Розділ 2 "Сюрприз"

Кіра

— Доню, не забудь подзвонити, — нагадує мама, крокуючи зі мною поряд.

— Як завжди, ма, — беру її під руку й схиляю голову на плече. Мені мало кількох днів вдома, хотілося б затриматися на довше.

— Ні, не так, а одразу. Набереш мій номер тільки-но вийдеш з аеропорту.

— Так точно. Слухаюся, — викликаю своїми словами сміх тата.

— І обов’язково прилітай, за першої ж нагоди, — зупиняється і обіймає мене.

— Добре, мамусю. Скоро побачимося.

— Бувай, Кіро, — потрапляю в обійми тата. — Будь обережною.

— Я завжди обережна, — усміхаюся, забираю валізу і прямую на посадку.

Короткі вийшли канікули, але спілкування з рідними допомогло перезавантажитися і надихнутися на наступний етап навчання. Сідаю у літак, дістаю книгу з дизайну і занурююся в читання. Не люблю літати, витріщаючись в екранчик з якимось дурнуватим фільмом, краще витратити свій час на щось корисне. Мене так привчили, мама і тато постійно удосконалюють свої вміння і я хочу йти тією самою стежкою. Невдовзі тато планує розширити бізнес і домовитися про співпрацю зі знайомим. Він мріє, щоб у майбутньому я очолила філію в Торонто і це дуже гарна перспектива.

На деякий час засинаю і пропускаю обід. Завжди зі мною так. Приїду додому, замовлю подвійну порцію шкідливих, але смачних крилець, і ми з Джеком влаштуємо собі вечірку. Я сподіваюся, що він уже згадав про мій день народження і вітатиме мене з безмежним розкаянням. Хоча, чомусь я думаю, що він це зробив спеціально, щоб потім якось креативно привітати. Не дарма ж він художник за призванням, який змушений працювати в офісі, щоб мати засоби для життя.

В аеропорт Торонто прибуваю ввечері. Забираю валізу і одразу телефоную мамі, а потім дуже вдало ловлю таксі. Вдома така гарна зимова погода була, а тут сльота. Сніг, який випав напередодні, розтанув, але мого настрою це не зіпсувало. Через пів години я побачу коханого і проведу з ним цілих два солодких дні, бо завтра вихідний.

Щоб не витрачати час і не чекати доставку до самої ночі, роблю замовлення прямо з автомобіля таксі. Поки Джек буде відходити від радісного шоку, доставка з ресторану буде на порозі.

Ще на під’їзді до будинку бачу, що у квартирі горить світло, значить Джек вдома, не поплентався в один із сумнівних барів, де раніше він полюбляв зависати. Коли ми почали зустрічатися, він припинив туди ходити, бо я в такі місця ні ногою. Уявляю, як він сидить одненький і сумує, або ж жує бутерброд, бо кілька хвилин тому тільки повернувся з офісу.  Зараз я розбавлю його самотність своїм неочікуваним сюрпризом. Аж руки хочеться потерти від передчуття радісної зустрічі.

Не без зусиль підіймаю свою валізу на третій поверх, відхекуюся кілька хвилин, а вже потім відчиняю двері. Світло горить лише у спальні, тому на темну прямую туди. Обережно беруся за ручку і чую голос. Ні, голоси. Хоча… Це стогін. Він що, якесь безсоромне відео дивиться? Мозок мені підказує зовсім інше, але серце не хоче вірити. Цього не може бути, Джек не такий, у нас почуття.

Від розуміння того, що я можу там побачити, тіло наче німіє, не слухається, відмовляється рухатися. Ноги терпнуть, я просто стою і боюся відчинити двері. Хочу піти… Розвернутися, тихо на пальчиках вийти з квартири і повернутися через сім днів, як і обіцяла. Не пам’ятати і не знати про те, що відбувається в моїй спальні. Моїй спальні… На моїй улюбленій білизні. У квартирі, яку придбав тато.

 Всередині закипає лють, змушуючи страх відступити. Рятівна лють, яка допоможе мені не терпіти зраду і відчинити ці кляті двері. Ще раз беруся за ручку, прокручую і помалу їх відчиняю. В уяві вже намалювалася картина, тому те, що відкривається перед очима, не дивує. Мій колишній хлопець і не міг пам’ятати про моє свято, йому ж не до того. Брюнетка під ним так не натурально стогне, що хочеться закрити вуха. І очі теж, але не можна. Не зараз. Всередині болить. Дуже. Але я зціплюю зуби, стискаю кулаки, боляче вганяючи нігті у шкіру, і набираю якомога більше повітря у груди, щоб виявити свою присутність.

— Ще довго чекати? — мій голос лунає дуже гучно, але твердо. В одну мить Джек перелякано злітає зі своєї коханки і з ліжка, прикриваючись якимсь одягом.

— Кі… Ти… Пов-вернулася? — дивиться перелякано, обличчя блідне. Його коханка, яка на вигляд старша за мене, опустивши очі кутається у ковдру. Обличчя знайоме, але не можу згадати, де її бачила.

— Не чіпай, — вимовляю з гарчанням. — Одягай свої ганчірки і вали звідси, — стримуватися виходить доволі важко, хочеться накинутися на них обох і зробити так само боляче, як мені зараз.

— Мій одяг, — нишпорить очима по підлозі, а потім хіхікає і перехиляється через ліжко, щоб забрати у Джека ганчірку, якою той прикривається.

Її сміх спрацьовує як команда «фас». Не тямлю себе від гніву, підлітаю до неї, хапаю за край ковдри і з усієї сили смикаю. Вона пищить, намагається втриматися, але злість робить мене всесильною. Шльондра падає на ліжко, чіпляючись пальцями за ковдру, але я все-таки видираю її. Відкидаю до стіни і не чекаючи хапаю її за патли. Вона кричить, махає руками, намагаючись зачепити мене, але фізичного болю я не відчуваю.

Тягну цю кобилу до виходу, ззаду Джек намагається мене стримати, хапає за плечі, уповільнюючи рух. Він щось говорить, але у вухах так шумить, що я нічого не можу розібрати. Біля виходу він сильно мене відштовхує, лишаючи у пальцях волосся своєї коханки. Вона в одну секунду вискакує з квартири. Джек щось кричить, махає руками, а я чую лише своє серцебиття і важке дихання.

— Пішов геть! — виходить якось мляво, у голові паморочиться. — Зникни з моєї квартири, — збираю всі сили і штовхаю його. — Зрадник! Ненавиджу! — відчуваю, що по щоках течуть сльози.

— Кіро, це не те… — намагається щось довести.

— Геть! — з гуркотом відчиняю двері, штовхаю його, а коли виходить, хряпаю ними так, що з полиці поряд падає скляна рамка з нашою фотографією і вщент розбивається. Як і наші стосунки.