3. Знайомство з новим родичем

Королівський палац у Ліанорі нічим не нагадував той, у котрому колись довелося  мені мешкати в нашій Столиці. Це була дуже вишукана та розкішна споруда, оздоблена  майстерними ліпленнями, з гостроверхим шпилем, двома декоративними башточками та високими вітражними вікнами. Оточував палац доглянутий парк, у якому, незважаючи на те, що вже почалася зима, досі квітли троянди і хризантеми.

Вент, побачивши, що я трохи збентежена майбутньою зустріччю з королем Ейларом та його придворними, узяв мене за руку.

-  Боїшся? - спитав він. - Нічого страшного не буде, король у нас ліберал, тож усі прийоми проходять, як потім звітують придворні борзописці, "у теплій та дружній атмосфері"...

- Не боюсь, але якесь у мене дивне передчуття. - я озирнулася навколо. - Неначе мені тут зовсім не будуть раді...
 - От дивна у тебе вдача, Соловейку, - сказав Вент, на мить зупиняючись і пригортаючи мене до себе. - Ти не вмієш просто насолоджуватися життям, завжди і в усьому шукаєш якогось підвоху, ніби тобі не двадцять років, а сто двадцять...
- Ну дякую, таких компліментів мені ще не робили, - я вдавано-сердито стусонула його кулаком у груди. Але  продовжувати дискусію ми не мали часу - бо вже хвилин п'ять як повинні були бути у палаці.
Тож не без побоювання я ступила на сходи, вкриті червоною килимовою доріжкою, і вартовий у яскравому синьому мундирі розчинив перед нами високі різьблені двері.
За мить ми вже прямували коридором, таким же пишним та вишуканим, як і зовнішній вигляд палацу. Пообіч стін стояли красиві статуї, вази з живими квітами, у великих акваріумах плавали різнокольорові рибки.

Знову охоронець, цього разу вже в червоному - він пропустив нас до великого залу, де, певно, і мав відбутися той самий прийом. Я трохи заспокоїлася, побачивши, що людей тут небагато. Скоріше за все, це були постійні мешканці палацу - різні посадовці та члени королівської родини.
Сам Його Величність Ейлар виявився досить приємним кругловидим чоловіком років сорока, маківка якого, увінчана золотою короною, вже трохи почала лисіти, а з-під парадного камзолу виднілося невелике черевце, яке свідчило про те, що правитель Ліанору любить гарно попоїсти.

Побачивши нас із Вентом, він, здавалося, аж засвітився від радості. Перш ніж церемонімейстер, чи як там він у них називався, оголосив про нашу появу, король сам пішов нам назустріч і дружньо обійняв спершу мого нареченого, потім і мене.
Я, звикнувши до суворих порядків, що панували при нашому дворі, навіть трохи розгубилася.
- Яка ви чудова пара! - вигукнув Його Величність. - Венте, відрекомендуй, будь ласка, всім свою супутницю!

- Радий вас бачити в доброму здоров"ї, Ваша Величносте, - вклонився Вент. - Це моя наречена Дана, вона, як і я, здобула  фах магістра магії.
Король уважно поглянув на мене, злегка нахиливши голову, так, як те часом роблять птахи.
 - Дуже приємно познайомитись, - мовив він. - То ви родом із Землі дощу?
 - Так, Ваша Величносте, - я зробила реверанс. - Я також страшенно рада можливості відвідати вашу чудову країну та познайомитися з вами.

- Дезі! - вигукнув король Ейлар, шукаючи поглядом когось у юрбі, що зібралася трохи віддалік, навпроти столу з різноманітними закусками, з якого, за старовинною традицією, кожен гість сам обирав собі страву до смаку.
Я побачила, як висока білява дівчина з розкішною фігурою, котру вельми сміливо обтягувала блакитна сукня, озирнулася на його голос та не дуже охоче попрямувала в наш бік.
 - Дезі, дорогенька, - король хитро їй підморгнув, - дивися, хто до нас завітав!

Принцеса Дезіре спершу поглянула на мене. Її погляд не виражав абсолютно ніяких емоцій - так, наче вона була школяркою, котру привели до музею та змушують милуватися картинами, котрі їй зовсім нецікаві.
Потім вона мигцем поглянула на Вента і тут же опустила очі.
- Вітаю вас в Ліанорі, - сказала Дезі не дуже привітно. - Сподіваюся, вам у нас сподобається.
Потім, не чекаючи відповіді, розвернулася і знову пішла до столу, де всі, знову ж таки за дивним старовинним звичаєм, не сідали, а їли стоячи, тримаючи тарілки в руках.

 - Ви не ображайтеся, у нас все по-простому,  - запевнив король. - Я б хотів, щоб ви трішки погостювали у нас в палаці. Так, так, - він зупинив жестом руки Вента, котрий хотів щось сказати. - Я все зрозумів із твого листа -  ти бажаєш виїхати на батьківщину своєї нареченої, ви поспішаєте і все таке... Але я вас просто так не відпущу, бо який же я тоді гостинний володар! Мені самому буде страшенно незручно, коли я думатиму, що син мого кращого друга з нареченою живуть у якомусь там заїзді... Так що не сперечайтеся, а збирайте свої речі і переселяйтесь до палацу. Кімнат у нас, слава Вищим силам, не бракує!

- Дякую за таку честь, Ваша Величносте, - я побачила, що Вент дещо знітився.

- Ну що ти, хлопче, ти ж мені, як рідний, можна сказати, виріс у мене на очах! Я ж тебе на цих-от колінах гойдав, - він вказав рукою на свої досить-таки тлустенькі ноги, обтягнуті модними червоними штанами. - Які можуть бути церемонії,  їй-богу! Та й батько твій мріє ближче познайомитися з майбутньою невісткою. До речі, от і він, як кажуть, " про вовка примовка..."

До нас і справді наближався невисокий кремезний чоловік, зодягнений у такі ж кольорові шати, як і сам король. Певно Його Величність Ейлар задавав тут моду у всьому. Я поглянула на батька Вента з хвилюванням - адже чула про нього не дуже приємні речі. Проте він виглядав досить приязним. Дивлячись на сина й батька, котрі стояли поруч, я подивувалася з того, наскільки не схожими між собою можуть бути близькі родичі.

Вент був вищим на цілу голову, худорлявим, мав  світле волосся і блакитні очі. Батько ж його був темноволосим і смаглявим. Хоча, звісно, син міг вдастися і в матір... Та все одно мені здалося вкрай дивним, що зустрілися вони немов чужі  люди. Ну, хай і не чужі, проте й не було на їхніх обличчях великої радості.