Розділ 5 "Жахливий рожевий і пеньок на додаток"

Кіра

Ненавиджу! Таке відчуття, наче цього дня всі божеволіють і намагаються мати якомога дурніший вигляд. Ці рожеві сердечки, ліхтарики, кульки, квіти і навіть тістечка викликають відразу. Чому саме у цей день всі кидаються купувати подарунки і зізнаватися у коханні? Чому вони не роблять це у будь-який інший день року? Що заважає? Це ж пахне брехнею. Наче люди на ходу перевдягаються у закоханих, а наступного дня знову стають собою. Добре, що я більше не в цій секті. Мене не провести, тепер маю імунітет, Джек відкрив очі. Сьогодні їх хочеться заплющити і не дивитися на божевілля навколо. Як же приємно, що я лечу сьогодні додому, не сидітиму в цей вечір на самоті.

Таксі плететься в заторі, змушуючи мене нервувати і схвильовано позирати на годинника. Не можна запізнитися, завтра у Рити день народження і я обіцяла прилетіти. Навіть сукню купила спеціально для такого свята. І хоч мене не тягне на веселощі, Рита не заслуговує бачити моє кисле обличчя. Тому я натягну на нього найкращу зі своїх усмішок і спробую відволіктися від думок.

У руці починає дзвонити телефон, усміхаюся і приймаю виклик.

— Ти теж сьогодні збожеволів чи обійшлося?

— Ти про що? — не розуміє Раян.

— Про рожеву лихоманку під назвою «День усіх закоханих».

— А-а-а, ну… Я теж.

— Я втратила друга, — зітхаю, а він сміється.

— Так сильно не переймайся, я завтра повернуся до свого звичного образу.

— І ти туди ж… Ех, чоловіки. Ви можете бути в одному образі усе життя чи ця функція для вас недоступна?

— Для тебе, що завгодно. Ти, до речі, де? Отримала мій подарунок?

— Не розчаровуй мене остаточно, — бурчу під сміх на тому кінці слухавки.

— Поїхала і навіть у поштову скриньку не зазирнула? Такий сюрприз не вдався, — награно зітхає. — А там усе як ти любиш, рожево далі нікуди.

— Більше ніколи не зазиратиму до скриньки.

— Видихни, Кіро, я пожартував. Але варто було б перевірити. Може, там сюрприз від Джека? Не приходив більше?

— Вчора зранку плентався за мною до самої станції.

— І нічого не клацнуло у серці?

— Клацнуло, але не в серці, а в голові. Після занять купила собі перцевий балончик, щоб мати чим захиститися на всякий випадок.

— Диво-жінка з далекої України. Горда і незалежна.

— Саме так, — промовляю впевнено, хоч на серці досі рана від зради. — Я нарешті бачу будівлю аеропорту і, можливо, навіть встигну на літак. Побачимося після мого повернення.

— Тримай себе у руках і не пхайся в бійки, — жартує хлопець.

— Слухаюся, буркотуне, — хмикаю і відхиляю виклик.

Розраховуюся з таксистом, витягаю свою валізу з багажника, і на всіх парах мчу до терміналів реєструватися. Ніколи не забігала до літака в останню мить, але рада, що встигла. Не хотілося б провести наодинці такий вечір, краще вже в літаку. Але і тут назріває проблемка. На моєму місці вже сидять. Якщо день не заладився з самого ранку, вкрийтеся ковдрою і навіть не думайте вирішувати важливі справи. Перевірено.

— Містере, вибачте, але ви сіли на моє місце, — доводиться говорити через ще одного чоловіка. Реакції не отримую. — Містере, — говорю голосніше, привертаючи увагу інших пасажирів, але знову мене ніхто не чує. — Ей, — перехиляюся і торкаюся плеча чоловіка. Він смикається і виймає один навушник з вуха. Чудово! Я тут розпиналася, а він музику слухає. На мене звертають погляд темні очі.

— Ви щось хотіли? — запитує англійською.

— Я? — промовляю збентежено, бо тільки дурень не помітить корінця від квитка у моїй руці.

— Ну, так, — влаштовується зручніше у моєму кріслі. — Це ж ви мене відволікли.

— Відволікла, бо ви сіли на моє місце, — демонстративно виставляю папірець перед собою.

— Цього не може бути, — хмикає з півусмішкою, наче я пожартувала.

— Це факт, я бронювала онлайн заздалегідь і не збираюся змінювати місце, — дратуюся.

— Зверніться до стюардеси, — відвертається і знову вставляє у вухо навушник. Відчуваю, як стрімко закипаю, останнім часом для цього потрібно лише декілька секунд.

— Міс, вам допомогти? — вчасно з’являється усміхнена стюардеса.

— Будьте люб’язні, скажіть цьому… містеру, що він зайняв моє місце, — показую їй корінець від свого квитка.

— Одну хвилинку, — усміхається мені.

Трохи відходжу, поки вона спілкується з невихованим нахабою. О, невже містер таки додивився, що місце не те? Підводиться, забирає МакБук і, кинувши на мене погляд, йде за стюардесою до іншого ряду крісел.

— Нарешті, — видихаю, сідаючи на своє місце. Через неуважність таких пасажирів, я мушу дратуватися і так у не найкращий день свого життя.

Якби мене на початку року спитали, як я проведу цей день, відповідь була б схожою на рожеве тістечко у вигляді сердечка. Він був би таким же солодким, яскравим і наповненим чимось дуже смачним. Але не все сталося так, як я собі уявляла, тому сьогодні я лечу додому, викресливши з пам’яті усе, про що мріяла раніше. Тепер у мене інша ціль і почуттів у моїх планах немає взагалі.

Деякий час читаю, а коли вимикається світло намагаюся заснути. Завтра буде не легкий день і довга ніч, тому краще трішки відпочити, поки є можливість. Але чоловік поряд так хропе, що я вже починаю шкодувати про свою наполегливість сидіти саме на цьому місці.

В аеропорт прибуваю о четвертій годині ранку. Спати хочеться так, що ледве плетуся, ноги відмовляються виконувати свої функції. Очі так і хочуть закритися, а тіло впасти хоч де-небудь. Бурчу собі тихо під ніс про несправедливість життя і шукаю свою валізу. Мене не можна будити о такій порі, бо є вірогідність нарватися на агресію. Але так хотілося полетіти додому і не бачити загальної святкової лихоманки, що навіть цей рейс підійшов. Тепер лишилося знайти свою валізу і авто дядька Захара, який має мене зустрічати.

— Ай! — різкий біль у нозі проганяє сон за долю секунди. Мене хапають чиїсь руки і не дають упасти. У голові проноситься вдячність за порятунок, поки я не розумію, що він же на мене і налетів, наступивши на ногу. Він! Нахаба з літака.