Глава 6 Під вітром

Вітер піднявся раптово — не різкий, не злий, а глибокий, наче планета зітхнула на повні груди. Повітря гуло, торкалося шкіри, пробігало між будівлями Аерлісу й піднімалося все вище.
Амільсія вийшла на вулицю, не зважаючи на попередження систем. Їй потрібно було відчути це не через датчики — тілом.
Такого сильного вітру ще не було.
Її винахід працював. Надто добре.
Потоки слухалися, але не корилися. Вони жили — і це лякало водночас захопленням. Амільсія стояла, міцно тримаючи стабілізатор, і дивилася, як лінії повітря розходяться навколо неї, ніби визнаючи присутність людини, що втрутилася в їхній світ.
Раптом поруч з’явилася тінь.
— Амільсіє!
Вона не почула. Вітер поглинав усі звуки, залишаючи лише низький гул.

Чоловік підійшов ближче, торкнувся її плеча. Вона озирнулася — і побачила Едвійта. Він говорив щось, але його слова губилися в повітрі.
— Я не чую! — крикнула вона, але й власний голос здався їй чужим.
Едвійт зітхнув, витягнув із кишені невеликий блокнот і швидко написав кілька слів. Підніс до її очей.
«До тебе прийшла Лімарія».
Амільсія заплющила очі.
Повітря навколо не змінилося, але щось усередині стиснулося. Вона тяжко зітхнула, відводячи погляд від слів.
Саме зараз.
Саме сьогодні.
Вона не хотіла нікого бачити. Особливо — двоюрідну сестру.
Лімарія завжди з’являлася тоді, коли все ставало надто складним. І ніколи — без причини.
Амільсія вимкнула стабілізатор. Вітер одразу став менш впевненим, ніби розгубився без орієнтиру. Вона ще раз глянула в небо — і лише тоді рушила назад.
— Скажи їй, що я зараз прийду, — сказала вона вже тихіше.
Едвійт уважно подивився на неї, ніби хотів запитати більше. Але не став.
Амільсія знала:
якщо Лімарія прийшла — це означає, що вітер змін дійшов і туди, куди вона не планувала.