Частина 13.......Вітька Гоцул

Літній день розкинувся над селом.

Вітька цього літа був ще вищим, широкоплечим, і гордим.

Якось так вийшло, що за час після козацького табору, і пригоди з підземним виром, він ніби виріс не лише зовні, а й у душі. Друзям, які раніше дражнили його, тепер було якось незручно перед ним. Вітька не хвалився, не розповідав про те, що сталося тоді в плавнях, але його мовчання лише підігрівало цікавість, і він став для односельців, особливо для молодших… такою собі фігурою таємничою і водночас героїчною.

 Цього дня бабця Надя, вирішила, що пора вже везти вишні на ринок до міста. Бабуся мала цілий садок вишневих дерев, що росли якраз на околиці їхнього двору.

Цьогорічний урожай вишень був таким рясним, що гілки не витримували ваги ягід, і треба було щось з цим робити.

— Вітько, — звернулася баба до нього, коли він рубав дрова біля комори, — ну що, хлопче, поїдеш зі мною до міста? Вишень треба продати, а ти у мене вже такий дорослий, що без тебе не обійдусь.

Вітька витер піт з лоба і кивнув.

— Звісно, ба, поїду. Ще й допоможу все продати, — з гордістю додав він.

Вітька вже не був тим малим хлопцем, якого можна було легко налякати чи змусити червоніти через будь-яку дрібницю. Він тепер був серйозний і впевнений у собі, чи принаймні так думав.

Наступного дня, нарвавши на самому світанку стиглих, соковитих вишень, Вітька з бабцею зібралися вирушати на ринок. Ледь встигнувши на ранковий рейс, відра з вишнями завантажили в старенький автобус, що щодня курсував із села до міста.

Водій, дядько Василь, був знайомий з усіма і завжди знав останні новини про кожного. Коли він побачив, як Вітька заносить в автобус важкі відра, то підморгнув йому:

— Ого, Вітька! Що ти так виріс? Та ти вже ледь в двері влізеш! Всі в автобусі засміялися, і Вітька відчув, як у нього на обличчі заграла усмішка.

Йому подобалося, коли його хвалили за силу та статуру. Та все ж він сором’язливо опустив очі, поки допомагав бабі Наді зайняти місця біля вікна.

Автобус, який всі ніжно називали Пазік, був майже повним —вихідний, тому на ринку день обіцяв бути гарячим, тож усі поспішали зайняти найкращі місця, щоб з комфортом доїхати і не попсувати свої товари.

Вітька і баба сіли на свої місця, втиснувши відра між собою, коли на зупинці в сусудньому селі до автобуса зайшла незвична жінка. Вона мала великі сережки, схожі на кільця, яскраву хустку на голові, та довгу строкату спідницю, яка тільки-но волочилася по підлозі. Погляд жінки одразу впав на Вітьку. Він сидів біля вікна, гордо розправивши плечі.

 -Ох, який гарний циган, — сказала жінка, оглядаючи Вітьку. Її хриплий голос залунав голосно на весь автобус, і декілька пасажирів почали з цікавістю оглядатися в його бік.

Вітька відчув, як щось стислося у грудях. Його серце почало битися швидше, і в голові раптово закипів гнів. Все життя його дражнили циганом через його темне волосся, великі карі очі і засмаглу шкіру. Раніше він не надто зважав на ці слова, а іноді навіть жартував у відповідь, але цього разу щось у ньому зірвалося.

Він випростав груди, розправив плечі і, стискаючи кулаки, гордо відповів:

—Я не циган, я — Гоцул! — сказав, як відрізав Вітька, нахмуривши брові, і піджавши сердито губи. Автобус на мить замовк.

Пасажири переглянулися, а потім вибухнули сміхом. Вітька не зрозумів, чому його слова викликали таку реакцію, але за мить і він сам зрозумів свою помилку.

"Гоцул" замість "Гуцул" — ото насмішив!

Інцидент в автобусі пізніше став темою для обговорень не тільки серед пасажирів, а й у всьому селі. Вже через пару днів кожен у селі знав новину:

Вітька тепер не просто Вітька, а "Вітька Гоцул". І хоча спочатку він намагався заперечувати й відкидати нове прізвисько, та й сам не помітив, як воно пристало до нього, немов кліщ.

Діти, зустрічаючи його на вулиці,дзвінко вигукували:

- Гоцул.

Вітька спочатку сердився, потім намагався ігнорувати, але прізвисько почало жити своїм життям. Незабаром не тільки в рідному селі, а й у сусідніх його почали називати "Вітька Гоцул".

-Що ж, нехай буде так, — зітхнув він одного вечора, повертаючись додому після посиденьок з друзями на селі.

Тепер йому лишалося тільки прийняти свою нову "славу" і не надто зважати на все це.

Хоча десь у глибині душі він навіть трохи пишався тим, що тепер його знають навіть у сусідніх селах.