Глава 3

– Я виглядаю наче пантера.

– Роуз, відліпляйся від дзеркала. Вже пів на п’яту.

 Вся влада працює до семи, потім в будівлях залишаються тільки охоронці.

– Ви ж знаєте, що ми все прекрасно встигаємо.

– Правда, але все одно вже треба виїжджати.

 Ми поскладали сумки на заднє сидіння, адже в багажник зазирати не буде навіть секунди.

– Карле, добре по нашому місту орієнтуєшся? – Запитала Бріана.

– Так, не турбуйтеся про це.

 Дорога займає приблизно годину, пів години, щоб залізли й підготуватись. Найцікавіші розмови завжди відбуваються під вечір. Коли роботи майже немає, всі втомлені і просто обговорюють останні події. Ідеально.

– До речі, як у тебе з роботою? Зараз вихідні, а що далі?

– В понеділок в офісі буду, вівторок робоча поїздка, далі теж офіс.

– Ага, тоді головне зараз вдало виконати місію, далі сплануєм.

 Поки дівчата розпитували рятівника, я відновлювала в голові картинку з усіма вентиляціями та темними коридорами.

– Пам’ятайте, розділяємось, якщо у когось небезпека повідомляєте через наші звичайні рації. Карл залишається в машині, можливо доведеться швидко відступати. Зупинишся біля другого будинку, покажу де це. Бріана піднімається по драбині до вікна вбиральні третього поверху, воно завжди відкрите, тільки пильнуй, аби людей не було. Ми з Роуз заліземо по черзі на перший поверх, в кімнату прибиральниці, вона приходить тільки к семи.

 Копії креслень були в кожної.

– Обираємо найближчий прохід, зустрічаємось о шостій у вентиляції над головним офісом.

– У що я вплутався…

– Хахаха, бідний Карл. – Брі вирішила згадати історію про хлопчика, який в початковій школі ходив з нею на всілякі пригоди, і тепер порівнювала їх.

– Коли з цим розберемось, обов’язково купимо великий будинок, щоб був поряд сад і річка, та будемо жити у спокої.

– Вже уявляю. – Замріяно підхопила Роуз.

 Залишалось зовсім трохи. Долоні пітніли. Що як нас помітять???

– Зараз буде бар’єр, натягніть маски й каптури.

Атмосфера стала серйознішою. Треба віддати належне хлопцю, орієнтувався на місцевості він дійсно пречудово, підказати довелось тільки місце парковки.

– Ось бачиш цей будинок, заїжджай трохи у двір, тільки не у сторону під’їздів, а між деревами і стіною паркуйся.

– Ого, ідеальне місце.

– Атож.

– Сидиш так, щоб за необхідності хутко рушити з місця. Але, якщо є перегорода, тобі в рацію поступає сигнал і ти швидко пересідаєш на пасажирське.

– Зрозумів.

– Машина не постраждає, а ми можемо. Отже, виконуємо все чітко, без домовленості змін не вносимо, якщо треба допомога, ви знаєте як мене знайти.

 Ви можете подумати, що ми в чорному одязі в такий час повинні бути навпаки помітними, але ні, вже сутеніє. Після шостої взагалі нікого, окрім мародерів і урядових робітників (на персональних обладнаних захистом машинах) не побачиш.

 Ми пройшли понад стіною, перетнули дорогу й розійшлися. Брі до драбини, а я зламувати вікно. Хахаха не думала, що дійсно використовуватиму цю навичку. Міцним ножем підчепила пластик між стулками там, де розташована фурнітура. Пристосувала знаряддя зручніше, трохи похитала й виштовхнула ексцентрики з пазів. Є! Я без зайвого шороху прочинила вікно й залізла всередину. Виглянула в коридор, пусто, понад стіною декілька кроків. Далі був тупик, але тільки для тих, хто не знав про непомітний поворот направо. Там був темний хід.

 Легенький шорох. Треба поспішати, Роуз вже залізла в будівлю теж. Я увімкнула ліхтарик на найменшу потужність та пішла вперед.

 На відміну від мене, вона звернула в іншу сторону. Там, в коридорі з кабінетами знаходиться столик з вазою квітів. Якщо його трохи здвинути, буде зручно залізти в вентиляцію.

 Головний офіс, головний офіс.

 Бріані буде найважче, третій поверх надто заповнений людьми. Та вона знає, що робити, не сумніваюсь.

 Дібратись до головного офісу.

 Я глянула на годинник, залишалось ще п’ятнадцять хвилин. Потім розгорнула малюнок, і приблизно зорієнтувалась де знаходжусь. З цього коридору виходили троє потаємних дверей, біля яких доведеться зупинитись. Була така домовленість: прислухатися весь час і збирати максимум інформації.

 Десять кроків, перші двері. Тиша… Дивно, але окей. Я ще трохи постояла і не дочекавшись ознаків присутності когось, рушила далі.

 Підлога зі старого дерева поки не підводила, та треба бути обережною, один скрип і мені кінець. Другі двері. Звук відсунутого стільця.

– Ви ж знаєте прекрасно, що це не допомагає.

– Я Вам відповів: «Проблема локалізована».

– Та все ще не знищена.

– Якби, ми мали уявлення про слабкості цих потвор, то давно вплинули б на них.

– Тобто, Ви хочете сказати всі досліди не дають жодного результату?

– Тіньові монстри стійкі до будь-якої температури, у вогні стають димом і потім відновлюють свою форму. Зброя безсильна, це все, що ми виявили.

– Тож, вони тіньові в прямому сенсі цього слова. Просто тіні.

– Ці просто тіні здатні вбивати.

– А я Вам про що кажу! Треба вплинути на ситуацію негайно. – Голос став гучнішим.

– Заспокойтесь. І чекайте новин. – Другий голос був дуже твердий, емоційно тиснув на співрозмовника.

– ТО ОТ ЯК ВИ ГРАЄТЕ. ВАМ ПРОСТО В БІСА ЗРУЧНО ПРИБИРАТИ ЗАЙВИХ ЛЮДЕЙ ЗА ДОПОМОГОЮ МОНСТРІВ!

– Не забувайте на кого підвищуєте свій голос. Кожне Ваше слово зважується, дивіться як би Ви не стали зайвою людиною. – Це було сказано напівшепотом, лякаючим своєю самовпевненістю напівшепотом.

 Навіть не дихаючи, я продовжила рух. Треті двері.

– Я її: «Дурепа, та моя робота найважливіша, я маю повне право взагалі там жити» І вона дала мені ляпаса. Уявляєш???

– За те, що ти тиждень вдома не з’являвся?

– Ну я ж працював.

– В нас були двогодинні перерви, ти міг би стигнути додому з’їздити.