Частина 19.......Неочікувані гості

Вітька Гоцул сидів на ґанку свого дому, мружачи очі на яскраве зимове сонце.

Він ліниво махав палицею, крутячи її в руках, коли раптом з дороги почувся стукіт валізи і знайомий голос його старшої сестри Оксани:

— Вітько! Ну що ти там сидиш, ходи сюди, допоможи!

Він підскочив і побіг до неї назустріч. Оксана тримала за руку маленьку дівчинку — це була Мирослава, його п’ятирічна племінниця, яку він бачив лише калька разів, коли вона була зовсім малям. Тепер вона виглядала інакше, з кривими косичками, конопатим носом і відсутнім переднім зубом, це виглядало смішно.

Вітька кинув погляд на валізу, яку сестра тягнула за собою.

— Оксана, ти б хоч попередила! —сказав він, підхоплюючи валізу. — Що це ти нам тут привезла?

— Та трохи гостинців для вас. І Мирославу, — відповіла Оксана, усміхнувшись, хоча в її очах небуло радості. Мирослава тим часом сором’язливо ховалася за мамині ноги, намагаючись сховатися від незнайомого дядька.

Вітько погладив її по голові, намагаючись заспокоїти. Він бачив, як вона сторожко озиралася на всі боки.

— Ну що, Мірко, як тобі— бути в селі? — запитав він весело, нахиляючись ближче.

Мирослава глянула на нього своїми великими, здивованими очима і тихо відповіла:

— А тут корови є?

— Та є, і корови, і вівці, і коні, і навіть старий козел, якого дід навпроти тримає — Вітька підморгнув і засміявся.

Того вечора у хаті бабці Наді зібралося родинне коло. Невелике застілля, з пирогами і чаєм. Мирослава сиділа на високому дерев’яному стільці, підібравши під себе ноги, а Вітька пильнував, весело розповідаючи якісь свої історії, аби вона не сумувала.

Однак весь час погляд маленької дівчинки сповнювався сумом, коли вона озиралася на матір. Оксана ж, сидячи за столом, важко зітхнула. Її рука мимоволі опускалася до голови доньки, гладячи її по волоссю. Вона кілька разів намагалася щось сказати, але слова наче застрягали в горлі. Мама Мирослави, збиралася їхати на заробітки до Італії. Оксана знала, що цей прощальний вечір буде важким, але не думала, що настільки.

— Мам, бабусю... — сказала вона після чергового ковтка терпкого чорного чаю. — Я мушу вже йти. Автобус ось-ось.

Баба Надька стомлено поглянула на онучку, кивнувши головою. — Йди, доню, йди. З Богом.

Мирослава, почувши ці слова, миттю підскочила на ноги, хапаючи маму за руку:

— Мамо, не йди! Візьми мене з собою! — її голос звучав розпачливо, майже плачучи.

Оксана піднялася з-за столу, на обличчі не було сліз — лише рішучість. Вона знала, що цей крок потрібний для кращого майбутнього дитини.

—Доню, я тебе дуже люблю. Я скоро приїду. Мушу поїхати, щоб заробити грошей. Не плач, ти тут залишаєшся аж з двома бабцями та дядьком. Вітька догляне за тобою. Він же диви який дорослий, - намагалася вона заспокоїти дочку, але голос її тремтів.

Та Мирослава не хотіла нічого чути. Вона почала бігти за Оксаною, плачучи все сильніше, намагаючись вхопитися за її руку.

—Мамо, не покидай мене!—кричала дівчинка, заливаючись сльозами.

Оксана не оглядалася. Вона не могла. Серце стискалося від болю, але вона знала, що якщо оглянеться, то розіб’ється на тисячі частин, як скло, як дзеркало. Вітька, не витримавши сліз племінниці, швидко підбіг до неї, обійняв її міцними руками і підняв на руки. Маленька дівчинка рвалася з усіх сил, намагаючись втекти до матері, але Вітька її тримав, мов бар’єр між нею і світом.

— Тихо, тихо, Мирославко. Все буде добре,— пошепки говорив він.

Поступово дівчинка почала заспокоюватися в його обіймах, хоча ще зрідка з її очей спадали поодинокі сльозинки. Вітька відчув, як його серце переповнюється ніжністю і дивним почуттям відповідальності. Він посадив Мирославу на ліжко, поправив ковдру, і почав тихо розповідати історію.

— Ось слухай, Мірко, в нашого сусіда, діда, є козел. Старий, великий та бородатий, як святий Миколай. Він думає, що він господар тутешніх полів і садів, задирається своїми рогами до всіх, хоча не дає ні молока, і толку з нього ніякого.

—Але знаєш, що найцікавіше? Дід щовечора з ним розмовляє, як з людиною…

Мирослава, затихла на його руках, зацікавлено слухала цю історію, час від часу щербато усміхаючись. Вітька смішив її якими тільки міг способами. Він переконливо вдавав діда і козла, намагався показати їхню мову, навіть робив смішні голоси. І Мирослава нарешті зітхнула, посміхнулася і поступово заснула. Вітька, дивлячись на неї, відчув відповідальність — велику, важку і дивну. Він дивився на цю маленьку дівчинку і розумів, що тепер вона його підопічна. Він же її дядько. А ще він думав, що її обов’язково потрібно познайомити з селом!