Частина 11.......Десь в плавнях

Жовтень.

Плавні за селом, що влітку були зеленим океаном, тепер тихо колихалися під поривами осіннього вітру. Очерет став сірим і хрустким, та все ще залишався придатним для ремесла.

Вітька, якому щойно виповнилося, не міг сидіти вдома. Він повернувся з козацького табору ще більш захоплений ідеєю про славетних запорожців, про їхню незламну волю і бойову відвагу.

А ще з мрією про власну козацьку січ — місце, де б він з друзями міг творити свої героїчні пригоди.

— Хлопці, — сказав він одного дня, зібравши навколо себе Тараса, Дімку та інших друзів,— давайте побудуємо власну січ у плавнях! Там нам ніхто не заважатиме, і з очерету можна зробити справжні козацькі укріплення.

Хлопці надиво, відразу захопилися цією ідеєю.

Невдовзі вони вже нишпорили в плавнях, зрізуючи товсті стебла очерету і лози.

Вітька з ентузіазмом командував, показуючи, як правильно укладати очерет для стін, і як закріплювати лози для міцності. Будівництво тривало кілька днів. Хлопці працювали старанно. Їхня січ набирала форми: невелика фортеця з огорожею, вхідними воротами та "куренем", що більше скидалася на хижу, покриту очеретом.

Усе це виглядало трохи криво-косо і дуже по дитячому, але вони були задоволені своїм витвором.

— Це ж справжня січ! — сказав Тарас, оглядаючи зроблену роботу.

 —Тепер ми можемо охороняти село,як справжні козаки! - гордо заявив Вітька. -А тепер треба придумати назву для нашої Січі. У кого які ідеї?

Настала тиша, хлопці переглядались. І тут Мішка, трохи соромлячись, тихо сказав:

—Може, Січові Вовки?

Запанувала на мить тиша. Кожен уявив щось своє, поки раптом усі не вибухнули гучним сміхом.

Назва одразу ж пробудила далекий спогад з їхніми минулими пригодами, коли вони пробували перевтілитися у вовків.

—А що, непогано!—врешті сказав Вітька—Хай буде, Січові Вовки!

Та раптом щось пішло не так.

Вітька оступився на слизькому березі, спробував втримати рівновагу, але ноги підкосилися, і він звалився в холодну осінню воду.

— Вітька! — закричав Дімка, кинувшись йому на допомогу, але було вже пізно.

Вода поглинула Вітьку, і він зник під поверхнею. Занурившись у холодну воду, Вітька відчув, як річка закручує і тягне його все глибше. Він намагався боротися з течією, але вона була надто сильною. Кожен рух здавався марним, наче вода сама знала, куди його веде. Це була не просто стихія — це була сила, ніби жива істота, яка затягувала його у свою пастку. У якусь мить він відчув дивну вібрацію навколо себе, ніби під водою було ще щось.

Потім з'явилося дивне слабке світло, яке пробивалося крізь темряву. Його походження було незрозумілим, Вітька не мав часу розбиратися — він боровся із стихією і пробував вибратися з води. Відчуваючи, як його тіло, щосили закручує у вирі, а в легенях все горить від нестачі повітря. Світло ставало все яскравішим, і раптом він відчув, як його різко потягнуло вгору, викидаючи на поверхню. Коли він виринув, світ виглядав зовсім іншим.

Озеро, на яке він вибрався, було оточене густим лісом, але воно мало щось дивне і незвичне. Вода в ньому не була прозорою, а насичено чорною, наче чорнило. А поверхня озера мала легкий блиск, ніби вона приховувала під собою щось таємниче. Довкола панувала тиша, яка лякала своєю не природністю. Лише вітер іноді шелестів у кронах дерев, і здавалось, що цей звук лине з даля. На другому березі озера щось рухалося, але Вітька не міг розібрати, що це. Можливо, то були тіні дерев, а можливо, це йому чудилося від втоми. Озирнувшись, він побачив поляну схожу на урочище, і старий дерев'яний ідол, який стояв на узвишші біля озера. Він здавався дуже старим, вкритим мохом, і видавався не на своєму місці. Вітька не пам'ятав, щоб коли -не будь бачив його тут, але зараз цей Ідол виглядав так, наче спостерігав за всім навколо. Вітька обережно піднявся з води і зробив кілька кроків уперед. Він відчував, як щось невидиме слідкує за ним, наче саме урочище не хотіло його відпускати. На мить йому здалося, що вода тихо гудить, наче намагається щось прошепотіти. Але слова були нерозбірливими, ніби голоси з іншого світу.

— Що це за місце? — прошепотів Вітька сам до себе.

-Чур мене, Чур мене!

Йому стало страшно. Урочище, ідол, ще це озеро, яке більше не виглядало як звичайна водойма — це було чимось більшим, стародавнім і незрозумілим. Він не міг зрозуміти, чи був це просто збіг обставин, що він потрапив сюди, чи це місце дійсно мало власну силу. Можливо, підземна річка привела його сюди не випадково. Можливо, це була частина якогось старого, забутого ритуалу, пов'язаного з цією землею і її таємницями.

Вітька стояв на березі, і йому здавалося, що сама земля під його ногами пульсує, ніби намагається йому передати свої таємниці. Повільно піднявшись на ноги, Вітька почав рухатися в напрямку, де, як йому здавалося, знаходилося село. Він був весь мокрий, в багнюці, а ще наляканий, але крокував далі, незважаючи на втому.

 Нарешті, коли він вийшов з лісу, перед ним з'явилися знайомі контури хат. Він побачив, що знаходиться на іншому кінці села, далеко від того місця, де вони будували січ. Важко зітхнувши, Вітька покрокував в напрямку дому. Коли хлопець увійшов у двір, його зустріла баба Надя. Вона стояла на ґанку, і як тільки побачила його грязного і мокрого, руки в неї опустилися, а потім піднялися до неба:

— Господи, що це з тобою сталося, Вітько? — баба схопила його за руки і притягнула до себе. — Ти ж як утопленик виглядаєш!

— Та я... впав у воду, — пробурмотів Вітька, не знаючи, як пояснити всі ті дивні події, що сталися з ним. Баба не могла стримати сліз і почала молитися, водночас обсипаючи Вітьку словами:

— Я ж казала тобі, не лізь до води! Ти ж не малий Вітька, ти ж уже дорослий, пора за розум братися!

—Та добре, бабо, добре, — зітхнув Вітька, витираючи мокре чоло. Він відчув, як страх і напруга починають відступати, залишаючи тільки втому і бажання зігрітися.