Частина 6....Як хлопці вперше цигарку пробували

—Чуєш, Вітька,—підморгнув йому Дімка, нахилившись ближче.—Мій брат з армії вернувся, а він тепер, як справжній чоловік, курить. Думаю, теж попробувати. А ти як?

Вітька почухав потилицю, вагаючись.

— Та ну… Не знаю. А як нас зловлять?

— Ха! Та хто нас там знайде за фермою? Там такі зарослі з борщовика, що й сам дідько нас не знайде! — додав Сашка, другий учасник їхніх постійних витівок.

— Ну, добре, — нарешті здався Вітька, сам не зовсім впевнений у тому, що вони збиралися зробити.

— Але ж як будемо курити? Я ж навіть не знаю, як правильно.

— Та нічого складного! Бачив, як дорослі курять? Так само й ти зможеш, — заспокоїв його Дімка, уже дістаючи з кишені поцуплену у брата упаковку сигарет.

Наблизившись до старої ферми, хлопці сховалися в густих заростях посохлого борщовика, що тирчав до неба дивакуватими зонтиками. Високі стебла і великі зарослі були їх таємним місцем.

— Ну що, готові? — спитав Дімка, тримаючи в руках коробку сірників і одну цигарку між пальцями. Вітька, дивлячись на нього, трохи занервував, але страх програв перед цікавістю.

— Давай! — сказав він і вирішив бути першим. — Я ж справжній козак, чого боятися?

Дімка запалив сірника, нахилився до цигарки, але замість того, щоб швидко її підпалити, підніс сірник занадто близько до обличчя. Полум’я блиснуло яскраво, і в ту ж мить його брови миттєво почорніли й злегка пригоріли.

-Ой-йой!-заволав Дімка, відскочивши назад і викинувши сірник.

Хлопці розсміялися.

-Та ти дивися, ще й брови спалиш!-зареготав Вітька, тримаючись за живіт.

- Ото сміху буде, коли тебе вдома побачать без брів.

-Та тихо ви! —сердито сказав Дімка, розтираючи почорнілі місця. — Хай хто ще посміється, папіроску недам!

Наступна спроба вже пройшла успішніше. Цигарка нарешті запалала, і Вітька обережно взяв її до рота. Він вдихнув, і в ту ж мить його обличчя скривилося від незвичного гострого смаку диму.

— Кхе! Кхе! — задихнувся він, майже втративши рівновагу.

Хлопці розсміялися ще більше.

 — Та ти ж дихати не вмієш, Вітька! — підколов його Тарас, але сам ледь не впав від кашлю, коли також вдихнув дим.

— Треба легше, по чуть-чуть! Не одразу все в легені пхати.

Хлопці продовжували свої спроби, поки нарешті не вдалося знайти ритм. Цигарки диміли, а вони відчували себе справжніми дорослими чоловіками. Їхні обличчя стали серйозними, і вони ніби відчули, як зростає їхня повага один до одного.

— Ось так! — гордо сказав Вітька, вже не кашляючи. — Ну що, Дімка, як тобі? Чи й далі будемо спалювати брови?

— Ха! Ще побачимо, хто тепер справжній чоловік! — відповів Дімка, вже на повну затягуючись цигаркою. Після третьої сигарети хлопці вирішили, що вже досить на сьогодні. І почали обговорювати, як тепер будуть ходити по селу як дорослі, не боячись нікого, та ще й, можливо, колись куплять сигарети самі в магазині.

—От і побачимо, як ті дорослі на нас дивитимуться!-вигукнув Мішка, вимахуючи рукою, ніби вже уявляв себе важливим господарем села.

Коли Вітька повернувся додому, його мама саме прала білизну у дворі, а бабця збирала горіхи неподалік. Він пройшов через подвір’я, намагаючись не показувати, що щось не так. Але не встиг він зайти до хати, як бабуся Надя раптом скривила обличчя і нахмурилася.

—Щось ти, Вітьку, пахнеш не тим, чим треба, - сказала вона підходячи ближче і принюхуючись. Матір теж почула це, і, кинувши мокрі штани на дріт, підбігла до сина.

- Стій! —крикнула вона, вхопивши його за плече. —Що це від тебе так тхне? Невже ти, Вітько, курив?! -Н-н-ні, —зам’явся він, уже розуміючи, що відмовлятися марно. Але було пізно. Бабця схопила віника і почала ганяти його по подвір’ю:

— Ах ти ж! Думаєш, що вже дорослий? Курити надумав? Ану, йди сюди, я тобі покажу дорослого!—вона махала віником, а Вітька, як справжній спринтер, метався по двору, і намагаючись ухилитися від ударів.

 Мама тим часом підняла мокрі штани і теж почала бігати з ними за Вітьком:

-Ось тобі за те, що куриш! Ось тобі за те, що від мене приховував!

-Ой, мамо, та перестаньте! — кричав Вітька, намагаючись врятувати свою спину від мокрих ударів. Але з кожним новим замахом по спині, йому ставало тільки обідніше.

Врешті-решт, коли віник в руках бабці нарешті розсипався, вона зупинилася. — Ну, все, — задихаючись, сказала вона.

— Більше не куриш, га? Чи ще треба показати тобі "чоловіче життя"?

- Не буду, не буду, — пообіцяв Вітька, потираючи свою спину і все ще відчуваючи, як вона свербить від ударів.

Після тієї пригоди Вітька, лежачи на лавці під хатою, довго крутився, намагаючись знайти положення, в якому не боліла б його спина від маминих ударів мокрими штанами і віника баби. Але не так сильно боліло тіло, як душа. Він усе ще відчував гордість за те, що разом із друзями спробував щось «доросле», але й усвідомлював, що той шлях, який обрали вони з хлопцями, був помилковим. Згадалися йому обличчя друзів. Дімка з підпаленою бровою та Мішка, який ледь не задихнувся димом. Від цих спогадів, Вітька тільки все більше на хмурився.

«Добре, що всі живі, — подумав він. — Більше ми на таке не підемо!»