Частина 8.......Вовчі ягоди

Пройшла зима і весна, літо було в самому розпалі.

Вітька вже відчував себе справжнім козаком. Йому подобалися легенди про козаків, про Богдана Хмельницького, який по місцевим переказам зупинявся в їх селі, і саме завдяки йому зʼявилася назва села, про характерників, про Івана Сірка, який за легендою, вмів перевтілюватися у вовка.

Вітька був певен, що сам дух гетьмана його благословив на козацьке діло. І теж хотів стати таким же видатним козаком, а ще краще характерником.

Якось він почув від старших чоловіків, що якщо наїстися вовчих ягід можна отримати силу перевтілення.

 І ось одного разу, під вечір, коли в небі з'явився місяць, а сонце тільки збиралося сідати за обрій, Вітька зібрав вдома друзів і почав ділитися своїм планом.

Його друзі, звісно, спочатку засумнівалися, але потім, за звичкою, пішли на його авантюру.

-Ви тільки уявіть, якби ми перекинулися у вовків, ми б могли бігати цілу ніч по лісах, лякати зайців і не спати до самого ранку! - сказав Вітька.

– А якщо не станемо вовками? – запитав Сашка, налаштований трохи скептичний до всього.

– Станемо! Я точно знаю! – Вітька запевняв усіх, хоча й сам трохи, не був впевнений у своїй ідеї. Хлопці згадали, де росте та «вовча ягода» – на краю села, під знаком із назвою їхнього рідного села. То був старий кущ чорної бузини, якого всі уникали, хтось казав, що він магічний.

Вітька був певен: це саме те, що потрібно. Ось вона - Вовча ягода!

***

Літо вже добігало до середини, сонце пекло на городи та поля, і десь далеко над полями висіла легка серпанкова мряка. На порозі стояла баба Надька, Вітькова бабця, яка завжди дивилася на свої городи, слідкуючи чи немає там десь зайців, що занадилися красти моркву і капусту. Її рука тримала зелену хустину, якою вона раз у раз витирала піт з чола, а очі дивилися вдаль, куди зникли хлопці — які приходили до Вітьки і про щось довго шушукалися.

Знову вони щось задумали

. —Ну і де ж це вони поперли, ці бісові діти?— тихо запитала вона в себе, поправляючи хустину на голові.

***

А хлопці тим часом бігли селом до старого знака при дорозі, де і ріс той кущ бузини. Недавно саме  дід Петро розказував історію про те, як козаки в давнину знали таємниці природи і використовували рослини, щоб перетворюватися на вовків. От тоді Вітька, почувши це, лише про одне й думав: як стати справжнім козаком-характерником, подібним до самого Сірка.

 — Тарас, а ну біжи скоріше! — гиркав Вітька, перестрибуючи через лопухи на узбіччі.

—Ми маємо наїстися цих ягід, як повний місяць підніметься! Тоді точно перекинемося у вовків.

— Та я біжу, біжу,—відгукувався Тарас, трохи відстаючи від Вітьки. Він трохи боявся того всього, але не хотів показувати це перед другом.

— Дімка, дивись! — вказав Вітька на кущ бузини, на якому вже висіли маленькі чорні ягоди. Їх було дуже багато, вистачить для всіх.

— А ти впевнений, що це вони? — запитав Дімка, витріщивши очі на кущ.

— Ну хто ж ще! — упевнено відповів Вітька. — Це точно ті самі ягоди! Перекинемось у вовків і будемо характерниками,як козаки, захищатимемо всіх!

Дімка ще раз поглянув на ягоди й знизав плечима. Він вже хотів відмовитися, але Вітька не давав йому такого шансу — він швидко зірвав кілька ягід і кинув до рота.

-Ну, за мною! — закликав він друзів.

– Більше їжте, більше! – підганяв Вітька. – Щоб точно перевтілитися!

Сашка, бачивши рішучість Вітьки, скривився, але все ж таки зірвав кілька ягід і не замислюючись, кинув у рот.

Вони відразу відчули дивний смак — він був гірким і трохи неприємним, але надія на те, що вони скоро стануть вовками, пересилила всі неприємні відчуття.

— Щось воно не таке вже й смачне, як я думав, — пробурмотів Мішка, витираючи рот рукавом сорочки. -Головне — не смак, а результат! — авторитетно мовив Вітька.

Коли кожен наївся більше, ніж здавалося треба, вони з почуттям виконаного обов’язку рушили назад до села. Небо потроху забарвлювалося в рожеві й помаранчеві відтінки, а хлопці з кожною хвилиною відчували себе все більше й більше загадково.

Вітька, напівсерйозно, почав дивитися на місяць, очікуючи, що його тіло почне мінятися.  Але нічого такого не траплялося, а навпаки – їх почали переслідувати зовсім інші проблеми. Спочатку трохи закрутило животи, але хлопці не зважали – вони йшли далі.

— Ти відчуваєш щось? — запитав Дімка, коли перші зорі засяяли на небі.

— Ну, поки ні, але треба більше часу! Може, до ранку… — почав говорити Вітька, але тут раптом у нього в животі щось загуділо.

— Ой, — сказав він, притримуючи живіт. — Щось не так…

— І в мене… — Мішка теж схопився за живіт і скривився від болю.

Хлопці злякалися. Вітька ще мріяв про вовче перетворення, але тепер його думки зосередилися на тому, як би не втратити контроль над своїм тілом.

— Та це, мабуть, процес починається! — сказав Вітька, хоча вже не був таким певним.

— Перекидуємося!

Але замість вовчих лап і гострих зубів, хлопці отримали іншу «силу» — їх животи почали боліти дедалі більше, і не лишалося іншого виходу, як бігти до села. Мішка зупинився, притискаючи живіт руками:

– Ой, мені щось вже геть не добре… – простогнав він. І це стало сигналом для всіх. Животи почали скручувати так сильно, що кожен із хлопців кинувся в різні боки, шукаючи укриття.

Вітька, все ще намагаючись триматися гідно, побіг в бік свого городу, де були зарості лопухів.

– Сюди! Сюди! – кричав він. – Заховаємося в лопухах!

Всі гуртом сіли між лопухами, і почалося справжнє випробування. Вітька стогнав, хлопці пукали, а в очах у кожного читалася непевність і розпач.

Вони голосно проклинали Вітьку, і його ідеї.

-Ой-йой-йой! — стогнав Тарас, притискаючи живіт і оглядаючись на всі боки, мов боявся, що хтось побачить їх у такому стані.

 — Та це ж не вовчі лапи, а вовчі болячки, — пробурмотів Вітька, не в силах говорити голосніше, бо біль у животі ставав нестерпним.