Розділ 19 "Вечеря"

Кіра

Автомобіль Бережного під’їхав до будинку десять хвилин тому. За цей час один раз він вийшов, і під мрякою випалив цигарку.

Не любить запізнень, але про свою присутність під будинком не повідомив. Скільки ще чекати? Я гадала, він буде дратуватися, дзвонитиме кожну секунду й гарчатиме у слухавку, а він… Знову розчарував. З ним і посваритися нормально неможливо. Забув, що говорив? Чи просто вигадав, щоб мене розгнівати?

 Ще п’ять хвилин очікування нічого не змінюють, ніхто мені не дзвонить. Стрілка годинника підганяє взутися й виходити, бо можна запізнитися на вечерю, а цього робити категорично не можна.

Взуваю короткі чоботи на високих підборах, кидаю телефон у сумку, накидаю куртку й виходжу. Ліфтом спускаюся на перший поверх і перед тим як вийти на вулицю, ще раз перевіряю телефон. Нічого. Таке відчуття, що він по-своєму вирішив мене провчити.

Виходжу, вдихаючи сирість на повні груди. Хочеться сховатися назад і провести цей вечір вдома. Бережний знову палить біля автомобіля, його не лякають мілкі холодні краплі, яким краще личило б бути сніжинками. Помічає мене і дивиться поки підходжу.  

— Привіт, — вітаюся першою.

— Ти запізнилася, — промовляє грубо, випускаючи у повітря дим.

— Потрібно було вискочити у білизні? — стаю на відстані витягнутої руки.

— Спокусити замовника не вийде, — хмикає, обходить мене й відчиняє дверцята. Нічого собі! Він навіть вміє бути джентльменом? — За його словами, він давно і безповоротно гарний сім’янин, — підходить впритул, а мої ніздрі, окрім сигаретного диму, ловлять запах алкоголю. О, то він вже десь розслабився?

— А може, я не його хотіла спокусити? — ляпаю, сідаючи в авто. Ховаю погляд, сподіваючись, що він проігнорує, але сьогодні не мій день…

— Кіро, — нахиляється до мене надто близько, — ти хоч інколи думаєш, що говориш?

— А що не так? — запитую тихо, розгублена від його близькості. — Може, в мене побачення після вечері?

— Побачення? — ледь помітно всміхається.

— Так, — промовляю ледь чутно.

— А я було подумав, що ти про мене, — дивиться у вічі.

— Якщо ти не знав, — впираюся потилицею в сидіння, щоб трохи відхилитися, — у світі, окрім тебе, існують і інші чоловіки.

— Справді? — дивується дуже натурально. Знущається. — Не знав. Чому ж ти його з собою не запросила? Замовник буде з дружиною, — так і стоїть, не відхиляється.

— А ти чому сам?

— Немає кого запрошувати, — різко відхиляється і зачиняє дверцята.

Он воно що! У пенька особиста драма. Пеньчиха відшила чи зрадив? Якою вона не здавалася б неприємною, впевнена, що винен він. Ніяка жінка не буде терпіти такого грубіяна поряд і не миритиметься з його тоном.

Він сідає за кермо, заводить двигун і всю дорогу не промовляє жодного слова. Кілька разів кидаю на нього погляд, хвилюючись чи не наробить він дурниць за вечерею. Зазвичай, на емоціях люди не здатні спокійно та зважено обговорювати робочий процес.

— На мені щось не так? — запитує, коли кидаю на нього черговий погляд.

— Все так. З чого ти взяв? — відвертаюся. Насправді виглядає він — не придратися.

— Просто милуєшся?

— Не знала, що ти мрійник, — не втримуюся від короткого сміху. Хочеться його вколоти, але мушу визнати, що йому це вдається майстерніше. — На панель дивлюся, хочу собі такий автомобіль, — кажу напівправду. Автомобіль я справді хочу, але точно не такий, цей надто великий для тендітної дівчини.

— Дітям за кермо не можна, — хмикає, але я стримуюся і не відповідаю.

 Данило паркується неподалік башти Сі-Ен-Тауер. Одразу розумію, що вечеря буде в ресторані, який розташований під оглядовим майданчиком телевежі. Дивний вибір.

— В цьому ресторані доволі проста кухня, — не можу промовчати.

— Знаю, це він обрав місце. Дружина хотіла подивитися на місто.

— В таку погоду?

— Хочеш посперечатися з ними? — кидає на мене погляд.

— Та ні, — першою відчиняю дверцята й вилажу з будинку на колесах. Мені для такої високої автівки потрібна драбина.

Мовчки заходимо до будівлі, потім у скляний ліфт, але коли він на шаленій швидкості починає підійматися, хапаю Данила за передпліччя. Була тут двічі і двічі було страшно до тремтіння ніг. Ліфт дуже швидко злітає вгору, виникає відчуття, наче летиш у повітрі і зараз просто зірвешся у темряву.

— Екстрим, — говорить Данило і накриває мою руку своєю долонею.

Це заспокоює, але стає дуже незручно. Прибираю свою руку й опускаю очі в скляну підлогу. На щастя, двері ліфта відчиняються і ми виходимо. Якщо піднятися вище, можна спостерігати прекрасний вид на Торонто. Коли я була тут вперше, зачаровано стояла хвилин сорок і не могла відірвати погляду. Захват змішаний зі страхом — так би я назвала перші враження від екскурсії на телевежу.

У ресторані багатолюдно. Схоже, не тільки дружина замовника вирішила сьогодні розгледіти красу Торонто.

Прямую за Данилом до столика, де вже сидить наш замовник з жінкою приблизно його віку у вишуканій сливовій сукні. Ми вітаємося, знайомимося й сідаємо навпроти них. Опиняюся біля скла і маю можливість спостерігати вечірнє місто, як на долоні. Робимо замовлення й переходимо до справи. Точніше Данило переходить, а я тільки іноді вставляю кілька слів.

Мої хвилювання не справдилися, він чітко та ясно озвучує свої думки. А потім ми просто вечеряємо. Данило стравою з риби, а я хрустким салатом з тофу і келихом білого вина. Щоб не повторити вчорашнє, планую розтягнути його на увесь вечір, хоча Данило, на відміну від мене, такими думками не переймається. Як і тим, що йому ще сідати за кермо.

Вони з замовником, містером Корвеллом, активно налягають на віскі. Жінка не багатослівна, переважно мовчить, втупившись поглядом у скло. Не хочу заважати їй відпочивати, тому теж милуюся вечірнім містом й насолоджуюсь смачним вином.

Цей ресторан має свою особливість чим і приваблює туристів. Кухня не має значення, коли за одну годину ти повільно обернешся навколо вежі.