12. Вмирати не страшно

Я не  пригадую достеменно, як опинилася у своїй кімнаті і почала збирати речі. Була настільки шокована всім, що сталося, що у мене аж голова йшла кругом. Якоїсь миті я збагнула, що не попередила Фелікса про своє рішення. Підійшла до дзвінка у передпокої і з усіх сил смикнула за нього. Потім знову повернулася до спальні... все падало в мене з рук, я хапалася за якусь річ і забувала, що маю з нею робити... кидала і брала до рук іншу.

Коли почувся стукіт в двері, я не одразу зрозуміла, хто це. Потім здогадалася, що сама ж викликала Фелікса. Він увійшов, нашвидкуруч одягнений, з розпатланим волоссям, і зачудовано окинув очима той розгардіяш, який панував у кімнаті.

 - Що трапилося, пані Дано? - спитав він. - Ви, мабуть, щось загубили?

 - Ні, Феліксе, я зараз від'їжджаю у Землю дощу. Я хочу запропонувати тобі поїхати зі мною. Мені й далі буде потрібна твоя допомога.

От що мені в ньому подобалося - це те, як він цілком спокійно реагував на будь-які найнесподіваніші повороти долі.

 - Ну, то поїду, ясна річ, - відповів хлопець. - А коли ми вирушаємо?

 - Зараз, я тільки зберу речі. Карета вже готова. Ти сходи забери свої пожитки, гаразд?

Він кивнув і попрямував до дверей. А потім озирнувся, неначе щось пригадав.

 - А пан Вент? Він теж їде?

 - Ні, - коротко відповіла я.

Фелікс так само незворушно кивнув головою і вийшов із кімнати.

Коли він повернувся з невеликою торбиною, у яку помістилося його скромне майно, я вже встигла сяк-так попакувати свій одяг та особисті речі, в останню мить побачила літопис, що так і лежав на столі, як я його залишила, коли до мене завітав пан Деміан. Я схопила книгу і заховала до одного з клунків з одягом. Оглянула спальню востаннє. Що мені - написати Вентові листа? Ні, не буду. Я не знаю, що йому сказати. Хай сам здогадається про причину моєї втечі.

***

Пан Деміан зустрів нас поблизу службового входу, забрав у Фелікса один із клунків та повів до того місця, де стояла карета. Я побачила на її дверцятах королівський герб Ліанору - червоного лева з трояндою в зубах.

 - Його Величність знає, що ми взяли його карету? - здивувалася я.

 - Так, він дозволив мені нею скористатися, - відповів пан Деміан, відчиняючи переді мною дверцята.

Я сіла на м'яке шкіряне сидіння і сумно посміхнулася. Коли б іще мені довелося проїхатися на королівській кареті! Тут були і вишиті подушки, і гаптовані золотими нитками занавіски, і  букет штучних квітів на маленькому столику поряд із сидінням. Все було яскравим, барвистим... і відгонило несмаком. Але яка мені, власне, різниця? Добре, хоч зі зручностями їду, не на якомусь селянському возі...

Пан Деміан зазирнув до мене і сказав:

 - Ми з  Феліксом сядемо на місці кучера. Ящо щось буде потрібно, то смикнеш ось за цей шнурок.

Було дивно, що король дозволив узяти свою карету, проте не надав у наше розпорядження кучера.

Взагалі в усій цій історії було багато дивного і нелогічного, проте я втомилася думати. Я нібито впала в якусь прострацію - сиділа з заплющеними очима і мляво прислухалася до всього, що діється навколо. Однієї миті мені здалося, що хтось третій підійшов до карети і заговорив з паном Беркутом. Я подумала в якійсь шаленій надії - а раптом це Вент. Ось зараз він одчинить дверцята і забере мене звідси.. і я все йому пробачу. Мені так не хотілося розлучатися з ним. Мене то морозило, то кидало в жар, почала дуже боліти голова, все пливло перед очима. І крізь шум у вухах мені здалося, що тим третім, хто стояв зараз поряд із каретою, була жінка.

Я спробувала відхилити занавіску і визирнути назовні, але карета різко рушила з місця, аж я впала на подушки, так і не встигнувши побачити, з ким говорив королівський маг. За вікном повільно пропливали вогні  палацу, усе віддаляючись. Здається, знову пішов сніг. Тим, двом назовні, не позаздриш, якщо навіть мені тут, у більш-менш захищеному від вітру й холоду місці, зуб на зуб не потрапляв. Я закуталася в хутряну накидку, що лежала на сусідньому сидінні. Стало трохи тепліше.

Здається, я заснула. Прокинулася раптово, не розуміючи, де зараз перебуваю, і що зі мною коїться. Різкий біль у животі змусив мене зігнутися навпіл. Що це в біса таке?

Біль швидко минув, наче й не було, але через пару хвилин повернувся. Мене знову почало морозити, і через якийсь час я відчула, що в мене по ногах щось тече.

Не треба було мати диплом цілительки, аби зрозуміти, що справи мої йдуть не найкращим чином.

Я вхопилася за той шнурок, на який мені вказав пан Деміан, та з усіх сил його смикнула. Шнурок відірвався, і  частина його, з плетеною шовковою китичкою, лишилася у мене в руці.

Здавалося, пан Деміан з Феліксом ніяк не відреагували на мій виклик. Напруживши слух, я почула, що вони ніби сваряться - принаймні пан Деміан говорив щось на підвищених тонах, а Фелікс відповідав йому односкладно, але теж досить голосно. Я посмикала ручку дверцят - вони були замкнені. Та й виглядати з карети, що рухається так швидко, було не надто безпечно. І все одно мені треба було до них дістатися. Я з усіх сил забарабанила кулаками по передній стінці карети та стала гукати: "Стійте! Зупиніться! Мені зле!"

Кричала, аж поки черговий напад болю не змусив мене скорчитися в три погибелі. Я так і помру, а вони не почують!

Хоча все-таки почули. Ми вже їхали повільніше, а за якусь мить зупинилися. Дверцята відчинились, і до мене зазирнув обліплений снігом Фелікс.

 - Пані Дано, ви щось хотіли? - спитав він.

 - Так, - я мало не плакала. - Скажи пану Деміану, хай править до найближчого міста чи села, куди завгодно, де є лікар. Мені погано...

У цю мить пан Деміан теж підійшов до карети.

Він аж рота роззявив, побачивши, що моя світла сукня в червоних плямах.

 - Що трапилося? Ти поранилась чимось?

Вони обоє тупцяли перед розчиненими дверцятами, з яких до карети заносило колючі сніжинки. Їхня розгубленість так дратувала мене, що я б повбивала обох, не задумуючись. Хай зроблять що-небудь, ну що ж вони так і стоять, чекаючи, поки я геть стечу кров'ю.