Розділ 17 "Невдала помста"

Кіра

Хвилин двадцять, поки ми їдемо у невідомому для мене напрямку, в салоні автомобіля панує тиша. Данило нічого не говорить, а я навіть не можу уявити, про що ми можемо розмовляти. Мені не подобається, що він командує. Не питає, а ставить мене перед фактом. Захотів обідати — везе невідомо куди. А спитати? А порадитися? Між іншим, у мене є своя думка та смаки. Схоже, йому взагалі невідомі такі слова.

— Риба? — роблю засмучений вираз обличчя, коли він зупиняється біля рибного ресторану.

— Мені подобається цей заклад. Щось маєш проти? — запитально вигинає одну брову.

— У мене на рибу алергія, — миттю вигадую переконливий аргумент.

— Он як? — здивування на обличчі виглядає щирим. У його кишені знову озивається телефон, Данило дістає його, кидає короткий погляд на екран, вимикає звук і знову ховає. Стискає вуста в тонку лінію, що говорить про роздратування. — І що ж тобі можна? — обпирається ліктем на кермо, чекаючи від мене відповіді.

— Курку. Я знаю один чудовий ресторан, де смачно готують.

— Ресторан чи кіоск фаст-фуду? — пирхає грубіян.

— Це Мерседес чи Шевроле? — киваю на припаркований автомобіль спереду нас.

— Мерседес, — не розуміє до чого я веду.

— Відрізнити кіоск від ресторану доволі просто, — стримуюся, щоб не нагрубити.

— Ну, добре, — усміхається, — поїхали.

Хочеться загарчати. Навіть коли Данило нічого не говорить, його зверхні погляди автоматично викликають роздратування та бажання відповісти тим самим. Зараз покажу Раяну з яким пеньком мені доведеться працювати проти своєї волі. Буде йому візуальний додаток, щоб ввечері знав, про кого саме я йому розповідаю.

— Чікен Хаус, — читає назву, коли під’їжджаємо. — І що, тут справді смачно? Ніколи не чув про цей заклад.

— Боїшся отруїтися? — стає весело. — Не хвилюйся, я знаю набагато кращі методи, — усміхаюся й виходжу.

Його не чекаю, прямую до входу, але чую, що Данило теж вийшов. Наздоганяє й відчиняє переді мною двері. Всередині багато відвідувачів, але я не дивуюся, Раян говорив, що цей заклад дуже популярний. Адміністратор знаходить для нас столик, проводить й подає меню.

Поки Бережний вивчає асортимент страв, дістаю телефон з сумки й пишу повідомлення Раяну, але отримую відповідь, яка змушує розчаруватися, він зараз на доставці. Ех, таку подію пропустив.

— Що порадиш замовити? — він завершує читати й переводить на мене погляд.

— Не боїшся?

— Не боюсь, — відкладає теку, дивлячись у вічі.

Терпіти не можу таких прямих поглядів. Нащо витріщатися, наче я експонат у музеї? Коли підходить офіціантка, я без вагань роблю замовлення, бо обрала страви ще біля того рибного ресторану. Сам винен. Обираю для Бережного коронну страву, а собі курку з овочами у вершковому соусі. До страви замовляю келих білого вина, а чоловік просить принести тільки воду. Наче вгадує мої думки, бо вона йому справді знадобиться. Хочеться потерти руки від передчуття цікавого обіду.

— Як тобі замовники? — запитує, коли офіціантка відходить.

— Нормально, наче розумні і не вередливі.

— Якщо виконувати свою роботу на відмінно, то всі не вередливі, — говорить розумник, але зараз мене цим не взяти.

Мені приносять вино, роблю кілька ковтків і намагаюся розслабитися. Немає чого дратуватися. Здається, я вловила його схему — він кайфує, коли дратується хтось інший. Дарма він зі мною зв’язався, здаватися мене не вчили. Бачу, що нам несуть замовлення і не можу стримати усмішки. Офіціантка думає, що вона адресована їй і відповідає мені тим же.

— Виглядає апетитно, — промовляє Бережний, дивлячись на свою страву. Я теж так подумала, коли вперше її замовляла.

— Смачного, — куштую свою курочку, яка просто тане у роті. Тут справді дуже смачно готують, просто інколи страви доволі гострі, але ж я могла про це й не знати, правда ж?

— Тобі також, — він куштує перший шматочок, а я намагаюся не витріщатися, щоб не спалитися.

 Бере ще і виглядає спокійним, на обличчі не смикається жоден мускул. Невже я помилилася? Наступний шматочок запиває водою, що дарує надію на успішність мого плану. Ще раз куштує і знову п’є воду. Втикаюся у свою тарілку і ховаю усмішку. Після такої пекельно-гострої курки дискутувати та грубіянити йому точно не захочеться. Не круасанами єдиними…

— Смачно тобі? — порушує тишу.

— Так, мені подобається, — відповідаю спокійно, піднявши на нього погляд. — Щось не так? — майстерно удаю хвилювання. — Несмачно?

— Смачно, але доволі гостро. Спробуєш? — відставляє тарілку.

— Ем-м-м, я вже наїлася, — роблю ковток вина. — Я ще десерт хочу.

— Як ти кажеш, називається страва? — відкриває меню. — Надто багато видів перцю для однієї порції, — бубнить собі під носа, а я не втримуюсь і пирхаю. Блін, ніколи не вміла тримати серйозний вираз, коли хочеться реготати.

— Смішно тобі, Кіро? — дивиться уважно.

— Ні. Я не знала, що ти не любиш страви з перчинкою.

— Чому ж? Перчинку я люблю, але не в стравах, — не зводить з мене погляду, змушуючи губитись. — Але якщо тобі смакує перець з куркою, а не навпаки, то я пригощу, — підводиться, а я розумію, що було б непогано втекти.

— Змушена відмовитись, — трохи лячно, але стримати усмішку неможливо. Бережний не реагує на мої слова, ставить переді мною свою тарілку і сідає поряд.

— Чому ж? Тут дуже смачно готують. Це ж твої слова?

— Так, тут і справді смачно, — гублюся від його близькості. Хочу відсунутися, але Данило кладе руку на спинку стільця. — Попереджай наступного разу, що тобі треба щось з шоколадом.  

— Нумо, спробуй, як смачно, — наколює на свою виделку шматок курки й підносить до моїх вуст. Стискаю їх й заперечно хитаю головою. — Я перевірив, не отруйне. Добро за добро, віддячу за круасан, — говорить тихо і не зводить погляду з моїх вуст. Стає незручно так сидіти, тому змушена прийняти поразку й спробувати курку, від якої язик палає ще кілька днів.