді я не зрозуміла її слів…

  – Естер, може, досить у вікно дивитися? Що ти там хочеш взагалі побачити?! – наша вихователька – Ліда Іванівна миттю закрила зелені фіранки, від чого в класі потемніло. Я відчула, як моє тіло трохи відірвалося від стільця, а класом прокотився гул. Лише моя подружка Юля підхопилася з місця та застигла в ошелешеному вигляді. 

  Вухо ледь помітно почервоніло, через що запалало та немов почало горіти. Я заплющила очі, намагаючись не відчувати нічого. Але в цю мить хтось зайшов до класу. Високий широкоплечий чоловік в мундирі здавався мені скажено потворним та злим, хоч і посміхався. Його чорнява борідка була гарно підстрижена, а чоботи до блиску начищені. Ще дужче посміхнувшись, чолов'яга заговорив на іншій мові. І в цю мить його погляд затримався на мені. Маленькій дівчинці з темним, мов ніч волоссям та такими ж очима, в яких блищали сльози. 

  Лідія Іванівна, нарешті відпустивши моє червоне, мов помідор вухо, підбігла до цього невідомого мені чоловіка. Вони довго балакали, а потім його дужа рука спрямувала на мене свій палець. 

  Всередині все похололо, але я продовжувала стояти. Його кроки потроху пришвидшувались. Підвівши погляд, помітила, що він йде до мене впевненою до нестями ходою. Юля хутенько підбігла, затуливши собою моє худорляве тільце. Тільки голова визирала з-за її плечей, намагаючись зрозуміти що відбувається. 

  І в цю мить на вулиці почувся голосний звук від автівки. А потім крики якихось хлопців. Саме в цей день я познайомилась з ними: моїми майбутніми вартовими та друзями на все, без перебільшень, життя.