Глава 7 Відлуння Нейтіалії

Лімарія зайшла без стуку — як завжди. Вітер ще не вщух, двері грюкнули об одвірок, і Амільсія мимоволі здригнулася. Повітря всередині дому було наповнене запахом металу й озону — наслідок чергового експерименту.

— Ти знову граєшся з вітром, — сказала Лімарія замість привітання.

Амільсія не відповіла одразу. Вона обережно зняла захисні рукавиці й поклала їх на стіл, де лежали креслення, притиснуті камінцями, щоб не злетіли.

— Це не гра, — нарешті мовила вона. — Якщо розрахунки правильні, пристрій зможе зчитувати відгук атмосфери. Світ… відповідає.

Лімарія примружилася.

— Ти знову чуєш те, чого інші не чують?

Амільсія стиснула губи. Це питання боліло сильніше, ніж будь-яка критика.

— Я не чую, — повільно сказала вона. — Я спостерігаю. Вітер, тиск, коливання. Усе має закономірність.

— Закономірність, яка лякає Раду Аерлісу, — сухо відповіла Лімарія. — Вони вже говорять про тебе.

Ці слова зависли між ними. За вікном порив вітру зірвав з даху клапоть старого полотна й поніс у небо.

— Нехай говорять, — сказала Амільсія. — Коли планета починає змінювати ритм, мовчати — гірше.

Лімарія зробила крок ближче.

— Ти розумієш, що це не лише про Аерліс? Те, що ти відкриваєш, стосується всіх країн. Північні союзи вже фіксують збої. Південні — втрату врожаїв. Світ тріщить, Амільсіє.

Амільсія подивилася на свій пристрій — складну конструкцію з кілець і тонких пластин, що ледь тремтіли від кожного подиху вітру.

— Саме тому я не можу зупинитися, — тихо сказала вона. — Якщо світ відповідає, значить, він ще живий.

Лімарія довго мовчала. Потім витягла з кишені згорнутий лист.

— Це з Нейтіалії, — сказала вона. — Їхні Голоси знову заговорили.

Амільсія різко підвела голову.

— Знову?

— Так. І цього разу вони називають твоє ім’я.

Вітер за вікном раптом стих. Наче сама планета затамувала подих.