4. Ліки від нечемності

- Ходімо, я відведу тебе назад, - сказав пан Беркут. Ми знову вийшли в той самий заплутаний коридор, і незабаром, прямуючи слідом за своїм провідником, я переступила поріг банкетного залу. Відразу кинулася в очі групка молоді, що стояла прямо навпроти входу - тут були і юнаки, і дівчата, серед котрих я упізнала королівну Дезі, а ще - що мені страшенно не сподобалося - мою давню неприятельку ще з часів, коли я тільки починала вчитися у Рейдамарі - довгокосу красуню на ім'я Мюріел. Колись я їй ті коси трохи обсмалила, через що і нажила в  її особі справжнього ворога. Щоправда, провчилася в університеті  землячка Вента недовго - після першого семестру її відчислили, бо вона не склала іспиту на вміння користуватися магією. Наскільки я розумію, жодних здібностей у неї не було, а відправили її до Повітряного замку в ролі шпигуна - щоб вона слідкувала за Вентом та повідомляла королю про все, що з ним відбувається. Мій наречений про те прекрасно знав, тож зараз я була неприємно вражена, побачивши його в компанії усіх тих молодих людей, серед яких була і Мюрі. Більше того - він щось весело їм розповідав,  а решта досить жваво реагували. Ще від дверей я почула їхній сміх.

Дивлячись з іншого боку - сказала я собі - ну що тут такого? Скоріше за все, це Вентові давні приятелі, з якими він разом ріс, і, звичайно, він радий їх побачити. А що серед цієї компанії затесалась Мюріел - то що ж йому було - прогнати її геть? Це було б геть неввічливо, зважаючи. що дівчина була донькою королівської фаворитки, хоч до  аристократії ніякого відношення й не мала, але  вже те, що її мати володарювала в королівській опочивальні, робило Мюріел досить значимою особою при дворі.

-Ти, здається, знайома з цією кралечкою? - пан Деміан перехопив мій погляд, кинутий у бік Мюрі. - Глянь, як вона пожирає очима мого сина! Перекажи йому, щоб не зв'язувався з нею, бо вона ще та пройдисвітка! Втім, яблучко від яблуні..

Так, бурмочучи щось собі під носа, він повернувся і хутко вийшов із зали, а я залишилася стояти скраю, біля стіни, ні в сих, ні в тих. Здавалося, всі присутні відверто ігнорували мене. Аж нарешті Вент озирнувся і побачив, що я стою одна, мов та сирота. Він швидко підійшов до мене та підвів до своїх друзів, щоб відрекомендувати їм.

 - Це моя наречена. Дана, вона теж випускниця магічного факультету, - з деякою гордістю промовив він.

- А яка у вас спеціалізація, панно Дано? - спитав невисокий чорнявий юнак, чиє обличчя здалося мені трохи знайомим. Скоріше за все, він теж починав навчатися разом із нами, а потім чи був відчислений, як і Мюрі, чи перевівся на інший факультет. Принаймні, в останні роки навчання я його вже не зустрічала.

 - Я цілителька, - згідно вигаданої паном Веріусом "легенди", повідомила я новим знайомим.

- О, це дуже цікаво, - знудженим тоном промовила принцеса Дезі. - Якщо когось нападе розлад шлунку після цього фуршету, то Дана зможе зарадити лиху...

Всі зареготали, а Мюрі - найголосніше.

 - Звичайно, - мило усміхнулася я. - Можете звертатися в разі чого. Навіть від нечемності маю ліки.

 - Он як, і що ж це за ліки? -  вона вирішила не залишати мене у спокої. Обмахувалася віялом із павичевого пір'я і знічев'я зиркала на мене своїми величезними очищами з-під чорних шнурочків брів. Дезі була дуже вродлива. Вона нагадувала майстерно зроблену порцелянову ляльку - такі ж правильні, бездоганні риси обличчя, гладенька прозора шкіра, вкладені у вигадливу зачіску золоті кучері... Хіба фігура могла б бути трохи стрункішою... років до сорока вона, певно, стане огрядною матроною.

 - Для різних людей використовують різні методи, - серйозно відповіла я. - Комусь не завадить днів три поголодувати, іншому буде дуже доречним гарячий компрес на всю голову...

При останніх словах щоки Мюріел спалахнули рум'янцем, хоча вона й вдавала, що моя персона її зовсім не цікавить. А Дезі, почувши про голодування, аж смикнулася, як людина, що наступає босою ногою на гострий камінь. Її гарненькі брівки насупилися, пухкі, нафарбовані червоною помадою, губи скривилися у зневажливій гримасі.

Вона повернулася і  гордовитою ходою рушила в інший кінець зали, більше не удостоюючи мене навіть поглядом. Її свита потягннулася за нею. Ще мить - і ми з Вентом залишилися сам на сам.

Він трохи докірливо поглянув на мене:

 - Це було не дуже ввічливо, Соловейку.

 - Гаразд, але вона сама почала верзти щось про розлад шлунку і те, що я зобов'язана усіх їх лікувати...

 - Але ж то був лише жарт!

 - Тоді, безперечно, і я пожартувала!

Він узяв мене під руку:

 - Може, підемо звідси? Його Величність виділив нам покої на другому поверсі, я вже наказав слугам забрати наші речі з заїзду та доставити їх сюди. Ходімо, подивимось на наше гніздечко...

- Зачекай, - здивувалася я. - Ми ж мали післязавтра вирушати до Землі дощу. Навіщо ця вся морока з носінням речей туди-сюди? До того ж, у заїзді досить зручно, і нам обом там сподобалося...

 - Тут виникли деякі непередбачувані обставини, - промовив мій коханий, вдаючи неабияку заклопотаність. - Але краще все ж поговорити наодинці, ти згодна?

Звісно, я була згодна. Мені було незатишно серед усіх цих чужих людей з їхніми прискіпливими поглядами та недоречними жартами. Можливо, для Вента цей палац і був рідною домівкою та навівав ностальгійні почуття, мені ж він дедалі більше не подобався.

***

Вент узяв мене під руку, ми вийшли в коридор та почали підійматися сходами. Перед нами було високе вікно, з якого відкривався чарівний краєвид.

Здавалося, Вент почувається тут, як риба в воді, та так воно було й насправді, адже він провів  у палаці усе життя.

 - А про що хотів поговорити з тобою Його Величність? - спитала я. - Чи то якась таємна інформація, до котрої мені зась?