Глава 2 Непередбачувані результати

Майстерня Амільсії прокидалася разом із нею.
Щойно вона відчинила двері, світлові панелі на стінах спалахнули м’яким блакитним сяйвом, а тонкі металеві конструкції тихо завібрували, реагуючи на її присутність.
Амільсія зупинилася посеред приміщення й на мить заплющила очі.
Вона любила цю тишу — перед початком роботи, коли ще нічого не зіпсовано, нічого не вибухнуло і світ здавався цілком керованим.
У центрі майстерні стояв новий пристрій — атмосферний стабілізатор. Компактний, але складний, він мав змінити життя південних регіонів Нейтіалії, де постійні вітри знищували поселення і врожаї.
— Ну що ж, — тихо промовила вона, — час перевірити, чи я знову не переоцінила себе.
Вона активувала панель керування. Символи спалахнули один за одним, і стабілізатор ожив. Повітря навколо ледь помітно здригнулося, наче світ зробив глибокий вдих.
Спершу все йшло ідеально.

Вітрові потоки за вікнами майстерні стихли, дерева на віддалі перестали гнутися, а датчики показували стабільні значення.
Амільсія вже дозволила собі усміхнутися, коли один із індикаторів раптово змінив колір.
— Ні… ні-ні-ні…
Стабілізатор загудів гучніше. Світло в майстерні потьмарніло, а повітря почало тремтіти, наче наповнювалося прихованою силою.
— Амільсіє?
Знайомий голос пролунав із дверей саме в ту мить, коли пристрій видав різкий тріск.
Едвійт увійшов до майстерні швидким кроком, уважно оглядаючи ситуацію.
— Ти знову тестуєш щось без резервного контуру? — спокійно запитав він, хоча очі його уважно бігали по приладах.
— Резервний є, — відрізала Амільсія. — Просто… не очікувала такого відгуку.
Стабілізатор раптово випустив хвилю світла, і за вікном небо на мить змінило колір — з блакитного на сріблясто-фіолетове.
Едвійт тихо присвиснув.
— Це точно не було в розрахунках.
— Абсолютно ні, — зізналася вона, швидко вводячи команди. — Допоможеш, чи знову скажеш, що я мала дочекатися тебе?
— Я допоможу, — усміхнувся він. — А повчати буду після.
Вони працювали мовчки, майже інтуїтивно, підхоплюючи думки одне одного з півслова. Амільсія коригувала потоки енергії, Едвійт стабілізував ядро пристрою, зменшуючи навантаження.
Нарешті стабілізатор стих.
Світло в майстерні вирівнялося, а датчики повільно повернулися до норми.
Амільсія сперлася руками об стіл і видихнула.
— Він працює… але не так, як я планувала.
Едвійт підійшов до вікна й подивився назовні.
Вітер зник, але над землею тепер зависло м’яке сяйво, ніби сама планета намагалася щось сказати.
— Можливо, — задумливо промовив він, — ти не просто стабілізувала атмосферу. Можливо, ти торкнулася глибших процесів Нейтіалії.
Амільсія підвела погляд.
— Ти думаєш, ми щось змінили?
— Я думаю, — він обернувся до неї, — що це лише початок.
Вона повільно усміхнулася.
У цій усмішці було і хвилювання, і страх, і передчуття великих змін.
Вітер на Нейтіалії стих.
Але Амільсія відчувала: справжній вітер змін тільки-но починався.