Приводячи себе до належного вигляду, щоб не соромно було постати перед очі Його Величності короля Ліанору, я пригадала, що рівно тиждень тому якраз і сталося те, що повністю змінило наші з Вентом плани на майбутнє. До того ми вже вирішили, що хочемо жити на морському узбережжі, в Мірте, знайдемо там собі роботу до душі, винаймемо невеликий будиночок, а вечорами будемо гуляти по пляжу та слухати шум прибою. Я уявляла, як у цій затишній місцині народиться наше дитя, і ми будемо дуже-дуже щасливі.
Тож коли наступного дня після того, як я отримала диплом із зазначенням фаху "Магістр магічних наук, спеціалізація - іллюзі", мене викликав до себе пан Меч, я ще не запідозрила нічого лихого. Думала, що це будуть якісь чергові настанови, бо мій учитель був із тих педантичних людей, котрі не заспокояться навіть після того, як їхній учень уже фактично вийшов з-під їх опіки.
Але пан Веріус приголомшив мене прямо з порога.
- Що ж, вітаю, Дано, - стримано посміхаючись, мовив він. - Не хотів казати про це раніше, поки вся справа не залагодиться, проте зараз уже можна. Наша Рада одноголосно призначила тебе Хранителем Землі дощу.
Я подумала, що це якийсь не дуже вдалий жарт, хоча за паном Мечем ніби такого й не водилося раніше.
- Мене... Хранителем? - я не могла навіть двох слів зв'язати.
- Так, я розумію, що це для тебе велика радість, - пан Меч торкнувся моєї руки. - Адже Хранитель древніх знань - така відповідальна і висока посада. До тебе існували усього дві жінки - Хранительки, та обоє вони посіли свої місця вже як були в літах. Наймолодшим Хранителем-чоловіком став твій попередник і ... хм... добрий знайомий Нед, хай покоїться з миром його душа. Але й він був старшим від тебе. Так що деяким чином твій випадок є унікальним. І я дуже радий, що саме моїй учениці випала така честь...
Він хотів продовжити свою тираду, але я перебила його.
- Але, пане Веріусе, чому мене не спитали, чи хочу я бути Хранителькою?
Він поглянув на мене вражено, неначе до нього заговорила кам'яна статуя.
- Чи не здається тобі, дитино, що в тебе манія величі? - лагідно поцікавився пан Меч. - Коли це в Хранителів питали їхньої згоди на виконання такої важливої місії? Може, ще треба було усім Чотирьом прийти до тебе та вклонитися в ноги, слізно благаючи виявити таку ласку і стати однією з обраних?
- Я не знаю, це так несподівано... - пробурмотіла я.
Він дружньо поплескав мене по плечу.
- Я все розумію, ти просто розгубилася від несподіванки, тому й не гніваюся на тебе. Зараз проведу для тебе основний інструктаж, а завтра можеш вирушати до Столиці. Наскільки мені відомо, житло та все необхідне для тебе вже підготували.
- А як же Вент? - запитала я. - Він має поїхати зі мною?
- Це мене не обходить, - відповів пан Меч. - Як хоче, хай їде, не хоче - його справа. Ви люди дорослі, самостійні, чужих порад не потребуєте.
Останні слова пролунали дещо знущально, певно, він усе ще був незадоволений тим, що я погодилася стати дружиною Вента.
На цю тему ми більше не говорили. Він ще деякий час розповідав мені про мої майбутні обов'язки та про те, як я маю підтримувати зв'язок із ним та в цілому з Радою П'яти, а я слухала впіввуха, бо в глибині душі була дуже розчарована. Моя маленька мрія про спокійне і затишне життя в місті на березі моря, немов та пташина, востаннє махнула мені крилом та зникла в небі, затягнутому похмурими передзимовими хмарами.
Їхати до Столиці, жити там, у місті, котре навіває на мене не дуже приємні спогади. Проходити повз королівський палац, який колись був для мене домівкою. Спілкуватися з тим новим імператором - Назіром, чи як там його - бо пан Веріус сказав, що його вже повідомили про те, що скоро в державі з'явиться новий Хранитель, і він милостиво згодився у всьому співпрацювати зі мною. Яка ж я з того рада, просто немає слів...
***
Коли я вийшла з кабінету свого наставника, Вент чекав мене у коридорі. Неприязнь між ним та паном Веріусом була взаємною. Здавалося, ці двоє ледь-ледь могли терпіти один одного. Тому мій наречений супроводив мене на цю бесіду та терпляче чекав, щоб у разі чого за мене заступитися. Часом така поведінка трохи дратувала мене, але не цього разу. Нині я була рада тому, що він тут, поряд, і, вийшовши в такому пригніченому стані, я могла кинутися йому на шию та поскаржитися:
- Венте, це так жахливо! Що мені робити?
- Що сталося, Соловейку? - спитав він. - Твій учитель знову за щось нагримав на тебе?
- Ні, але це ще гірше! Мене призначили Хранителем Землі дощу!
Він на якусь мить завмер, наче не в змозі повірити, що я кажу правду.
- То це ж чудово, - відповів уже за мить, поправляючи мені волосся. - Ти стрімко робиш кар'єру, люба!
- Ну як ти не розумієш! Ми не зможемо оселитися в Мірте, бо мені тепер потрібно жити в Столиці і виконувати купу якоїсь нудної і нікому не потрібної роботи.
- Та перестань, - відмахнувся він. - Яка там купа роботи! Я чудово знаю, чим займаються Хранителі.
- Звідки ти знаєш?
- Бо мій батько - один із них.
Ця новина мене по-справжньому приголомшила. Звісно, я знала, що батько Вента - відомий маг, який живе при дворі їхнього короля Ейлара, має багато вельможних клієнтів, що приїздять до нього з усього світу. Але те, що він Хранитель, стало для мене несподіванкою.
- Я не маю права цього розголошувати, - продовжив Вент. - Але поскільки ти сама, як я розумію, тепер належиш до тієї дивної компанії, то все одно скоро з ним познайомишся. Може, твій пан Меч і наговорив тобі купу всякої всячини про те, яка важлива і відповідальна буде в тебе місія... О так, вони постійно про це твердять! Але запевняю - насправді те все й яйця виїденого не варте. Хранитель - він, ніби бібліотекар, що стереже якісь давні і нікому не потрібні книги та інші раритети. Передадуть тобі ключик від якоїсь таємної кімнати, будеш гордо носити його на шиї на ланцюжку, а раз на півроку приїздити на їхні страшенно секретні зібрання, обмінюватися якимось безцінним, але насправді нікому не потрібним досвідом. То як хранитель музею, куди ніхто не ходить. Його обов'язки - хіба пил з експонатів стирати та приміщення провітрювати...