Глава 1

– Хух. – Я бігла так швидко, що вже було боляче вдихати повітря. Ноги підгинались, а легені боліли.

– Ще трохи, – шепотом додавала собі сил.

 Це місто стало здаватися огидним. Я зрозуміла правду. Одна з тисяч населення відкрила очі і тепер не могла залишатись тут навіть ненадовго.

 Побачила багатоповерхівку, таку ж як інші, але саме тут я жила.

– Нарешті.

 Перестрибнула через декілька сходинок й опинилась на першому поверсі. Постукала. Відчинила одна з подруг.

– О, ми тебе вже зачекались. Все добре? Ти якась налякана.

– Я зрозуміла сутність проблеми. – Видихнула вже зачинив двері.

– Тобто?

– Зараз все поясню, збирай інших у вітальні.

 Раніше все було звичайно. Ми ходили у школу, жили окремо кожна з батьками, єдиним впливом аномалії на нас було те, що не гуляли пізно. Тепер нам по двадцять, ми повинні виживати самостійно і це ні краплі не смішно, зважаючи на нашу ситуацію. Вже близько ста років у нашому місті з’являються тіньові монстри. Зазвичай вони полюють на людей після заходу сонця. З’являються в різних місцях й інколи можуть не забрати тебе, а інколи безжалісно нападають. Тобто ти ніколи не знаєш свою долю. Найдурніші люди навмисно виходили в такий час і намагались вдертись до чужих квартир. Саме через це ми з подругами з’їхались, аби в разі надзвичайної ситуації було легше чинити опір.

– Так, всі тут? Вас двоє плюс ми з Натою.

 Ната це я, якщо що.

– Добре.

– Для початку, хочу попросити не сприймати категорично сказане мною, подумати та надіюсь побачити в цьому гарну перспективу на майбутнє.

– Знаєш, ти цими словами тільки більше напрягаєш. – Софі, як зазвичай, піддала мої слова сумніву. Вона була мені як молодша сестра, ми жили з нею разом ще з п’ятнадцяти років, тож я звикла ставати опорою для неї в складних ситуаціях.

– Будь ласка, не турбуйся. Ти ж знаєш, що якщо я кажу «все буде добре», то все точно так і буде.

– Угу.

– Отже, сьогодні ми маємо шанс покинути це місто. – Всі спантеличено глянули на мене. – Пояснюю, всі ми звикли жити з дивними випадками мородерства, крадіжками й паронормальністю й неодноразово замислювались: «Чому це сталось?». Сьогодні я опинилась не в тому місці й почула дещо цікаве. Як думаєте є інші поселення, окрім нашого міста?

– Повинні бути, та ми не знаєм напевно.

– От, в цьому й сенс. Ми відокремлені від усього світу, посилена охорона, заборона виїзду. Але виявляється, увесь цей жах існує лише в нас.

– Що? Звідки така впевненість?

– Я сиділа на закинутій будівлі, що розташована недалеко позаду місцевої ради. Малювала красивий пейзаж, думала де знайти нову роботу, та раптом бачу звідти вийшли двоє чоловіків. Стоять, курять і раптом один каже: «Як будемо ситуацію виправляти?» А інших йому відповідає: «Не знаю, все абсолютно незвідане, в інших містах такого не було.»

– Ти хочеш сказати вони підтримують зв’язок з іншою частиною світу?

– Так!

– Чим це допомагає?

– Ми можемо вирватись звідси. Спочатку спробуємо попитати тих людей, знайдемо нашу відмінність від них і тим самим знайдемо причину аномалії. – Я хотіла змін, бо більше терпіти це було неможливо.

– А якщо не вийде?

– Просто залишимось там, влаштуємо собі спокійне, адекватне життя.

 Дівчата мовчали, хоча й не відмовлялись.

–Я вважаю треба спробувати. – Підтримала мене Бріана.

– Спробувати ризикнути життям? – Софі ніколи не була сильно хороброю, зате вміла бути гарною подругою.

– Так, бо в іншому разі ти залишишся тут тухнути, або станеш жертвою свавілля.

– Хахаха, зрозуміла.

– Що ж, ви за, Роуз я розумію також?

– Хм, звичайно, в мені можеш не сумніватися.

– Пів години на збори! Я готую вихід, ви двоє збираєте необхідні речі, а ти мінімальний запас їжі й води.

 Кожна почала стримано та швидко шукати все необхідне.

– Спакуйте все в одну сумку! Ми не на курорт їдемо!

 Я взяла контроль над ситуацією, огорожі навколо міста не було, та існував ледь помітний магічний бар’єр. Його реально було перетнути лише з пропуском. Такий я змогла дістати непомітно з кишені одного урядовця.

 Перший поверх явно грав нам на руку, адже тікали ми через балкон, так непомітніше і ближче до виїзної дороги.

 Метушня. Я дістала драбину.

– Ви готові?

– Останнє кладу.

– Підходьте, будемо по одному спускатись.

 Я відчинила вікно, спустила драбину й впевнилась чи стоїть вона твердо. Спустилась першою. Потім скинули сумку, дівчата теж вибрались.

 Роуз дуже добре вміла оцінити ситуацію, мала сталевий характер й гарну витримку, якби вона поставила під сумнів мій план, це означало б, що він точно провальний. Саме ця згода багато важила.

– Причини вікно, аби здавалось ніби замкнуто. – Сказала я Бріані, адже вона була останньою.

– Добре.

 Драбину сховали в чагарниках, почали вибиратись. Поки зустрічались люди ми робили вигляд, що гуляємо. Потім побігли. Ось вже майже головна дорога. Залишалось рухатись збоку від неї, так більше шансів сховатись в разі небезпеки.

– А де Софі?

– Була ж тільки що з нами.

– Здається вона зачепилась, коли пролазили крізь дерева, недалеко.

– Всі залишаються тут, я перевірю. – Хах, як так можна, ну нічого страшного, головне аби тільки недалеко була.

 Дійсно лиш тільки я відійшла на декілька метрів, побачила як вона сидить й потирає свою гомілку.

– Розтяжіння? Ти не сильно поранилась? Опирайся на мене, допоможу піти далі.

 Як раптом спрацював звук сирени, місцева охорона дізналась про нас. Страх заповнив все всередині.

– Ну, швидше, чого ти тягнеш? Хапай руку.

 Та на її обличчі з’явилась широка посмішка. Вперше бачила самовпевненість в її очах.

– Чому ти так дивно поводишся?

– А ти як гадаєш?

 Я відсахнулась від неї, мов від вогню. Здогад був один: вона почула охорону раніше за нас й злякалась тікати. Я швидко розвернулась і побігла в напрямку інших. Гукала їм, щоб зривались з місця. Знову серце гупає так, наче зараз проламає грудну клітину. Наздогнала дівчат, вже біжимо разом. Сигнали охорони все ближче. Перетнути лінію раніше за них додало б нам трохи часу для сховку, але ставало все менш можливим. Наші сили вичерпувались, фари вже світили нам у спини. І тут звук різкого гальмування. Я глянула в сторону, там стояла чорна автівка. Двері пасажирського відчинились й водій гукнув: