Розділ 11 "Ходяча халепа"

Кіра

Дзвінок мобільного перериває перегляд нового відеоролика від відомого американського дизайнера. Я підписана на його сторінку і не пропускаю жодного відео. На екрані номер людини, з якою хочеться говорити найменше. Але, щоб він не дзвонив мамі, натискаю на відповідь.

— Так, — вже стільки років минуло, а я досі не розумію, навіщо він це робить.

— Привіт, Кіро, — говорить мій… Ніхто. Для мене він ніхто.

— Здрастуйте.

— Кілька днів тому отримав повідомлення, що ти на зв’язку, — протягує. — Ось, телефоную запитати, як справи.

— Я вдома вже два тижні. Все добре.

— Навчання нормально?

— Нормально, — хочеться голосно зітхнути, бо навіть не впевнена, що він знає на кого я навчаюся.

— А свята як провела?

— З рідними, — відповідаю по завченій схемі.

— Ну, добре. Я там скину на картку подарунок.

— Це необов’язково, — зітхаю, бо ніколи не витрачаю ці гроші на себе.

— Так правильно. Ну, бувай, Кіро. Дзвони якщо щось потрібно.

— Добре, бувайте, — відхиляю виклик і відкладаю телефон.

Жодного разу не дзвонила і не буду. Чужим людям не дзвонять з проханням про допомогу. Так правильно… Для кого? А кинути мою маму саму теж було правильним? Чи наполягати на аборті? Ніколи я не зрозумію його логіки та бажання спілкуватися. Хоча такі короткі розмови двічі на рік важко назвати розмовами. У метро з незнайомцем можна довше поговорити, ніж з біологічним б… Навіть у думках я ніколи не зможу назвати його батьком. Ми одне одному ніхто, навіть по документах я Макарівна, але історію свого народження знаю добре, батьки ніколи цього не приховували. Гроші, які Ілля інколи пересилає, я відправляю в дитячий будинок і ще зверху тато докладає.

Так, ну що? Час повернутися до головного питання. Мені через кілька днів відлітати, а я досі не наважилася поговорити з татом.

Спускаюся на перший поверх і прямую до кабінету. Глибоко вдихаю повітря, стукаю і зазираю. Тато сидить на дивані й читає щось з планшета.

— Привіт, можна?

— Звісно, — чекає поки підійду й обіймає за плечі. — Що з настроєм? — не знаю, як він це робить, але з одного погляду усе завжди розуміє.

— Ілля дзвонив, — зітхаю і нахабно кладу голову йому на коліна.

— Докласти грошей?

— Угу, завтра перекажу допомогу дітям.

— Це все, що тебе турбує? — кладе долоню на голову. Хочеться плакати, притулитися до нього і виплакати усе погане, що тримаю в душі. — Доню, тобі потрібна моя допомога? Полетіти з тобою?

— Ні, — ледь стримуюся, щоб не пустити сльозу. — Трішки втомилася, — прикушую губу до болю.

— Маленька доня стала дорослою, — гладить по волоссю. — Тепер у тата ще більше хвилювань.

— Вибач, — говорю тихо.

— Таке життя, — зітхає він. — Якщо у тебе зараз складний період, немає бажання займатися справами в офісі, одразу говори, я прилечу і сам впораюсь.

— Ні, я все зроблю. Ти ж знаєш.

— Знаю, доню. Про Джека поговорити не хочеш?

— Ні, — знаю, що він терпіти не може такі розмови. Та й не заслуговує Джек, щоб ми про нього говорили.

— А про Іллю? Хочеш поговорю з ним, щоб не дзвонив, якщо це тебе так засмучує?

— Ні, мені байдуже на його дзвінки. А що ти дивився? — хочу змінити тему.

— Роботи Бережного. Останній проєкт, яким той займався.

— У-у-у, — протягую. — Ти справді налаштований з ним працювати? — підводжусь і сідаю.

— Він не сподобався тобі?

— Гарний, але… Ой, тобто нормальний. Тобто… — сама не розумію, що з моїм язиком, ляпає усе підряд.

— Кхм, така оцінка, мабуть, могла б його потішити, але батькові про це знати необов’язково.

— Тату, я не так виразилася, — відчуваю, як червоніють щоки. — Можливо, його роботи і не погані, але характер точно жахливий.

— Справді? — дивується він. — А мені він здався приємним, серйозним і позитивно налаштованим на спільну роботу. Що саме тобі не сподобалося? — дивиться на мене уважно, чекаючи відповіді.

— Ну… Він якийсь грубий, нервовий, — сама розумію, як по дурному звучать мої слова. Але ж не можу розповісти татові усе, тому ці факти виглядають вигаданими. — А може, я просто втомилася. Ми не так багато говорили, — щось погано я підготувалася до такої розмови.

— Я теж думаю, що потрібно більше часу. Подивишся? — подає мені планшет.

— Так, — деякий час гортаю стрічку. Шукаю до чого можна придратися, але не знаходжу.

— Гарно, — віддаю татові планшет. — Якщо ти усе вирішив, я не проти, — інших слів немає. Всі заперечення зараз звучатимуть дивно.

— Погодься, це дуже непоганий варіант. Він молодий, активний, — починає перераховувати його якості, а мені так і кортить ляпнути, що не такий він уже й молодий, — з купою сучасних ідей. Я гадаю, тобі буде цікаво з ним працювати. Звісно, все потрібно обговорити перед підписанням паперів, але я налаштований на співпрацю. Ще є час придивитися і подумати. Ніхто нікуди не поспішає. Ми домовились організувати якийсь спільний проєкт, щоб спробувати працювати разом, а вже потім приймемо остаточне рішення.

— Вже домовилися? — гублюся. — Коли?

— Кілька днів тому, він дзвонив.

— Сам? — виходить якийсь писк. — Що казав?

— Казав, що готовий до роботи, має замовника, — з підозрою дивиться тато. Звісно, так придуркувато я себе ще не поводила.

— А про мене нічого не говорив? — затамовую подих.

Мене цікавить, чи знає тато про валізу і обручку в ній. Бережний мені не відповів на повідомлення і я поняття не маю, чи варто пробувати ще раз з ним зв’язатися.

— А мав? — схоже, тато остаточно заплутався.

— Ну, я ж ще навчаюся. Чи влаштує його моя відсутність, коли необхідно бути на заняттях.

— Тобі не варто перейматися, про це ми поговоримо пізніше, коли усі приймуть для себе рішення. Якщо в процесі тебе щось не влаштує, я хочу знати усе.

— Добре, — усміхаюся, хоча усе точно не розкажу. Я трішки накосячила, тату, а тепер не знаю, як усе розрулити, але спробувати варто. Колись же ми повинні зустрітися, тоді й віддам обручку. — Я візьму твій планшет? — якщо вже іншого вибору у мене немає, потрібно детально вивчити інформацію про Бережного. — Подивлюся на проєкт ще раз.