Розділ 20 "Перемир'я"

Кіра

Кілька секунд стою і розгублено дивлюся на ключі у руці. Намагаюся порівняти Данила ранкового і того, що зараз чекає мене в автомобілі, але нічого не складається. Наче пазли з однієї великої картинки, а знайти потрібний не виходить. Зітхаю. Доведеться відвезти його додому і викликати таксі, щоб добратися самій. Мабуть, у великого боса таки проблеми, якщо він дозволив собі аж так розслабитися. Можливо, замовник і повірив його усмішкам, а я увесь вечір чітко відчувала роздратування. Добре буде, якщо воно не виллється на мене в процесі подорожі до його будинку.

— Ну, гаразд, — стискаю пальцями ключі й прямую до автомобіля.

Проблема у тому, що я ніколи не водила такого громила, а якщо бути ще точнішою — не водила в Торонто взагалі. Правила знаю, але сідаю за кермо тільки коли приїжджаю додому, в Україну. Тут у мене немає своєї автівки і я трохи боюся, якщо чесно.

Відчиняю дверцята й мовчки сідаю. Поводжуся впевнено, щоб не давати Бережному приводу для підколів. Заводжу двигун і кидаю на нього погляд. Мої очі розширюються, а вуста відкриваються у формі великої літери «о».

— Хочеш? — розуміє моє здивування по-своєму й простягає пляшку з алкоголем.

— Ні, — хитаю головою. — Тобі не вистачило в ресторані? — запитую шоковано, бо він аж ніяк не в’яжеться з образом алкоголіка.

— Ой, не сварися, — зітхає. Не дивиться на мене, знову робить ковток з пляшки. Де він взагалі її взяв?

— Куди їхати? — намагаюся прийти в себе після побаченого, обережно рушаю.

— Прямо, — відкидається на сидіння.

— Особисту драму заливаєш? — не можу змовчати. — Безрезультатно, тільки голова зранку болітиме.

— Вона й швидше може їхати, якщо ти не знала, — розвертається до мене обличчям.

— Знала, — перекривляю його. — Перед тим як напиватися, варто було запитати чи можу я сісти за кермо.

— Не можеш? — так смішно дивується, що я не втримуюся від усмішки. І взагалі, під дією алкоголю, Данило виглядає дуже кумедним. Не таким суворим і навіть лагідним.

— Воджу тільки вдома, а за кермом позашляховика їздити не доводилося.

— Тільки під наглядом татка? — хмикає й знову відпиває алкоголь.

Хоч би на руках його тягнути не довелося. Мовчу й уважно стежу за дорогою. Не хочу влетіти в стовп через бажання Бережного побазікати.

— Наліво, — говорить перед перехрестям.

— Хороший район, — говорю, коли розумію, де саме він живе.

— В тебе теж не поганий. До речі, ти давно в Торонто?

— Третій рік. А ти? — якщо вже випала нагода щось про нього дізнатися, я не пропущу.

— Дванадцять, — відпиває алкоголь і ховає пляшку у бардачок. То он звідки він її взяв?

— І як, подобається?

— Хто?

— Кінь в пальто. Жити в Торонто.

— Коней я не люблю, — навіть не розуміє підколу. — А щодо житла, мені більше подобається Нью-Йорк, але сталося так, що залишився я тут.

— Чому?

— Дід емігрував до Канади ще на початку дев’яностих. Вперше в Торонто я опинився, коли мені було… — задумується, — сім років, потім у десять і п’ятнадцять. У двадцять я почав працювати в його агенції, бо на той час він почав хворіти, а у двадцять шість став її власником, бо діда не стало. Життя та навчання в Нью-Йорку не склалося.

— Вибач, я не знала. В інтернеті все написано не… — затинаюся, розуміючи, що ляпнула зайвого.

— О, ти шукала про мене інформацію? — питає задоволено. — Чому прямо не запитала?

— Готувалася до співпраці.

— Шукала слабкі сторони. Розумію. А от я не шукав. Може, сама розкажеш?

— Ні, — бурчу, дратуючись, як чітко він усе вгадує.

— Наступний будинок, — не наполягає. Виходить тільки-но зупиняю автомобіль. Фух! Я впоралася. Не осоромилася і залишилася неушкодженою.

— Прошу, — Данило відчиняє дверцята, пропонуючи свою руку. Дивлюся на нього недовірливо, передчуваючи щось не добре. — Що? — не розуміє мого погляду.

— Це якийсь підступ? — обережно вкладаю свою долоню в його. — Мстиш за курку?

— За кого ти мене маєш, міс Яворська? — награно обурюється.

Він і справді добряче набрався. Чи то в теплому салоні його так розвезло, поки ми їхали? Такий кумедний, що кортить дістати телефон і зняти відео, щоб мати класний компромат.

— Ей, я не піду, — гальмую, коли він збирається вести мене до будинку.

— Чому? — чмокає роздратовано.

— Бо… Ну… — коли він тримає мене за руку, важко зосередитися. — Бо не піду.

— Боїшся, що я тебе спокушатиму? — коротко сміється. — Не хвилюйся, навіть у думках не було. У мене ж драма, забула? Мені потрібна підтримка і склянка чогось міцного, антистресового.

— Чашка м’ятного чаю, — пробую вирвати свою руку, але він не відпускає.

— Ну, не бурчи, — різко смикає мене на себе. Щоб не впасти, доводиться вхопитися за його плечі. — Сьогодні такий гарний вечір, — тримає мене за талію. Підіймає очі до неба, а потім переводить на мене погляд. — У нас же перемир’я?

— Перемир’я, — пищу, повністю розгублена від його дій.

— Ну от, пішли пити чай, — знову бере за руку й веде до входу.

Так дивно я себе ще не відчувала. Злість на Данила змішалася з відчуттям жалю і незрозумілою симпатією. Вже марно вигадувати щось про парфуми, бо себе обманути не вдасться.

Чоловік відчиняє двері. Роблю крок з чіткою впевненістю, що мені не варто цього робити. Потрібно викликати таксі і їхати додому, але й виглядати боягузкою не хочеться.

— Звичайних я не боюся, — вириваю свою руку, коли заходимо у ліфт.

— Без питань, — підіймає перед собою долоні. Знаю, що зараз не так. Мені подобається Данило, який жартує. Не гарчить, а говорить лагідно та весело. Зараз він інший і це неправильно впливає на мої думки. — Прошу, — вказує рукою в потрібний бік, коли дверцята розсуваються. До мене не торкається.

Живе він на дванадцятому поверсі хмарочоса, у престижному районі. Дивно було б побачити маленьку квартиру у такому будинку. Тут тільки кухня з обідньою зоною такого розміру, як уся моя квартира. Гарно. Інтер’єр виконаний переважно в холодних кольорах, але у квартирі затишно.