11. Втеча

Часом у нашому житті трапляються такі дні, коли розумієш - один вчинок кардинально міняє усе твоє майбутнє. І найчастіше ніщо перед цим не віщує біди, жодних грозових хмар не видніється на обрії... буря приходить несподівано - і від того вона ще страшніша.

То був останній день перед весіллям Дезі. Вента запросили трохи порозважати подруг нареченої на "дівич-вечорі", який принцеса влаштувала за існуючою в королівстві традицією. Свято мало чим відрізнялося від інших світських раутів - хіба що збиралися на нього виключно молоді незаміжні дівчата, їли, пили, слухали музику, обмінювалися останніми плітками... все, як завжди. Мене, втім, на нього не запросили - чи то через неприязнь Дезі до моєї персони, чи, може, я в очах мешканців палацу вважалася практично заміжньою ( бо ми з Вентом, не криючись, жили разом, тож багато хто й не здогадувався, що ми досі не узаконили стосунки).

Отже, молоді панянки Ліанору розважалися у своє задоволення, а я була навіть рада з того, що мені не треба йти на той бенкет. Я сиділа у своїй кімнаті і перечитувала випадково знайдений серед  речей літопис, що дістався мені у спадок від Ромена. Давно я нічого не писала в ньому, а відтодц вже сталося стільки нових подій. Втім, мабуть, буде краще побачити усе на власні очі, і тільки тоді описати для нащадків. Вже зовсім скоро я буду у Столиці, всього за кілька днів...

Я підвела голову і подивилася на Фелікса. Він сидів у кріслі і, як завжди, читав якусь книгу. Що він буде робити, коли ми поїдемо? Залишиться в палаці? Повернеться до бандитів? Останнього мені б дуже не хотілося, я встигла прихилитися до нього душею і тепер відчувала свою відповідальність за його подальшу долю. Може, узяти його з собою? Але, боюся, що Вент буде невдоволений цим рішенням. Або попросити пана Беркута знайти Феліксу якесь місце при дворі, може, він допомагав би йому у його роботі - прибирав у бібліотеці, організовував прийом клієнтів...

Мої роздуми перервав обережний стукіт у двері. Хто б це міг бути?

 - Я відчиню, - сказав Фелікс, швидко піднявся з крісла і підійшов до дверей.

 - Добрий вечір, - почула я його голос з передпокою, а за мить йому відповів пан Деміан. От таки правда, що "про вовка примовка..."

 - Вітаю, Дано, - сказав королівський маг, заходячи до кімнати. - Перепрошую, що потривожив тебе у досить пізній час, та маю до тебе серйозну розмову.

Вираз обличчя у нього був наче трохи збентежений, аж я здивувалася - що такого він мав мені сказати, щоб це не могло почекати до ранку? Невже знову трапилася якась халепа?

 - Я  хотів би поговорити з тобою наодинці, - він кинув промовистий погляд у бік Фелікса.

 - Так, звісно. Феліксе, ти можеш бути вільним, - сказала я хлопцеві, він забрав свою книгу, попрощався і вийшов.

Я так само продовжувала сидіти за столом, перед розгорнутим літописом, і, побачивши, що погляд мого співрозмовника зупинився на цій книзі, немов йому надзвичайно цікаво, що ж там написано, я не зовсім ввічливо закрила її  та запитально глянула на пана Беркута.

- Отже, так, - мовив він, відкашлявшись. - Я мав сьогодні приватну бесіду з твоїм наставником, і він був дуже незадоволеним тим, що ти й досі перебуваєш у Ліанорі. Він звелів тобі прямо зараз зібрати речі та вирушити до Столиці.

Про те, яким чином відбулася "приватна бесіда" з паном Веріусом, котрий перебуває за сотні миль звідси, я не стала запитувати. Зрештою, мені було відомо, як це робиться, хоч сама я й не мала  відповідних пристроїв. Непокоїло мене зовсім інше.

 - Як "прямо зараз"? - здивувалася я. - Невже не можна зачекати ще кілька днів? Уже завтра, нарешті, відбудеться це весілля, і ми зможемо поїхати...

 - На жаль, до мене надійшла інформація про те. що завтра тебе спробують убити, тому задля твоєї ж безпеки тобі краще чимскоріше опинитися  далі звідси. Я вже домовився про карету, вже навіть коней запряжено, тільки швиденько збирайся - і можна вирушати.

Я дивилася на нього нерозуміюче. Невже він не жартує? Усе й справді так серйозно?

- А Вент? - тільки і спитала я.

 - Він прибуде пізніше.

 - Ні, без нього я не поїду, - рішуче мовила я. - Якщо ви так вболіваєте за мою безпеку, я можу просидіти увесь день, зачинившися в кімнаті. Можете приставити до дверей охорону. Зрештою, у мене є Фелікс...

Пан Деміан презирливо скривився.

 - Твій Фелікс - малий дурень, який не здатен виконати жодного завдання так, як йому належить. Я б на твоєму місці особливо на нього не покладався...

 - Хай там як, але я зараз маю дочекатися Вента, і ми разом вирішимо, що нам робити, - я встала і схвильовано почала ходити по кімнаті.

Пан Деміан спостерігав за мною з дивним виразом на обличчі.

 - А ти знаєш, що свято у покоях Її Високості Дезіре вже давно скінчилося? - раптом спитав він.

 - Звідки мені знати?

 - Гості розійшлися годину тому. Де ж тоді твій коханий?

Я не розуміла, до чого він хилить.

 - Можливо, з Алексом чи ще кимось зі своїх друзів вирішили посидіти... Невже це так страшно?

Пан Деміан встав і підійшов до мене. Мені здалося, що від нього наче повіяло холодом.

- Я справді не хотів тобі про це говорити, - глухо  промовив він. - Все-таки, він мій син, і ще існує таке поняття, як чоловіча солідарність... Але перш за все, ми з тобою Хранителі, а не чоловіки, жінки, родичі чи друзі.... Іноді ці сантименти є зайвими.

Він узяв мене за руку.

 - Мені справді тебе шкода, - тепер я відчувала в його голосі співчуття. - Ти хороша дівчина. Я встиг тебе полюбити, як власну доньку. Може, тому, я тобі зараз відкрию очі на все -  хоча мені важко це зробити. Бо ти мені цього не пробачиш, і, можливо, я стану для тебе ворогом.