Частина 9......Літній табір

Три роки минуло відтоді, як Вітька вперше побачив тренування бойового гопака в шкільному спортзалі. За цей час багато чого змінилося. Друзі, з якими він починав, поступово втратили інтерес до тренувань, а деякі навіть посміювалися з Вітька, що він ще "грається у козаків". Але Вітька залишився вірним своїй мрії. Щоразу, коли він одягав свої шаровари і брав у руки дерев'яний спис, він відчував, що йде шляхом,який вибрав сам, і це робило його сильнішим.

Одного дня, після чергового тренування, тренер підійшов до Вітька і мовчки вручив йому конверт. Вітька здивовано відкрив його і побачив маленький папірець, на якому було написано:

"Путівка в дитячий літній козацький табір «Соколина Січ». Дата заїзду з 1 липня по 14 липня 1998 року. Ласкаво просимо!"

Вітька не міг повірити своїм очам.

— Це для мене? — запитав він у тренера.

Тренер усміхнувся, але серйозно кивнув.

— Ти заслужив це, хлопче.

 -Ми поміркували і вирішили зробити такий подарунок до твого дня народження, звісно що скористатися цим подарунком вийде тільки літом. Але ти продовжуй тренуватися, щоб показати в таборі, чого ти досяг на наших тренуваннях.

І ось, настав той день, коли Вітька вирушив у дорогу.

Він їхав на старому автобусі, що віз його подалі від доми. Дорога була довгою і звивистою, але кожен поворот наближав його до місця, в яке він мріяв попасти ще з осені. Автобус зупинився на лісовій дорозі, перед очима Вітька постала величезна арка з написом «Козацький табір Соколина Січ». За аркою відкривалася широка стежка, що вела до табору, захованого серед високих дерев. Вітька взяв речі й попрямував туди.

Табір був саме таким, як він собі уявляв: будиночки, намети, козацькі прапори, місце для вогоню посеред галявини, навіть коні були. Діти його віку та трохи старші хлопці тренувалися на майданчику, хтось вправлявся у гопаку, хтось їздив верхи, а хтось просто прогулювався. До нього підійшов старший хлопець в шароварах і з шаблею за поясом, і дивній чорній футболці з надписом NIRVANA.

— Ти Вітька? — запитав він, не чекаючи відповіді.

—Я Остап, твій інструктор. Давай, я проведу тебе.

Остап швидко провів його через табір, показуючи, де що знаходиться. Врешті-решт вони підійшли до довгого дерев'яного будинку, де хлопці готувалися до вечері.

—Це твоя група. Завтра почнемо тренування, а поки розташовуйся і відпочивай. І привикай, тут усе як у справжньому козацькому загоні,— сказав Остап, йдучи геть.

Вітька був трохи розгублений, але відчував, що тут він опиниться серед таких самих, як він, тих,хто поділяє пристрасть до бойового гопака і козацького духу.

Наступного ранку тренування почалися на світанку. Вітька з іншими хлопцями зібрався на майданчику біля озера. Їх навчали не лише бойовому мистецтву, але й козачому стилю верхової їзди. В таборі для цього були коні, щоб не тільки навчати їзді верхи, але й догляді за ними, і для Вітька це був виклик, адже до цього він ніколи не їздив верхи. Спочатку він ледь тримався у сідлі, але з кожним днем в нього виходило все краще. Табір був не просто місцем для тренувань. Тут панував дух братерства, кожен учасник почувався частиною козацької родини. Вітька швидко здружився з іншими хлопцями, які, як і він, прагнули стати справжніми козаками. Вони разом варили свій перший куліш, співали козацькі пісні біля вогнища і тренувалися з шаблями. Кожен день був насичений подіями, і Вітька відчував, як його тіло та дух зміцнюються.

Одного вечора, після особливо важкого дня, коли Вітька втомлено сидів біля вогню, до нього підійшов Остап.

—Завтра буде особливий день,—сказав він. — Ми йдемо до старого урочища в лісі, де на вас чекає справжнє випробування. Будь готовим!

Вітька кивнув, хоч і не знав, що саме його чекає.

Наступного дня ранок був особливо прохолодним. Туман знову опустився на табір, і сонце ледь проглядалося крізь щільні гілки дерев. Вітька вже звик прокидатися рано і швидко збирався, сьогодні він відчував легкий неспокій. Остап загадково посміхався, коли натякав на випробування, і тепер Вітька не знав, чого чекати. Хлопці шепотілися між собою, намагаючись передбачити, що за таємниче урочище чекає їх у лісі.

-Ну що, козаки, готові до пригод? — гукнув Остап, зібравши всіх біля вогнища. Всі як один кивнули, хоча дехто, включно з Вітьком, виглядав трохи напруженим. Вітька намагався сховати своє хвилювання за рішучим виразом обличчя, але відчував, як руки все ж ледь тремтять.

 Остап роздав кожному дерев'яний меч чи спис, і такіж деревяні щити, а потім повів їх стежкою вглиб лісу. Вони йшли досить довго, аж поки не досягли глибокої лісової галявини, де знаходилося старе урочище — занедбане, покрите мохом і густою рослинністю місце.

—Ось тут і починається справжнє випробування,—урочисто проголосив Остап, зупинившись посеред галявини.

—Сьогодні вам доведеться показати не лише силу, але й хитрість, витримку і... швидкість.

—Швидкість?—перепитав один з хлопців, нервово оглядаючись навколо.

—Саме так, —загадково усміхнувся Остап. — Бо ви не лише маєте боротися, а й втікати.

—Втікати? Від кого?— запитав Вітька, стискаючи свій дерев'яний меч.

—Від цих! — вигукнув Остап, і з кущів раптом вискочила група козаків, замаскованих під вовків.

Вони вирвалися на галявину, вищачи і кидаючись у всі боки, наче справжні хижаки. З накинутими хутряними накидками, іклами, зробленими з дерева, що виглядали страхітливо, а ще кожен з них був озброєний списом.

—Та це ж жарт якийсь! — викрикнув Назар, але відразу ж побіг, коли один з "вовків" кинувся в його сторону. Вітька спочатку заціпенів, але зрозумів, що треба діяти. Хлопці розсипалися по галявині, намагаючись ухилитися від нападників.

Ті "вовки" були не дуже швидкими, але тримати хлопців у напрузі, підстрибуючи й вигукуючи бойові вигуки. Комедія почалася саме тоді, коли один з "вовків" спіткнувся об корінь і впав прямо у багнюку, чим викликав справжній вибух сміху серед хлопців.