Меліна стояла на краю балкону свого невеликого помешкання. Вітри Аерліса зазвичай грали з її волоссям, але сьогодні вони були стримані, напружені, як натягнуті струни.
— Вони почали, — тихо сказала вона сама собі.
Її комунікатор відтворював останні дані Амільсії, але вона не мала доступу до керування. Меліна могла лише спостерігати, аналізувати і передавати сигнали далі — у світі, де кожен крок обчислюють.
Внизу, у вузьких вулицях, люди ще не помічали змін. Але вона відчувала: атмосфера стала іншою. Повітря ніби набуло ваги — і це було не просто фізика. Це було рішення, яке приймали люди.
— Якщо Амільсія вчора думала, що контролює вітер… — Меліна тихо зітхнула. — Тепер він обирає сам.
Вона натиснула клавішу, і дані полетіли до тих, хто чекав. Але всередині Меліна знала: інформація — лише інструмент. Той, хто керує страхом, завжди на крок попереду.
— Я не можу цього змінити, — промовила вона, дивлячись на нічне місто. — Але можу зробити свій крок.
І вітер за її спиною, здавалось, слухав.