Глава 2

Я розплющила очі й не зрозуміла де знаходжусь. Стеля кремового кольору, вдома не така. Повільно підвівшись оглянула кімнату й згадала всі вчорашні події. Хахаха! То, ми тепер виходить злочинці. Я усміхнулась цій думці, як же ж виявляється легко отримати осуд за бажання вижити. Нічого, головне поснідати, а там розберемось.

 Одяг, який встигла схопити з собою ідеально підходив під настрій і вид теперішньої діяльності: чорні штани з щільної тканини, темно зелена сорочка, на ногах чоботи схожі на берці. Я загорнула рукави до ліктей і нарешті спустилась.

 Батьки того дивака… Що взагалі казати???
– Добрий ранок.

– Ой, і тобі доброго ранку. Проходь, проходь. Як спалося?

 Його мати така турботлива і метушлива. В будинку точно не буває атмосфери холоду.

– Завдячуючи вам, все добре. Справді дуже дякую за гостинність. – Я усміхнулась.

– Твої друзі ще не з’являлись, можеш їх розбудити й заодно покажеш ванну кімнату. Це другий поверх останні двері наліво. – Сказав батько, відірвавшись від новин.

– Так, звичайно.

 Поки я знову підіймалась сходами згадала, що ввечері вони представилися, як Містер та Місіс Габбарти. Гостьові кімнати були тут таки, я потягнула ручку перших дверей.

– Алло, скільки можна спати!? Ааааааа.

– Аааа. Фух, це ти, чого так орати зранку.

 От чорт, я швидко прикрила двері. Це виявилась кімната Карла. І він саме перевдягався. Добре хоч в штанях. Так, ідем далі.

– Так, вставай поки я ще когось не розсекретила.

– Щооо вже сталось.

– Та нічо, мене просто стукатись не вчили.

Бріана перевернулась на інший бік.

– Я кому сказала вставати! Бігом! – Довелося кинути в неї маленьку подушку.

– Та скільки можна, зараз встану.

– Надіюсь, я поки до Роуз загляну.

 В якому ж напрямку рухатись. Чого ніхто ніколи не каже, що робити в таких ситуаціях. Ми тепер вороги в своєму ж місті.

– Добрий ранок.

– І тобі. – Почулась відповідь десь з-під ковдри.

– Як встанеш, можеш іти у ванну кімнату в краю коридору зліва.

– Угум, добре.

– А, і по дорозі захватиш нашу подругу.

 Хоч хтось адекватний. Вмиваючись я думала з якої точки почати пошук розв’язку проблеми. БУДІВЛЯ МІСЦЕВОЇ РАДИ.

 За столом вже сидів вчорашній рятівник.

– Мммм, млинці пахнуть неймовірно. – Залишити непоміченими старання такої господині просто було неможливо.

– Перевіряй скоріше на смак, дорогенька.

– В футболці краще. – Кинула я фразу поки жувала млинчик.

– Емм, дякую.

– Пххх.

 Коли дівчатка спускались, його батьки пішли пити чай у вітальню.

– Слухай, у вас тут десь можна дістати креслення будівлі міської ради. – Я прошепотіла, щоб інші не почули.

– Чисто теоретично так, але це якщо тебе не вб’ють по дорозі.

– Супер, допоможеш.

– О, яка смакота! Сто років не їла домашнє. – Бріана наклала собі їжі та передала ложечку для цукру Роуз.

– Повністю з тобою згодна, так би тут і залишилась.

– Хах, це добре, але ми не можем сидіти на місці. Тож, Ната, ти, як ініціатор маєш щось на думці?

– Я завжди маю щось на думці. – І широка усмішка. – Ми проберемось прямо до влади в руки.

 Всі глянули на мене, наче я божевільна. Примітка: це не так.

– Видихайте, ми просто підслухаєм, що у них там відбувається, бо хто ж ще може знати, як не вони.

– Дуже полегшила, в лапках.

– Ой, все буде добре, бо ми підготуємось.

– ЯК???

– Для початку нам треба дістати планування будівлі. За цим поїдемо ми з Карлом. Без образ, просто немає сенсу всім разом йти.

– Та без проблем.

– Ви дістане найкращу та найлегшу зброю.

– Ножі?

– Ножі завжди при нас, це не питання. Дістаньте ще пістолети, бо в нас тільки один. Мотузку берем обов’язково. І декілька димових шашок на випадок, якщо треба буде усипити охорону.

– Зрозуміли.

– Карле, куди нам їхати?

– Міська бібліотека.

– Логічно.

– Там є підземне приміщення, моя колишня однокласниця працює там, тож домовитись прослизнути вийде.

– Зірки зійшлися в нашу сторону!!!

– А вона не здасть нас охороні?

– Я їй подобаюся так, що ні. – Боже, ця самозадоволена усмішка.

– Ладно, про етичність та чужі почуття потім поговорим, зараз не час.

 Ми схопили з собою дві пляшки води й пішли до машини.

– Ти вмієш водити? – Запитав Карл. – Про всяк випадок.

– Звичайно.

 Дібрались швидко, хвилин двадцять. Будівля була дуууже велика.

– Зроби вигляд, що ти МАКСИМАЛЬНО не зацікавлена в мені.

– Йолопе, я й так в тобі не зацікавлена.

 Ми зайшли на перший поверх, на вахті він попросив покликати Емілію. І майже відразу з’явилась максимально світла, квіткова й елегантна дівчина. Це не те, що моя протилежність, це просто білий до чорного. Ідеально.

– Привіт. – Вона дуже щиро усміхнулась і я побачила ямочку на щоці.

– Вау, ти сьогодні ще чарівніша.

 Ага, давай позаливай тут, Карле, це нам дійсно може допомогти.

– Якась справа чи просто в гості?

– Ну якби в гості, я б сам прийшов.

– Хахаха, а це хто з тобою?

– Це і є справа з якою прийшли.

– Мене звати Ната, треба допомога з деяким документом. – Нарешті втрутилась у розмову.

– Я Емілія, приємно познайомитись.

– Слухай, я її знаю другий день, і це справді розмова не для зайвих вух.

– Ага, тоді пішли до мене в кабінет, вип’ємо кави.

 Супер, поки що все йде, як по маслу. Коротко й по суті, кава була смачна, за документик домовились. І от переді мною були великі двері, в дальньому, старому корпусі. Четвертий стелаж, третя полка, якщо рахувати знизу.

 Ми зайшли. Емілія стояла на сторожі. Я їй була вдячна, незважаючи на тошнотно-солодкий характер. Ось вона необхідна полиця. Чому ж вона тільки не попередила, що вона довжиною в пів кімнати!!!