5. Тістечко з кремом

- Ти цілісінький день тут сидиш, Дано, не набридло ще? - пан Беркут відірвався від своїх записів та уважно подивився на мене.

Я сиділа , підібгавши під себе ноги, у глибокому кріслі з книгою на колінах. Тут, у його бібліотеці, я  протягом  тижня, що минув із часу нашого прибуття до Ліанору, проводила, мабуть, більше часу, ніж у своїй кімнаті.

 - Навіщо тобі та історія давніх часів? - продовжив він. - Це вже давно нікому не потрібне. Ще якби ти навчалася і мала складати іспити, то можна було б зрозуміти, а так - цілковито безглузда трата часу. Пішла б краще погуляла на свіжому повітрі.

 - Дякую, але я не хочу.

Він похитав головою.

 - Чого він кидає тебе? Хай би узяв із собою на те полювання!

 - Мені не можна їздити верхи, - бовкнула я, не подумавши, і тут же прикусила язика.

 - А що трапилося? Ти захворіла? - стривожився батько Вента.

 - Ні, все добре, просто... нога болить. Колись я її травмувала, і тепер часом непокоїть біль, - спробувала викрутитись на ходу.

-То я тобі дам одну дуже хорошу мазь, - він встав і почав перебирати свої скляночки та пляшечки, котрих мав велику кількість у високій, поточеній шашелем дубовій шафі.

Мені довелося узяти пузату баночку зеленого кольору з неймовірно вонючою маззю та щиро подякувати. Я вже знала, що пан Деміан надзвичайно любить компліменти та слова вдячності у свою адресу.

 - Це мій власний винахід, - гордо повідомив він. - Хочеш, поділюся рецептом? Будеш сама таку робити.

Мій нюх, що під час вагітності загострився,  відчував неприємний аромат мазі навіть крізь щільно закручену кришечку. Тому дуже сумніваюся, що я ризикнула б заходжуватися навколо її приготування. Та довелося ще раз подякувати і записати рецепт під диктовку майбутнього свекра.

 - Може, ти хотіла б дізнатися ще котрийсь із моїх секретів? - самовдоволено спитав він. - Нещодавно я навчився виготовляти дієві ліки від п'янства. Це, люба моя,  справжнісінька золота жила. Завдяки їм одним можна стати багатшим від короля!

Я поглянула на його потертий, в деяких місцях акуратно заштопаний одяг та ладна була спитати, навіщо йому те багатство. Куди він вкладає гроші? Жив пан Деміан дійсно дуже аскетично, і не від якоїсь скупості - просто був невибагливий та не потребував жодної розкоші. Але  про гроші поговорити любив і завжди похвалявся, як багато заробляє. Втім, ця риса була властива і його синові. Вент теж любив похвалитися заробленим, але тут же все й витрачав. Що було краще - я не знала. Особисто я до грошей завжди була байдужою.

 - То запишеш рецепт цих ліків? - спитав пан Беркут, зсуваючи на лоба свої окуляри, котрими користувався при письмі та читанні.

 - А ви можете розповісти мені, як визначаєте родинні зв'язки між людьми? - спитала я.

Він насупився.

 - А нащо воно тобі? У тебе інша спеціалізація.

 - Просто цікаво.

- Обійдешся.

 - Боїтеся, що складу вам конкуренцію? Кажуть, ви єдиний у світі, хто вміє це робити...

Таке моє зауваження йому полестило. Він задоволено посміхнувся.

 - А таки єдиний... Ще Вент трохи вміє, та йому до мене далеко. А тобі не розкажу, і не проси. Всьому іншому, що знаю, можу навчити, а щодо цього - вибачай...

Я тихцем посміхнулася. Він не знав, що мені, при бажанні, вистачило б посидіти кілька днів, щоб самотужки розробити власний такий метод, і дійсно скласти йому конкуренцію. Якби я захотіла... У цьому була моя перевага перед іншими магами - мені не потрібно було вивідувати якісь заклинання, ритуали, котрими користуються інші -  я могла створювати свої власні, і вони  працювали б не згірше. Проте чи потрібно мені було це? Я не знала.

 - А чому ви так не любите Вента?

 - Що? - від несподіванки він натиснув на перо сильніше, ніж треба було, і його гострий кінчик прорвав папір. Пан Беркут обережно торкнувся дірки кінчиком пальця - і вона тут же зникла. - Хто тобі сказав, що я його не люблю? Він сам?

 - Ні, я це бачу.

 - Яка нісенітниця! Ви, жінки, просто зациклені на тому своєму "любиш - не любиш"... Гелена теж мене часто діставала питаннями, чи люблю я її...

Він обхопив голову руками і зітхнув.

 - От її ви любили, а сина ні, - вперто продовжувала я.  - І зараз, як говорите про нього, у вас таке обличчя, неначе ви щось кисле з'їли. Ви просто не помічаєте того, а я бачу.

 - Що ж ти така докучлива, Дано! Я тепер розумію, чому він від тебе втікає, - пан Беркут махнув рукою.  - Гаразд, мабуть, ти маєш рацію. Я тоді, після смерті Гелени, був наче сам не свій. Звинувачував Вента, що він не допоміг її врятувати.

 - Але як він мав це зробити? Там же були озброєні воїни...

 - Міг побігти до замку, покликати на допомогу... Натомість сидів у кущах, як той заєць...

 - Але ж він був зовсім малий. Чи не забагато ви хочете від переляканої дитини? А якби його побачили і вбили - вам би було легше?

 - Може, й легше, - сказав він і затнувся, перехопивши мій вражений погляд. - Не питай тільки, чому. Я все одно не скажу. І взагалі, до мене зараз клієнт прийде. Можеш узяти книгу до себе в кімнату і там почитати.

 - Добре, - я зітхнула і піднялася з крісла. - До побачення, пане Деміане.

 - Ходи здорова, - він відвернувся від мене, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

***

Я віднесла книгу до наших із Вентом покоїв, але сидіти там на самоті не хотілося. Палац був напівпорожній - більша частина його мешканців вирушила на полювання. Залишилися в основному літні люди та жінки з дітьми. Ну, й слуги, котрі готували урочисту вечерю для  всіх, хто незабаром мав повернутися з ловів.

Я спустилася сходами на перший поверх та вийшла на велику засклену терасу. Тут була справжня дивовижа - зимовий сад. У той час, як за вікнами сіріла похмура зима, в цих краях більше схожа на осінь, на терасі зеленіли якісь заморські пальми, плелися ліани, розкривали свої пелюстки екзотичні квіти. Навіть метелики пурхали по листю, переносячи  всіх, хто заходив до цього саду, у справжнісіньке літо.