Глава 5. Обставини непереборної сили

«Кінець світу зазвичай починається з найкращих намірів. Рідше — з поганих. Але майже завжди хтось упевнений, що знає, як правильно»

• "Катастрофи давніх цивілізацій: попередження для сучасників" — трактат, перевиданий за старовинними рукописами.

«Світ можна зрушити важелем, якщо знайти точку опори. Але якщо ти сам стаєш цією точкою — навіть богам доведеться з тобою рахуватися»

• "Конструктивна і деструктивна архітектоніка: енергетичні розломи та їх моделювання" — Бенедетто Кранкіс.

Останні півгодини були повні довгих пустопорожніх балачок, у яких кожен намагався бути розумнішим за іншого.

Фока марно намагався зрозуміти, чому деякі люди так люблять говорити.

Вони ставили запитання, відповідали на них, заперечували відповіді, пояснювали, чому відповіді неправильні, а потім ставили нові запитання, які були майже такими самими, як попередні.

Іноді Фока підозрював, що люди вигадали мову саме для того, щоб можна було довго нічого не робити.

Зараз вони стояли посеред майдану в поселенні Заколисаних, перед хатою з проламаною стріхою, і займалися саме цим.

Над ними височіла Мати-Земля. Довкола вежі й хатини громадилися її руки, а голова губилася в темряві. Вона могла б розчавити всіх присутніх одним рухом, але поки що тільки увійшла в образ утомленої матері, яка зайшла до дитячої кімнати й побачила, що діти знову щось розбили.

Комісар де Мартіні говорив, як пишуть документи: довгими реченнями, у яких Фока знав деякі окремі слова, але всі разом вони втрачали для нього будь-який сенс. З цього він зрозумів одне: Ілона й решта самозванці, і цей факт має бути належно зафіксований.

Ілона говорила ще довше. Вона нагадувала Матері, що інспектори мають право ходити, куди вважають за потрібне; що Майтрі ніхто не забороняв забирати, заборонили лише будити…

Фока подивився на хатину. У ній спала дитина. Він не бачив її звідси, але знав, що вона там. Майтрі була настільки сильною, що могла змінювати світ, і водночас настільки маленькою, що її можна було б підняти на руки.

Він не розумів, чому всі так багато говорять про неї, замість того щоб просто запитати, чи хоче вона залишатися тут.

Підсумок був такий. Мати вирішила, що Ілона й решта шахраї. Але комісара з його звіром «хорошими слухняними діточками» теж не визнала.

Тоді Ілона зробила несподіване. Вона перестала говорити з Матір'ю, розвернулась і підійшла до Намтару.

— Скажи мені, — спитала вона тихо, так, що Фока почув лише тому, що стояв поруч, — ти міг би сам, без неї, відкрити двері додому?

Намтару облизав ніс довгим язиком.

— Я бачив, як вона це робила, — сказав він. — Там нічого складного. Треба потягнути за правильний край. Я запам'ятав.

— Чудово. Тоді нам більше не потрібна її допомога.

— Це ще не означає, що я зможу повторити, — зауважив демон. — Бачити, як хтось робить щось, і робити це самому — різні речі.

— Згодна. Але якщо не спробуємо, то ніколи не дізнаємося.

Фока глянув на вампірку. Вона вже не всміхалася.

— Тепер слухайте мене уважно, — сказала Ілона, повернувшись до команди. — Я хочу, щоб ви довірилися мені. У нас є один шанс, і якщо ми зараз почнемо сперечатися, то втратимо його.

— Що ти задумала? — запитав Мауріціо.

— Зараз побачиш. Тільки не перебивай мене.

Вона повернулася до Вітторіо.

— Комісаре, ми готові здатися під арешт.

Це було перше речення за півгодини, яке Фока зрозумів з першого разу. Вітторіо підозріло уточнив:

— Беззастережно?

— Майже. — Ілона посміхнулась найлюб'язнішою зі своїх посмішок. — Ми підемо з тобою добровільно. Але хочемо дещо забрати із собою.

— Що саме?

— Фоко, — сказала Ілона. — Двері! Мауріціо, дай ліхтар!

Далі все відбулося дуже швидко.

Фока не думав. Це було одним із його головних талантів.

Фарфорове Обличчя стояло між ним і хатою, високе, у блакитному шовку, зі застиглою усмішкою відлетіло вбік, врізалося в сусідню постать, і обидва з гуркотом покотилися по бруківці.

Двері хатини були з того ж масивного бруса, що й стіни. Фока вдарив плечем. Дошки покірно вивалилися всередину, і він увійшов слідом.

Ззаду хтось смикнув його за рукав.

— Фоко! — прошипіла Ілона. Вона зупинилась на порозі так, наче між одвірками хтось поставив невидиму стіну. — Запроси мене! Бо на мене діє це кляте обмеження.

Фока озирнувся. Двері лежали на підлозі.

— Двері зламані, — сказав він.

— Не теревень, запроси!

— Ілона може йти. Дверей немає.

— Скажи «заходь»!