Розділ 18 "Веселий вечір"

Кіра

Напружена тиша на моїй кухні триває декілька довгих хвилин, а потім наповнюється реготом Раяна. Ще не бачила, щоб він так заливисто сміявся. Сиджу і чекаю, поки приступ веселощів мине і він скаже щось зрозуміле.

— Це не сценарій для фільму, Кіро, — витирає очі. — Це бумеранг, — знову заходиться сміхом.

— Друг називається, — бурчу, але й сама не втримуюся від усмішки.

— Хто ще візьме на себе таку турботу, щоб відкрити тобі очі? — намагається повернути серйозний вираз, але червоне після сміху обличчя говорить про зворотне.

— Тобто мене тобі не шкода, так? — доливаю нам вина у келихи.

— В якому місці я мав перейнятися жалем? Тоді, коли ти його пеньком обізвала чи відтермінувала пропозицію руки та серця? А, ні, чекай. Мабуть, тоді, коли нагодувала пекельно-гострою стравою? — знову починає реготати. — Кіро, ти небезпечна дівчина. У цьому вині точно ніяких пігулок? Бо щось надто я веселий сьогодні.

— Ха-ха! — перекривляю його. — Дивися не лопни від сміху.

— Ей, у тебе на рибу алергія, — не дає мені взяти смачний рол з червоною рибкою.

— Якщо ти будеш підтримувати його…

— Я його не підтримую, просто констатую факт, ти вчинила, як маленька ображена дівчинка.

— Що-о-о? — від обурення аж задихаюся.

— Не виправдовую його грубість, але мстити гострою стравою… Це перебір.

— Я, між іншим, теж її їла, — роблю ковток вина. — Досі язик пече.

— Ну, ця частина розповіді для мене якась незрозуміла. Або ти щось не так розповідаєш, або ви на повну фліртуєте одне з одним.

— От іще, — пирхаю, крутнувши від роздратування головою. — Який флірт, Раяне?

— Ну, такий, коли дотики, погляди, він годує тебе зі своєї виделки, а ти прикриваєш очі і спокусливо усміхаєшся, — протягує, а я кривлюся. Збожеволів він чи що? — Він сподобався тобі?

— Ну, це вже ні в які двері не влазить! Чий ти друг? — встаю, гнівно зиркаю на Раяна, але на нього мої погляди не діють. Беру ще одну пляшку вина з холодильника і повертаюся на диван.

— Твій я друг, просто кажу те, в чому ти сама не зізнаєшся й під дулом пістолета. Подобається?

— Як хто? — мене починає дратувати розмова про Данила. Хто він такий, щоб я весь вечір про нього думала?

— Як чоловік, — знизує плечима. 

— Ні, — промовляю чітко і впевнено. — Можливо, трішки як керівник. І то, ще потрібно придивитися до його вмінь та навичок.

— Угу, — киває, стримано всміхаючись.

— Що?

— Нічого, я зрозумів, — починає відкривати вино.

— Не будемо про нього, бо знову настрій зіпсував, — почуваюся ніяково. Не хочу, щоб Раян подумав те, чого немає і не може бути. — Краще розкажи, як у тебе справи?

— Я вже й забув за пеньками та помстами. Що тебе цікавить?

— Як це що? Все! — зручно влаштовуюся на дивані, приготувавшись слухати.

— Я зробив Сарі пропозицію і вона погодилась. 

— Ох, чоловіки. А подробиці? Яка обручка? Де робив пропозицію? Якою була реакція?

— Ого! Це хіба важливо?

— Звісно! — дивлюся на нього здивовано. — Дуже важливо.

— Ну, добре. Ми були у мене вдома, я накрив стіл і запалив свічки. Став на одне коліно й запропонував звичайну золоту обручку з рожевим камінчиком.

— Вона плакала?

— Ні, погодилася.

— Від щастя, дурню.

— Та ні, кивнула й дозволила надягнути обручку, — знизує плечима. — Усміхнулася, — задумується, наче пригадує.

— Я вимагаю знайомства, — заявляю голосно. — Нічого не хочу чути про ревнощі чи якісь інші причини. Досить ховати від мене свою кохану, Раяне. Мені потрібна подруга, бо з вами, чоловіками, і поговорити немає про що.

— Як випаде нагода, познайомлю, бо ти задушиш скоро.

— От-от, задумайся, — кажу суворо, а він знову сміється.

Сьогодні я влаштувала Раяну веселий вечір, поки розповідала про свої пригоди, починаючи з чужої валізи у моїх руках і закінчуючи сьогоднішнім обідом.

Він подзвонив ввечері й повідомив, що не встиг замовити столик в ресторані, тому взяв усе з собою і прийшов у гості. І не прогадав, вдома набагато комфортніше розмовляти. Я так звикла до Раяна, наче ми дружимо кілька років, а не місяць.

Сидимо ми доволі довго, допиваємо другу пляшку вина і доїдаємо смакоту з Чікен Хаус. Раян йде, коли на годиннику майже північ, а я швидко прибираю й лягаю спати. Завтра у мене заняття, справи в агенції і вечеря з Бережним. Тобто з замовником, але Бережний теж буде. Мені потрібно підготуватися до можливих питань і мати гарний, а головне свіжий вигляд. А що може бути краще за міцний сон? Правильно. Спокійний сон. Але мені так не щастить. Цілу ніч уві сні я їм гостру курку і дивлюся у темні очі Данила. Мені дурманять голову його парфуми і так спекотно, що немає чим дихати.

Розплющую очі, коли за вікном ще сіро. На моїх грудях тяжким вантажем лежить подушка, яка, схоже, і заважала вільно дихати. А ще я так закуталась у ковдру, що декілька хвилин знадобилося, щоб з-під неї вилізти.

П’ю каву біля вікна, це мій улюблений вид. Після морозів, що тривали кілька днів, знову прийшло потепління і сльота. Не люблю сирість, вона приносить з собою відчуття самотності і непотрібності.

Біль, що пульсує у скронях, нагадує, що друга пляшка вина учора була зайвою, але ж в той момент було добре і ніхто не думав про наслідки. Випиваю пігулку і, тримаючись за скроні, збираюся на заняття. Сьогодні буде важкий день і нервовий вечір.

На вулиці сиро, холодно і мокро. Поки після занять доїжджаю до офісу, починає крапати мілкий дощ. Ох і погода. Викликає тільки одне бажання — залізти під ковдру і пити ароматний чай з великої чашки. Або какао, дбайливо приготоване мамою. Але, на жаль, не маю такої розкоші, потрібно працювати.

В агенції надовго не затримуюсь, бо, як виявилося, містер Доусон вже повернувся на робоче місце й зайнявся своїми обов’язками. Зловити у такий час таксі доволі важко, тому їду додому на метро і, поки добираюся, промокаю до нитки. Коли вийшла з метро, дощ так уперіщив, що довелося бігти, прикриваючи голову сумкою. Якась вередлива пані — цьогорічна зима.