Розділ 9 "Знахідка"

Кіра

— Кіро, що робиш? — зазирає Макс.

— Та так, нічого, — відриваюся від «надважливого» заняття — гіпнотизування валізи Бережного. Це ж треба, як вчепився в неї. Золото там заховане чи що? Може пошукати під його картатою піжамою?

— Я до Кроля, у нього сьогодні серйозна туса. Зі мною не хочеш?

— Ти серйозно? — аж смішно стає від його пропозиції.

— Ну, в тебе ж ця… Як її? Депресія? — задумується, наморщивши чоло.

— Іди. Я вже застара з вами тусуватись.

— Я теж так думаю, — тягне либу малий.

— Ей, — запускаю в нього подушкою, але до кривдника вона не долітає.

— Ти цей, не сумуй. Він все одно мені не подобався, цей Джордж.

— Джек. І ти його жодного разу не бачив.

— Та й не хотілося. Що за імена у них? Чому не Василь?

— Який ще Василь? — починаю сміятися.

— Ти ж зустрічалася з ним. Забула?

— Я зустрічалася з Валєрою, і було це два роки тому. Ти знайшов кого згадати.

— Йому хоч пику можна було набити, а того Джорджа спробуй знайти.

— Не потрібно нікому бити пику, краще забути й не згадувати.

— Ну і добре. Якщо ти в нормі, я пішов, — розвертається, щоб вийти.

— Психолог з тебе такий собі.

— Можу Ритку погукати, вона такі історії обожнює, миттю примчить, навіть серед ночі.

— Її активності я не витримаю. Краще відпочину.

Брат йде, а я повертаюся до валізи. Ми пів вечора змагаємося з нею поглядами, хто кого передивиться. Поки виграю я, але це не точно. Невже справи у його агенції йдуть настільки погано, що йому конче необхідно повернути ці кілька костюмів? Уявляю, який він розгніваний. І це через якусь валізу. Та на ній навіть блискавка погано працює. Може, нову подарувати, щоб не кипів від люті? Звідки в людях береться стільки негативу?

— І що у тобі такого особливого? — запитую тихо, але ніхто мені не відповідає.

Після довгих роздумів, я все-таки витримую напад спокуси і не дозволяю собі нишпорити у чужих речах. Лягаю спати, переставивши валізу в інший куток, щоб не муляла очі.

Сплю міцно. Думаю, так організм відновлюється після стресу. Прокидаюся аж перед обідом і довго сиджу на підвіконні, милуючись зимовою казкою на вулиці. Буря вщухла, але перед цим гарненько все засипала снігом. Люблю сидіти у теплі й насолоджуватися такою красою.

Коли спускаюся на кухню, мене чекають свіжі млинці з улюбленим абрикосовим джемом. Батьків вдома немає, а Макс пихтить у спортзалі.

— І кортить тобі тягати залізо? — обпираюся об дверну раму плечем.

— Зате я у гарній формі і не дрихну до обіду.

— Аж страшно стає, відчуваю себе старою бабцею, — відкушую млинець, злизуючи з пальця джем. — Навіть не знаю, як дожила до двадцяти одного року без спорту.

— Ха-ха, — кривиться Макс. — Дай вкусити, — прямує до мене.

— Ага, свій візьми, — відступаю й виходжу з залу. — Де батьки? — чую, що він йде за мною на кухню.

— В агенції, щось у них там важливе.

— А діда з бабцею давно бачив? Може, в гості до них поїхати?

— Сядеш за кермо в таку погоду? До першого стовпа, — заявляє діловито і теж сідає за стіл.

— Я вправно кермую. Давно у них не була. Поїхали разом? В піцерію заїдемо.

— Останнє спокушає. Правда, я до Кроля збирався.

— А що в нього? Чому ти до нього гасаєш так часто?

— Вечірка сьогодні.

— А він ще чимось займається, окрім організації вечірок?

— Заняття прогулює, футболом займається, — задумується.

— Цього достатньо, — хмикаю. — Тебе влаштовує така компанія?

— Інколи потрібно й відпочивати від навчання та хорошої поведінки, — заявляє серйозно.

— Слухай, — спадає на думку суперова ідея, — а поїхали на шопінг?

— О, ні, — заперечно хитає головою. — Це найгірша ідея для спільного відпочинку.

— Чому? Обіцяю, що не буду вередувати. Поблукаємо по магазинах, відпочинемо разом, десь повечеряємо і повернемось. Ну! Мені зараз необхідні позитивні емоції. Ну, Максе, — протягую, а він голосно зітхає.

— Це шантаж. Краще їдь до бабці з дідом. Вони тебе давно не бачили і скучили…

— А я завтра до них поїду.

— От відчував, що потрібно змитися раніше, ніж ти прокинешся, — бурчить і встає. — Я в душ. Щоб через п’ятнадцять хвилин була зібраною, інакше нікуди з тобою не поїду, — він виходить, а я щасливо усміхаюся.

Люблю його. Він хоч і менший по роках, але дуже розумний та відповідальний для свого віку. А ще він мій ліпший друг і на відстані я дуже сумую.

Швидко снідаю і біжу збиратися, поки малий не передумав зі мною їхати. Погода зимна, тому одягаю штани і светр. Дуже швидко роблю макіяж і збираю волосся. Першою спускаюся і одягаю верхній одяг. Шукаю ключі від автівки, а коли Макс виходить, вже сиджу за кермом в гаражі.

Під постійне бурчання брата доїжджаємо до міста і понад двадцять хвилин шукаємо місце, щоб припаркуватися. Через сніг доволі важко їхати, я рідко сідаю за кермо, тому усю дорогу нервувала, щоб не влетіти в іншу автівку. Коли місце знаходиться, заходимо до торговельного центру і проводимо там майже увесь день.

Шопінг відволікає від думок. З Максом весело, він коментує кожну одягнену мною річ і всіляко намагається підняти мені настрій. Навіть погоджується обрати щось для себе, довіривши мені роль експерта. Потім ми їмо в кафе на останньому поверсі, насолоджуючись красою рідного міста. Не день, а суцільний релакс. Я відкидаю всі непотрібні думки і відчуваю, як легко стає. Не згадую про Джека, неминуче повернення до Торонто, роботу разом з Бережним. Хоча, про останнє варто подумати і серйозно поговорити з татом. Після того, як я відмовилася везти йому валізу, співпраця неможлива. По-перше, він сам не захоче, а по-друге, я категорично проти роботи під його командуванням. Хто завгодно, тільки не хамовитий пеньок.

— Залізна жіноча логіка, — бурчить Макс, дістаючи пакунки з багажника. — Купа речей, які з легкістю можна було придбати в Торонто.