Розділ 13 "Нічний гість"

Кіра

Повернувшись додому на таксі, я, першим ділом, поставила валізу біля дверей, потім переодягнулася і повечеряла. Переглянула кілька відеоуроків і перевірила невеликий проєкт до наступного заняття. О пів на дев’яту я сіла у спальні дивитися фільм, поклавши поряд телефон. Одним словом, поводила себе, як завжди.

Та мого терпіння і спокою вистачило рівно на п’ять хвилин перегляду, а потім я зняла домашній спортивний костюм і одягнула в’язане кашемірове плаття. Ще п’ять хвилин вирішили, що потрібно вкласти волосся, тому я розв’язала гульку і заколола його шпилькою. Наступні десять я змагалася з бажанням поправити макіяж і скористатися парфумами. Навіть заховала флакон у шухляду, щоб не муляв очі. Але пишалася витримкою недовго, тому зараз сиджу і пахну дорогим ароматом від відомої марки. Навіщо? Краще не запитувати, бо я й сама не знаю.

Коли електронний годинник показав дев’яту, я встала й визирнула у вікно. Що я там хотіла побачити? Ну, мабуть, сніг. Гарно ж. Стояти у теплому приміщенні і милуватися снігопадом — суцільне естетичне задоволення. На вулиці тихо і порожньо, що буває доволі рідко у такому великому місті й густонаселеному районі.

Пів години милування не змінили нічого. Так само порожньо, жодної нової автівки під будинком. В цій ситуації можна було б образитись і посварити Бережного, але ж він попередив. Тому я чекаю ще пів години, а потім приймаю душ і переодягаюся у піжаму.

Відчуваю потребу зробити запис у щоденнику, але нового не купила, а старий сьогодні повернути не вдалося. Дістаю книгу, яка вже давненько чекає свого часу і намагаюся зануритися в читання, відігнавши всі зайві думки. Коли книга в черговий раз падає на обличчя, здаюсь і вимикаю світло. Тільки голова торкається нової м’якої подушки міцно засинаю, але не надовго, бо гучний телефонний дзвінок змушує перелякано підскочити в ліжку і шукати під ковдрою джерело набридливого звуку. Яскравість екрана засліплює, з зажмуреними очима проводжу по екрану й прикладаю телефон до вуха.

— Я невчасно? — запитує англійською чоловічий голос.

— Е-м-м, — від різкого пробудження не можу й двох слів зв’язати. — Хто це? — важко дихаю, бо нічні дзвінки мене завжди лякають.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти, — переходять на українську і я одразу впізнаю Бережного. Кидаю погляд на годинник: майже дванадцята. І це він називає після дев’ятої? Казав би вже одразу, що з’явиться серед ночі.

— Я спала.

— Вже здогадався. Не міг раніше, був зайнятий.

— Може, тоді не варто сьогодні їхати? — потроху відходжу від сну.

— Якщо назвеш номер квартири, підніму валізу до дверей.

— Що? Ти тут? — різко злітаю з ліжка, але заплутуюся у ковдрі ногою і боляче забиваю коліно. Шиплю від болю, але шкандибаю до вікна, щоб визирнути. Біля тротуару припаркований автомобіль. Невже він справді приїхав серед ночі? Ще й валізу мою привіз?

— Ти тут? — перепитує, бо довго не відповідаю.

— Так, — хаотично міркую, як вчинити. Не хочу показуватися у такому вигляді, але й відмовити буде негарно, він їхав у такий пізній час. — С 15, — кажу тихо і бачу, як він виходить з автомобіля, підіймає очі до неба, з якого досі сиплеться сніг, і кілька секунд просто стоїть. Потім підходить до багажника і дістає валізу. На землю не ставить, несе у руках до входу.

Зриваюся з місця, вмикаю світло у коридорі й дивлюсь у дзеркало. Ой! Краще б не дивилася: обличчя пом’яте, очі червоні, волосся закудлане, наче я акробатичні номери вчилася виконувати, а не рівно лежала в ліжку. Звук домофона лунає надто голосно.

— Відкриваю, — хриплю, натискаючи на кнопку.

Серце стукає шалено голосно, наче я марафон пробігла, і дуже хочеться пити. Швидко розчісую волосся і відчиняю двері. Чоловік саме долає останні сходинки, на ліфті не поїхав.

— Доброї ночі, — його голос розноситься відлунням по сходовому майданчику.

— Доброї, — викочую його валізу до порогу. — Дякую, — промовляю тихо, приймаючи з його рук свою.

— Я так розумію, ми скоро зустрінемося? — дивиться на мене згори вниз. На його пальті досі лежать сніжинки. Обличчя виглядає втомленим, але загальний вигляд — не підкопаєшся.

— Схоже на те, — нервово поправляю волосся.

— За два дні у нас нарада. Тебе чекати?

— З якого приводу? — мої думки досі літають у снах. Але я начебто не чула нічого про нараду.

— Запускаємо спільний проєкт.

— Звісно, я буду, — говорю впевнено.

— Тоді до зустрічі, — розвертається й починає спускатися сходами.

— Угу, — мугикаю тихо, дивлячись йому в спину.

Залишаю валізу у коридорі, вимикаю світло і проходжу до вікна у спальні. Бачу, як з будинку виходить Бережний, але за кермо не сідає. Знову підіймає обличчя до неба і досить довго стоїть у такій позі. Що його турбує? Коли людина о такій порі не спішить опинитися вдома, значить не дуже вона туди й хоче. А може, тяжкий період? У такого грубіяна він же теж може бути? Втома, велика кількість роботи, проблеми в офісі, які завжди бувають у великому колективі…

Стою, завмерши біля вікна, і дивлюся на його нерухому постать. Щось у його поведінці змінилося. Навіть не підколов мене, забираючи валізу. Настільки втомлений? Чи вирішив забути наш конфлікт заради спільної справи, як це планую зробити я сама?

Ще декілька секунд Данило непорушно стоїть, а потім відмирає й сідає в авто, яке швидко зникає з поля зору, а сніг активно притрушує сліди його присутності біля мого будинку.

На валізу не дивлюся, бо організм вимагає сну після напруженого дня і такого стресу від появи нічного гостя. Лягаю й вкриваюся ковдрою, заплющую очі, кілька секунд прокручую у голові нашу зустріч і не помічаю, як сон забирає у свої володіння.

Ранок починається з дзвінка татові і обговорення майбутньої співпраці з Бережним. Дізнаюся, що вони вчора довго говорили телефоном і все вирішили. Мені залишається тільки уважно слухати розповідь, щоб нічого не пропустити, та вчасно з’явитися на робочому місці. Усі важливі наради будуть проводитися в офісі Бережного, що мене не дуже влаштовує, але мовчу.